Наука атестованих кадрів

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
824 переглядів

Як усе починалося

Історія атестаційної справи в Україні почалася не 1992 року, як полюбляють хвалитися чиновники з ВАК, а набагато раніше.

Одразу застережу, що про часи до 1917 року не йдеться: в Російській імперії установ, подібних до ВАК, не існувало. Зате в жовтні 1922 року III сесія ВУЦВК 6-го скликання затвердила «Кодекс законів про народну освіту», який – неймовірна річ! – не мав аналогів ані в РСФРР, ані в інших радянських республіках. Поміж 767 статтями цього Кодексу була й така собі 619-та, яка проголошувала, що «особам вищої вченої кваліфікації» може бути присуджено ступінь доктора з певної загальної дисципліни. Так у радянській Україні повернулися до скасованої 1918 року дореволюційної практики атестації наукових кадрів, запровадивши одноступеневу наукову гратифікацію. Опікуватися нею мав Науковий комітет Народного комісаріяту освіти УСРР, що його на той час очолював професор Семен Семковський.

Невдовзі непримітний «Бюлетень» Укрглавпрофобру (складна абревіятура означала Український головний комітет професійно-технічної та спеціяльно-наукової освіти, що був одним зі структурних підрозділів НКО УСРР, див. №3–4 за 1923 рік) оприлюднив інструкцію щодо застосування цієї новації. Ступінь доктора можна було отримати у 35 спеціяльностях. У переліку переважали, звісно, точні та прикладні галузі, але були також і юридичні (публічне, цивільне та карне право), політична економія, психологія, філософія, соціологія та історія української культури.

Процедура здобуття наукового ступеня спочатку виглядала так. Особи, що хотіли отримати ступінь доктора, мусили подати заяву, життєпис і свої наукові праці (одна з яких мала бути «цілковито самостійним науковим дослідженням») до Наукового комітету Наркомату освіти у Харкові або до його уповноважених у Києві, Одесі чи Катеринославі. Своєю чергою, Науковий комітет організував спеціяльні комісії (призначаючи їм голів та їхніх заступників), залучаючи до них усіх членів ВУАН потрібної спеціяльности, що мешкали в цьому місті, керівників і дійсних членів відповідних науково-дослідних катедр, інших компетентних спеціялістів, а також представників громадських організацій.

Зі складу Комісії виділяли рецензійну підкомісію, члени якої мали детально ознайомитись із працями претендента й надати письмову рецензію. Якщо вона була позитивна, Комісія допускала кандидата до публічного захисту й призначала щонайменше двох своїх представників для участи у публічному обговоренні. Визнавши його результати задовільними, Комісія присуджувала кандидатові ступінь доктора й надсилала свою постанову разом з усіма протоколами та рецензіями до Наукового комітету, який і видавав кандидатові посвідчення.

Надалі «Положення про вчені ступені» не раз удосконалювали. 1925 року до нього внесли дозвіл надавати ступінь доктора без захисту дисертації, honoris causa, особам, які «набули вченими працями видатність у науці». Розширили склад комісії: зокрема, стали запрошувати (данина часові) представників державних і профспілкових організацій, а також «окремих осіб, відомих зі своєї компетенції в питаннях даної спеціяльности, які живуть так в обсягу УСРР, як і в інших республіках Союзу». 1928 року рецензійну комісію зобов’язали не тільки детально ознайомлюватися з усіма науковими працями кандидата, але й надавати висновок щодо їх самостійности та наукової цінности, а також визначати наукову компетенціюкандидата.

Ширшав і перелік спеціяльностей. Окрім «доктора історії культури», або ж – деталізованіше – «доктора історії української культури», що фактично означало докторську ступінь з історії України, з’явився і ступінь «доктора історії европейської культури» – сьогодні цю спеціяльність ми називаємо «всесвітньою історією».

Оголошення про публічні захисти друкувала місцева преса, в Харкові, приміром, газета «Комуніст». «Головна Комісія для визначення вчених ступенів при Укрголовнауці подає до загального відома, що в четвер 2/IV 1925 р. о 1-й год. дня в залі засідань Сан-Бактеріологічного інституту (Пушкінська, 14) відбудеться прилюдне засідання комісії, на якому лікар КУДРЯВЦЕВА оборонятиме наукове дослідження “Исследование над обменом веществ при авитаминозе” для одержання вченої ступені доктора медико-фізіологичних наук. Виступати можуть всі, хто бажатиме» – подібні об’яви у другій половині 1920-х років були досить численними.

Попервах дозволяли перереєструвати отримані раніше наукові ступені, тож цим негайно скористалися досить поважні науковці. Лише у квітні 1924 року заяви на перереєстрацію написали професори Одеського інституту народної освіти – славіст, академік АН СРСР Борис Ляпунов та лінґвіст, член-кореспондент АН СРСР Олександр Томсон; відомий богослов, професор Одеського інституту народного господарства Олександр Покровський; офтальмолог, професор Одеського медичного інституту Володимир Філатов та інші. Надходили заяви і від дослідників, які мешкали поза межами УСРР. У другій половині 1924 року розпочалися вже захисти дисертацій.

Цікаво, що у звітах, які подав голова Комісії вчених ступенів при Упрнауці Олександр Палладін у 1925– 1928 роках, ішлося не про кількість захищених дисертацій, а про кількість чинних комісій. Приміром, 1926 року в Харкові діяло чотири комісії для присудження ступеня доктора клінічної медицини, дві – для присудження ступеня доктора зоології, по одній – для присудження докторського ступеня у медико-морфологічних науках, хімії, математиці, історії культури, медико-фізіологічних науках, філософії та соціології. В Києві працювали дві комісії для присудження ступеня доктора клінічної медицини, по одній – зоології та історії культури; в Одесі – по одній комісії для надання ступеня доктора ботаніки та клінічної медицини; у Дніпропетровську – дві комісії для присудження ступеня доктора хімії, по одній – для геології та інженерно-будівельних робіт.

Члени Комісії виконували надзвичайно велику роботу, і держава намагалася її оплачувати – втім, виділяючи на це, як і сьогодні, мізерні кошти. 1926 року, скажімо, грошей вистачило лише для частини членів харківських (столичних) комісій, робота інших залишилася неоплаченою (Палладін просив по 450 рублів для кожної).

У 1920-х роках для кожного окремого захисту згідно з рішенням Укрнауки створювали спеціяльну комісію, до якої залучали спеціялістів із конкретної проблеми. Можливо, варто повернутися до такої системи фахового рецензування й опонування, а не «пропускати» дисертації через спецради з фіксованим членством? Передбачаю заперечення, що тоді такі захисти не було поставлено на потік, а сьогодні маємо кілька сотень дисертацій на рік у кожній спеціяльності, тому такий підхід виглядає нереальним. Але я, навпаки, вважаю оті щорічні кілька сотень звичайнісінькою профанацією: наукову вартісність у тому потоці має не більше як чверть дисертацій. Тут кількість у якість не переростає, і досвід далеких 1920-х може стати у пригоді.

Натомість сучасну систему атестування наукових кадрів сформовано в 1933–1934 роках, коли спочатку було створено Вищу атестаційну комісію, а 13 січня 1934 року постановою Ради народних комісарів СРСР «Про вчені ступені та звання» запроваджено вчені ступені кандидата й доктора наук і вчені звання асистента, доцента і професора, а також визначено порядок їх присвоєння. Із певними змінами та доповненнями ця система дожила до розвалу СРСР і практично в тому ж вигляді збереглася в незалежній Україні. Якщо конкретизувати: незалежна українська держава перейняла систему атестації наукових кадрів, що склалася за доби тоталітаризму. Може, настав час її позбутися?

*   *   *

Написання цієї статті було довгим і болісним. Самий привід до розмови – ганебний випадок тупого плаґіяту – замість натхнення навіював нестерпне роздратування. Але не можу насамкінець не повернутися до нього. «Справа Пасічника» не вартувала би ламаного шеляга, якби не позиція тих, кого в історичній науці вважають професіоналами. На жаль, науковці, передусім фахівці з історії середніх віків і раннього нового часу, хто мусив би голосно висловити обурення і фактом плаґіяту, і потуранням йому з боку ВАК України, промовчали. Вкотре проковтнули. Отже – далі буде... Саме цієї миті черговий плаґіятор клеєм і ножицями «вдосконалює джерела» свого наукового статусу.

Сторінки3

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі