Навіщо Грабович?

Вересень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
6
3670 переглядів

От же «апорія»: сказати щось на цих шпальтах про Григорія Грабовича, та ще й майже з нагоди його 70-річчя. Прецінь усі нечитачі «Критики» і так цього тексту не прочитають, натомість усі її читачі – а більшість, може, краще за мене – і так знають, навіщо нам Грабович у цей убогий час. Хіба про свого написать?

Не хотіти вступати на українську філологію можна з різних причин. Я, наприклад, не захотів через Шевченка. Не те щоб я його в школі не любив – радше просто не міг зрозуміти, як до нього ставитися. І сам «кобзар», і його «Кобзар» викликали в мені якийсь насторожений подив і неспокій. Ніби відомо, що геній, а ніби, здавалося, зараз як витягне свяченого з-під кожуха та як закричить: «Крові мені, крові!». Учителі моїй розгубленості зарадити, річ ясна, не могли, бо в їхніх совєтських програмах було написано, що Тарас Григорович – великий революціонер-демократ і мислитель-гуманіст. Чи аж так обов’язково в ім’я гуманізму і революційної демократії різати ножем власних малолітніх дітей – на це й подібні шевченкознавчі запитання ні в школі, ні ще довго після неї я відповіді не знаходив.

«Шевченко – фундамент і водночас вершина української літератури, правильно? Якщо ж хтось цього фундаменту з вершиною не розуміє, то який йому сенс вступати на українську філологію?» – подумав я і вступив на російський філфак, де була катедра теорії та історії світової літератури із цілком уже леґально читаними «на хвилі перебудови» формалізмом і структуралізмом, теорією архетипів і рецептивною поетикою. Звісно, водночас ми мусили слухати й інші курси – всілякі істмати з діяматами, а також історію української літератури, в якій до 1917 року всі видатні письменники тільки те й робили, що готували прихід Великого Жовтня, а після – в сім’ї вольній, новій – втілювали його (Жовтня) ідеали в єдино правильних із методологічного погляду шедеврах соцреалізму. Безглуздішими за ці заняття в моєму житті були тільки реферати з фізкультури й іспит із тактико-технічних характеристик гаубиці М-30, але там бодай не треба було вдавати, ніби все це має стосунок до літературознавства.

Тим часом на лекціях та семінарах із літератури зарубіжних країн панував і науковий, і людський плюралізм. Ніхто нас не змушував схилятися, скажімо, перед Кафкою чи Джойсом, ніхто не накидав єдино можливого способу трактувати їхні твори і, звісно, ніхто не вважав за блюзнірство відчитування символічної біографії автора у перетворенні комівояжера на комаху чи відстежування мітологічних поворотів у блуканнях страхового аґента дублінськими вулицями. Інша річ, що лише до автобіографії чи міту – але так само до соціялістичної революції чи національної ідеї – жоден твір зводитися не міг, навіть якби сам автор цього прагнув. Зрештою, ця теза здається такою самоочевидною, що аж ніяково про неї згадувати. Бо на те ж він і художній твір, а не, приміром, карний кодекс, щоб на різних своїх рівнях розкриватися перед читачем по-різному. І на те він фаховий читач, щоб застосовувати до різних рівнів різні підходи й уміти розгледіти міжрівневу взаємодію, що дає змогу сприймати твір як складну динамічну структуру, а не застиглу ідеологічну брилу.

Приблизно з такими літературознавчими переконаннями я закінчив університет, а відтак заходився писати й захищати дисертацію з компаративістики, розробляти й читати курси лекцій із зарубіжної літератури – одне слово, до Грабовичевого «Поета як мітотворця» мої руки дійшли щойно наприкінці 90-х. І тут я зіштовхнувся з двома дивовижними речами – навіть не знаю, котра з них дивовижніша.

Отже, з одного боку, праця Григорія Грабовича викликала в мене абсолютний захват. Хоча б тому, що це було перше нормальне – без партійної тріскотні й наперед заданих ідеологічних висновків – дослідження Шевченкової творчости, яке я прочитав. Написана зрозумілою в західному науковому світі – і мені як «зарубіжникові» – мовою, без мітинґових гасел і демагогії, книжка ця арґументовано й елеґантно доводила, що Шевченкова поезія «наснажується мітологічними структурами. Інакше кажучи, міт становить базовий код Шевченкової поезії». Численні великі й малі суперечності у Шевченкових творах, які неможливо було пояснити ні історією, ні особливостями жанру чи напряму, ні соціялізмом чи націоналізмом, завдяки Грабовичу перестали бути суперечностями і склалися в струнку картину – струнку, але зумовлену логікою міту. 

Проте, з боку другого, з’ясувалося, що далеко не всі читачі – по обидва боки океану – поділяють мій ентузіязм. Тобто з’ясувалося, що міцно закорінене в теорії, новаторське й водночас емоційно врівноважене дослідження, як це й заведено в науці більш-менш притомних країн, в українському випадку може сприйматися як «знеславлення нашого генія», «пошуки за модним сьогодні сексуалізмом деґенеративної західної субкультури» і спробу «духовно обезголовити націю». А тому – стверджували розгнівані голоси – «такого Шевченка наш загал не знає і, напевно, ніколи не захоче знати». Загадковий цей «наш загал»: перетворивши Шевченка на мітичну істоту, а його вшанування на ритуал, він затято не хоче бачити мітологічних законів саме там, де їх дія є безсумнівною, – у Шевченкових творах.

Утім, якби йшлося лише про загал, який плутає міт із фікцією, то можна було би – за порадою самого Шевченка – хоч наплювати: все-таки перед літературознавством стоять і трохи цікавіші проблеми, ніж реаґувати на істерики «капусти головатої». Біда, однак, у тім, що й у літературознавчому «істеблішменті» за всі роки української незалежности змінилося мало. Власне, нічого не змінилося, за винятком хіба що масштабів корупції. Ну, і ще вчорашні парторги із сексотами відчули себе раптом «ґенераторами національної ідеї», якось порозумілися з парамілітарними паранауковцями молодшого покоління і разом перетворили Шевченка з однозначного більшовика на однозначного націоналіста-державника, не надто зважаючи на виразний у його поетичній спадщині «апотеоз ідеальної спільности й заперечення суспільної структури». Сутнісна різниця між такими Шевченками – саме через їхню однозначність – невелика: у кожному разі, другий викликає анітрохи не меншу нудьгу, ніж перший.

Занурившись на межі минулого й теперішнього століть у «проблему Грабовича», я спочатку все не міг зрозуміти ось чого. Кожен, хто прочитав книжку «Поет як мітотворець», а потім і збірку «Шевченко, якого не знаємо», мусив зауважити, що Грабович зовсім не спростовує ні Шевченкової функції пророка, ні його вирішальної ролі в процесі націєтворення, ні його народности, ні його релігійности (але й богоборства), ні його антисамодержавного бунтарства тощо. Він лише демонструє, що жодна із цих та решти іпостасей (принаймні в поезії) не підпорядковує собі всього Шевченка, а видимий конфлікт між ними поет знімає в – усвідомлений чи ні – мітологічний («бриколажний», за Лєві-Стросом) спосіб. Що це означає? Це означає, що Григорій Грабович, здійснивши строгий науковий аналіз, водночас знайшов можливість не редукувати багатства Шевченкової поезії на догоду власній концепції. 

Натомість такий – не проти ночі буде згаданий – Петро Іванишин, очухравши поета до голого ідеологічного стовбура і зробивши з нього якогось політрука бандерівської організації «Тризуб», сам же примудряється звинувачувати Грабовича в політичній пропаґанді й антинауковій фальсифікації Шевченка. А такий – широко знаний у колах велесоводів – професор Григорій Клочек називає іванишинську системну маячню «моментом істини» і «більш ніж переконливим» розкриттям сутности Грабовичевої «неомітологічної» фальсифікації. При чому, як стверджує Клочек, це не лише його думка: «так думають усі, хто неупереджено прочитав книжку молодого літературознавця».

І саме цього я не міг зрозуміти: що відбувається? Невже вони це серйозно? На щастя, той-таки Клочек у тій-таки статті «Проблема Григорія Грабовича: момент істини» чесно зізнався, що так, серйозно. «Проблема Грабовича», чесно зізнався Клочек, полягає в тому, що є західне літературознавство, а є українське, і це два зовсім різні літературознавства. Серйозно. Та ось вам пряма мова: «Західне літературознавство набагато раніше зняло з себе обов’язки суспільно значущої науки, тобто перестало нести на собі тягар громадянської відповідальности за суспільно-економічний, національно-екзистенційний та моральний стан суспільства… Одна з особливостей постмодерністської літератури, так само як і постмодерністського літературознавства, – це відсутність відповідальности за суспільство. А це перетворює їхній спосіб існування у таку собі гру». І далі: «Вітчизняна література, починаючи від “Слова о полку Ігоревім”, позначена особливою відповідальністю за долю народу… Все це повною мірою стосувалося й цеху інтерпретаторів літератури, їм завжди було не до гри».

Он воно що. Бо я все думав: звідки ця вічна теоретична недолугість, цей бронебійний патос і повторюване зі статті в статтю, з дисертації в дисертацію пережовування нестравних формул, за якими не проглядається ні живої думки, ні здорового глузду і які згодом у ще примітивнішому вигляді осідають у шкільних програмах і методичних рекомендаціях? А воно, виявляється, все через особливу відповідальність за суспільство і долю народу. Грабовичева ж термінологічна точність, завжди продумане, сказати б, «драматичне» розгортання ідей і загальна легкість письма – це лишень безвідповідальна постмодерністська гра. Якось так виходить, ні? 

До речі, про відповідальність. Свою найновішу на сьогодні працю Григорій Грабович розпочинає оглядом стану нинішнього українського «гайдамакознавства». Неважко здогадатися, що в ньому («гайдамакознавстві») панує все той же, оспіваний у Клочека, відповідальний за нашу з вами долю підхід, добре помітний, зокрема, у такому нещодавньому колективному збірнику, як «Тарас Шевченко. Текст і контекст: “Гайдамаки”».

Захопленим постмодерністською грою західним літературознавцям іноді здається, що історична поема – це один жанр, роман у віршах – інший, а, до прикладу, епопея – ще інакший, і всі вони повинні мати якісь диференційні ознаки, за якими їх можна було би розпізнавати. Не те з нашими літературознавцями: нашим, як уже знаємо, не до гри. Тому в передмові до згаданого видання Василь Пахаренко на повному серйозі пише про «найбільший поетичний твір Шевченка»: «окремі дослідники небезпідставно називають його першим українським романом у віршах, традиційно ж жанр визначається теж дуже вагомий: героїко-історична романтична ліро-епічна поема-епопея». Традиційно, коротко і ясно. Якби ж хтось, припустімо, якийсь допитливий школяр, захотів довідатися, що це за історичний героїзм, жертвами якого стають «малі діти / І каліки хворі», а також навіщо Шевченко до й без того кривавої уманської різанини додав іще й вигаданий епізод, у якому Ґонта вбиває своїх синів, то на це такому школяреві з висоти методичного досвіду і, знову ж, з усією відповідальністю Ольга Слоньовська наприкінці книжки пояснить, що гайдамаки втілюють ідеали гуманізму і милосердя. Тільки й залишається, що риторично запитати, чи не вилізе нам ця відповідальна едукація колись боком, як воно вже не раз в історії (зокрема нашій) і траплялося з любителями дослівно тлумачити мітопоетичні символи.

Так чи ні, а на мій ігровий і безвідповідальний смак, усе в «Гайдамаках» стає на свої місця, щойно коли ми – слідом за Грабовичем – поглянемо на них не як на героїчний епос чи історичну поему про Коліївщину, а як на твір про колективну пам’ять або, точніше, про її пробудження, що його здійснює поет. І здійснюється воно за законами безпосередньо пов’язаної з мітом ритуальної драми, в сюжетній кульмінації якої Ґонта, вбиваючи своїх дітей-католиків, «актуалізує архетип жертвопринесення», після чого влаштовує їм обряд поховання-ініціяції, очищення, внаслідок якого вони зможуть постати перед Богом козаками. І немає в цій сцені (як і загалом у поемі) ніякого милосердя з гуманізмом, а є не виправданий жодною етикою жахливий злочин, але й – оплачена ним містерія воскресіння України та символічне пов’язання з нею долі самого поета…

Коротше, навіщо кому Грабович – це хай кожен вирішує по-своєму. Мені ж він потрібен передусім для того, щоб і на наших науково убогих просторах час від часу з’являлися книжки про літературу, після яких читач починав би розуміти трохи більше, ніж розумів до них. Просто нормальні світового рівня книжки.

P. S. По мові – передмова

Можна б і без неї, так ось бачте що: запитав я днями навмисно одну не чужу мені випускницю школи, що вона думає про Тараса Шевченка. Виявилося, небагато. А й те, що думає, в основному не тримається купи. А й те, що тримається, викликає у неї самої роздратування своєю казенною бутафорією. Так я вирішив подарувати їй для початку «Поета як мітотворця». Обіцяє прочитати. Тож спасибі, що у нас є і таке шевченкознавство: я його наступному поколінню тепер передам. А про себе і свого Шевченка знаю одне: коли Григорій Грабович, нехай здоров буде, бреше, то й я з ним.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі