Наука «Культури»

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
80 переглядів

Яка тривалість справи «Культури»1? Відповідь на це питання здається, на перший погляд, легкою, однак її обґрунтування надзвичайно складне. Можу рішуче заявити від власного імені, а також від імені тих, котрі цю справу стараються культивувати, що тривалість справи «Культури» безмірна, майже безмежна. Без доручень, бо ніхто мені їх не давав, але з відчуттям тієї мотивації, яку розумію та поділяю. Однак що ж означає «тривалість»? Ніколи в історії Польщі не забудуть справу Павла Влодковіца чи Анджея Фрича-Моджевського. Проте не чути, щоб на Влодковіца покликалися в політиці національних меншин, а на Фрича-Моджевського – в реформаторських дебатах. Сучасні політики мають переважно коротку пам’ять і сезонну уяву, проте обидві ці справи – у свій час основні й універсальні – залишаються сьогодні пам’ятниками минулого. Ставлячи питання про тривалість справи Єжи Ґедройця, я запитую не про її пам’ятниковість, але про її життєздатність. На пам’ятники завжди буде час, а підручники польської політики, літератури, культури ніколи не зможуть оминути цієї справи, як не можуть оминути Влодковіца та Моджевського. Ані пам’ятники, ані підручники не є показниками тривалости, котру розуміємо як життєздатність. Навпаки, досить часто (якщо не зазвичай) вони стають свідоцтвом кінця тієї життєздатности, її вичерпаности. Зробіть реєстри пам’ятників, перегляньте списки підручників, щоб у цьому переконатися.

Але як це, запитає скептик, життєздатність справи Влодковіца і Моджевського, а з ними також Скарґи і Конарського, Сташіца і Лєлєвеля, Чарторийського і Свєнтоховського, навіть Пілсудського і Дмовського вичерпалася, а справі Ґедройця пророкуємо «безмежну тривалість»? Що ця «безмежність» могла б означати, якщо вона не є власне пам’ятниковою фразою? Життєздатність будь-якої історичної справи обмежена, хоча її діяпазон змінний, а інколи може сягати й вічности. Я усвідомлюю це, тому вічности не зачіпаю. Про «Культуру» сказав тільки те, що тривалість її справи є майже безмежна, а це слівце є пізнавальною кляузою, а не адвокатським викрутом. Означає воно рівно стільки, скільки в історії це можливо. Життєздатність справи Єжи Ґедройця, справи «Культури» є такою, наскільки вона історично осяжна: не лише в історії Польщі, але також в історії цієї частини Европи і цієї частини світу. Мабуть, колись, як і інші згадані тут діяння нашої історії, вона вичерпає свою життєздатність і стане лише пам’яткою минулого. Проте життєздатність цієї справи підтверджує весь видимий наявний історичний горизонт, усе передбачуване майбутнє. Вона, напевно, не сягає вічности, однак співвизначає цей горизонт, визначає майбутнє. І власне, у цьому сенсі її тривалість майже безмежна.

Обґрунтування такої оцінки надзвичайно складне, оскільки воно пов’язане не лише з конкретними історичними питаннями, а насамперед із проблемою історичного часу. Ми загалом уявляємо собі цей час лінеарно та сеґментарно: від Польщі Пястів до III Речі Посполитої, через наступні сеґменти, що їх зазвичай називають назвами розділів. Наше уявлення про історичний час сформовано схемами шкільних наук, які врешті перетворюються на певний здоровий глузд. Ми за звичкою говоримо: у Середньовіччі, Ренесансі, Просвітництві тощо. Говорить так радіо, телебачення, пише преса, викладають професори, повторюють учні. У цьому повторенні корисна дидактична впорядкувальна схема, яка непомітно стає дієвою реальністю, а радше її ілюзією, котру сприймаємо як реальність. Ми справді віримо, що коли приходить Ренесанс, то зникає Середньовіччя, Бароко витісняє Відродження, Просвітництво добиває Сарматизм, або, якщо Польща втрачає незалежність, то поляки перестають бути незалежними. Такий вид схематизації має свої гумористичні аспекти. Хтось підрахував, що вся узята під увагу історія Польщі має близько 150 років, решта ж стають безіменним тлом, але й навпаки: тло це становлять «перехідні стадії», і саме вони стають найважливішими. Сучасні історики літератури полишили вже ці схеми та із зацікавленням досліджують, скажімо, присутність просвітництва в романтизмі або романтизму в позитивізмі. Однак багатошаровість історичного часу ще складніша. Поганські «дзяди» безперестанно існують у християнській Литві, а отже, як переконує Лєшек Коланкевіч, вони сучасні Міцкевічеві; мережі наших міст і доріг не зазнали змін від середньовіччя, доводять медієвісти, себто ми надалі живемо в середньовіччі. Вітольд Ґомбровіч, наприклад, демонструє нам польський сарматизм майже половини XX століття. І це ще на антиподах, бо в Буенос-Айресі.

Цей приклад наближає нас до справи «Культури», бо ж «Трансатлантик» певною мірою їй належить. Усі ми теоретично знаємо, що історичний час багатошаровий і кожен його сеґмент, більш або менш штучно вирізаний, містить – у складних співвідношеннях – багато шарів минулого. Діяхронія міститься в синхронії, як це колись діялектично виводили структуралісти. Легко заявити, але як це прозоро скатегоризувати і переконливо довести? Досі не вигадано такої наукової нарації, тому науковці не визнали би сучасного ретроспективного історичного роману. Певно, тому вони залишаються при своїх лінеарних формах і відрізаних сеґментах, щоб хоча би залишити прозорривалість справи «Культури», ми мусимо з цих схем вибрати. Я покликався тут на проблему історичного часу, щоб обґрунтувати думку про майже безмежну тривалість цієї справи. Уважаю, що питання цієї тривалости позитивно узгоджене з багатошаровістю історичного часу. Чим більше присутніх у певному часі шарів минулого заторкують якусь історичну справу, тим довша життєздатність цієї справи, а отже, і її триваість викладу. Однак, розмірковуючи про тлість. Може, це не так просто, але попереджаю, що обґрунтування буде складним. Зрештою, скажімо простіше: якщо щось стосується хвилевої моди, то минає враз із тією хвилею, якщо ж стосується ідеї століття, то має шанс тривати, відповідно, довше. Отож справа «Культури» має стосунок до багатьох верств нашої історії. Навіть таких віддалених, як Польща Пястів і Польща Яґелонів. Із цієї перспективи її життєздатність видається майже безмежною.

Але це лише загальний висновок, який не замінить детального обґрунтування. А сягає воно основного досвіду творця «Культури». Єжи Ґедройць, як відомо, був ощадний на слова і скупий на визнання. Сьогодні, завдяки «Автобіографії на чотири руки», а також подальшим виданням листування, знаємо про нього більше, ніж будь-коли раніше. У багатьох інтерв’ю він повторював своє ceterum censeo. Уже можна проєктувати том, який був би нарисом автопортрету, що становив би pendant до автобіографії під назвою «Єжи Ґедройць: коментарі та інтерв’ю». Маю на думці вибірку найважливіших коментарів, незалежно від часу написання, а також найповажніших інтерв’ю. Проте всіх наявних безпосередніх джерел не вистачить, аби дійти до власне основного досвіду. Редактор не тільки публікував своїх авторів, але й співтворив їх, отже, всі вони, як зазвичай визнавали, чимось йому завдячують. Але вони також є і в ньому, вони його теж висловлюють, усі вони: Мєрошевський, Стемповський, Чапський, Бобковський, Ґомбровіч, Мілош, Єлєнський, Герлінґ-Ґрудзінський, Ліпський, Гаупт, Лободовський і багато, багато інших. Треба було би видобути з них, нікого при цьому не покалічивши, певні спільні основні досвіди, певну спільну есенцію, щоби краще зрозуміти Єжи Ґедройця. Їхні співвисловлювання в ньому, їхнє співбуття в ньому – це теж справа «Культури». Але й цього не вистачить, щоб осягнути той основний досвід, оскільки не вистачить самого кола «Культури». Треба в тому логічному проводі додати наступне, ширше коло. У ньому, наприклад, мають бути «Щоденник після поразки» Вики й вірші Бачинського, «Дорога в нікуди» Мацкевіча і «Чорний потік» Бучковського, «Щоденник часу війни» Налковської та «Спогади» Корчака, «Табірні оповідання» Боровського і «Неспокій» Ружевіча, «Спогади з варшавського повстання» Бялошевського та «Проби свідоцтва» Стшелєцького. Напевно, ці твори, а також інші, усіх не перерахую, а серед них також твори образотворчого мистецтва, кінематографічні, театральні, скажімо, «Повернення Одисея» Кантора, приватно інсценізований твір у Кракові 1943 року; «Канал» Анджея Вайди, показаний публіці у Варшаві 1956 року. Охопити все це в умовиводі – якесь нереальне завдання, шедевр мистецтва інтерпретації. Тому задовільнімося формулюванням Юліуша Мєрошевського:

Під кінець Другої світової війни зі світу дослівно випало дно, якого перша і друга Річ Посполита становили почергово складову частину.

Я колись міркував, що думав собі радник Ґедройць після досвіду вересня 1939 року, в Бухаресті. Що требазберегти державну неперервність, рятувати людей і матеріяльні засоби, відновлювати армію – це були аксіоми, і він був їм вірний. Однак чи усвідомлював, що це було можливо лише завдяки щасливому випадку, яким був клаптик спільного кордону з Румунією? Якби цього клаптика не було, два потужні нападники взяли б увесь польський уряд, усю адміністрацію та поліцію, керівництво армії та юрби солдатів у полон, а потім інтернували би їх, заслали, відправили в концтабори, зліквідували поміж Заксенгаузеном і Катинню. Польська державна та національна екзистенція тоді, до певної міри, зависла на волосинці, тим більш непевна, бо оточена щонайменш неприязними, якщо не ворожими, чехами і словаками, українцями й білорусами, євреями та литовцями. Восени 1939 року баланс польської політики був абсолютно неґативний, і, гадаю, розсудливий та проникливий радник Ґедройць мусив це чітко бачити. Напасниками, які нас розбили, були два потужні сусіди, а недругами – всі решта всередині держави та поза її межами. Гітлер і Сталін були тоталітарними злочинцями, литовська диктатура – ґротеском, українська та білоруська республіки – фікціями, Чехословаччину завоювали, а над євреями нависло Винищення. Такі політичні й псевдополітичні підрахунки, може, щось і пояснюють, але нічого не виправдовують. Політика, яка плодоносить тим, що має всіх близьких проти себе, є засадничо поганою політикою. Що ж до Сталіна та Гітлера, Литви, яка ставала фашистською, фіктивної Білорусі, оцінки можуть різнитися, як особливо щодо безборонної, чисельної єврейської меншини, демократичної Чехословаччини. Натомість фундаментально справа, безперечно, є очевидна: так бути не може, таку політику не можемо вести. Це з цього світу випало дно. Треба остаточно вийти з тіні політичних трун, повторював до кінця життя Єжи Ґедройць. Усе мусить бути інакше.

Навколо себе і навпроти себе треба мати приятелів, а не ворогів. Власне, до цієї простої сентенції зводиться історичне послання Єжи Ґедройця, яке водночас є і політичним, і культурним. Хоча, на перший погляд, ця сентенція вербально проста, однак реально вона закладає перевернення всієї актуальної історичної ситуації. Візія такого перевернення зветься утопією, бо в наявному їй немає місця. 1945 року, коли закінчується Друга світова війна, їй іще більше немає місця, ніж 1939-го. Річ не лише в тому, що з цієї війни зміцненим виходить совєтський тоталітарний режим, бо втіхою могла би бути поразка фашизму, яка для багатьох була не лише потіхою, але й спасінням. Справа в тому, що Польща, Чехословаччина, балтійські держави, а також частина Німеччини втрачають політичну предметність, але Україна та Білорусь аж ніяк її собі не повертають. Винищення євреїв, а також позірне вирішення національної проблематики в «пролетарському інтернаціоналізмі» додатково ускладнюють ситуацію. Зреалізувати історичну утопію можна лише тоді, коли існують і діють політичні суб’єкти її реалізації. Антисовєтськість «Культури» становить одночасно антитоталітаризм і антиімперіалізм, проте завжди закладає потребу порозуміння з вільними росіянами. Доктрина УЛБ, тобто незалежної України, Литви та Білорусі, є, відповідно, не антиросійською диверсією чи маскою польського панування, а умовою взаємної суб’єктивности. І добровільна відмова від Вільна, Ґродна і Львова має бути наріжним каменем майбутньої приязні. Здається, що всі найраніші проєкти середньоевропейської, а пізніше европейської, федерації зважують під кутом приязні до німців, чехів, словаків, угорців, румунів. Якщо ж ідеться про відносини з євреями, вони мусять бути цілком змінені, особливо з огляду на винищення євреїв і утворення держави Ізраїль. Початкова умова цієї зміни передбачає, що треба позбутися всіх форм антисемітизму, явних і прихованих. У публіцистиці та політичній думці всіх польських середовищ, а певно й европейського, немає такої антиімперіяльної вразливости щодо самих себе. Нічого, що могло би збудити підозру панування, не можемо подумати ані сказати. Тому мусимо постійно переглядати все минуле, всі шари історії. До чого я веду в цьому короткому підсумку? До доведення, що метою «Культури» була утопія, в якій ідеї та вчинки були засобами. Власне, саме це Єжи Ґедройць називав політичною візією.

Ми називаємо його Редактором, оскільки «буття редактором», як написав Кшиштоф Помян, було для нього «способом існування та діяльности, позицією перед Польщею, перед світом». Редактор Ґедройць у цьому існуванні й діяльності не мав жодних специфічно політичних знарядь. Якби після війни існувала незалежна польська держава, він був би її міністром, прем’єром, президентом. Тоді він зреалізував би свою візію політичними інструментами. Напевно, не зупинився б у зусиллях, щоби з усіма нашими сусідами укласти угоди приязні, а там, де це було би неможливо, мати принаймні приязні середовища. У певному сенсі саме це, хоч і обмеженими засобами, робив у «Культурі». Оскільки не міг укладати угод, завжди вів розмови і завжди підтримував приязні середовища. Ордени за заслуги, дипломи подяки та почесні докторати є певними доказами ефективности цих зусиль. Однак не думаю, щоб у своєму часописі та в своєму інституті провадив замінну діяльність, а замість урядової політики вів політику редакційну. Самому ж Єжи Ґедройцеві, хоч і означував себе як «політичного звіра», насправді не йшлося про політичну калькуляцію і дипломатичні трактати. Калькуляції змінні, а трактати одноразові. Натомість тривалість є мистецькою справою. Його утопія була утопією справжньої приязні.

Справжня приязнь твориться неперервно і то в умовах щоденних, а не в святкових словах. Вироблення таких позицій вимагає діяльности інтелектуальної, але також і ментальної та емоційної. Заснований часопис Єжи Ґедройць назвав «Культурою», а Інститут – Літературним, бо ж було поставлено завдання, що їх ні політика, ні дипломатія не вирішують. Друкував метафізичні вірші та касандричні есеї, хоча безпосередньо це нічому не слугувало, брався за видання дивних творів, коли треба було боротися за виживання. Декілька безсумнівних шедеврів польської літератури XX століття, які з’явилися завдяки йому, а також важливі, незалежні твори сусідніх літератур не були інструментом «Культури», хоча мають стосунок до її справи. Редактор умів остерігатися спорадичного вживання мистецтва, розуміючи, що воно є незамінним.

Він знав, що не лише в політичних актах, але й у практичних питаннях ворожість накопичується впродовж сотень літ формування сенсуальних, емоційних, інтелектуальних звичок. Якщо бажаєш у себе й довкола себе мати не лише політичних, але й практичних друзів, треба працювати з тими віковічними покладами. Вникати в розум, почуття і відчуття, вперто виробляти інший їх склад, структуру та конфігурацію. У цій справі мистецтво є незамінним, але й користування ним мусить бути мистецтвом. Мати німців і росіян, євреїв і литовців, українців та білорусів, чехів і словаків за справжніх приятелів – означає виробити не лише в собі, але й у них усіх інший, ніж тепер, склад відчуттів, іншу їх конфігурацію. Все історичне минуле вклалося в актуальні склади почуттів, структури позицій. Щоби його перетворити, треба з ними рахуватися. У видимому історичному горизонті, у передбачуваному майбутньому це завдання не буде виконане, навіть якщо його безперервно виконуватимуть. Правду кажучи, для нас немає важливіших завдань, тому тривалість справи «Культури» майже безмежна.

  • 1.Andrzej Mencwel. «Lekcja “Kultury”». В основу статті покладено виступ на Міжнародній конференції пам’яті Єжи Ґедройця «Европа – минуле і майбутнє. Візії та ревізії» (Київ, Інститут Критики та Посольство Республіки Польщі в Україні, 24–26 листопада 2006 року). Із польської переклала за рукописом Ольга Вознюк.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі