Наука атестованих кадрів

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
811 переглядів

За що відповідає ВАК?

Володимир Потульницький, розбираючи казус із книжкою Пасічника, з жалем констатував, що «у нас не існує практики офіційного вилучення подібних книгплаґіятів з бібліотек та торгової мережі, а також публічного, офіційного оголошення в спеціяльних наукових журналах про факт публікування крадених “досліджень”» [202]. Це справді велика проблема. Потурання плаґіяторам і замовчування (або просто неувага) до таких фактів, традиційна для переважної більшости сучасних українських істориків позиція «моя хата – скраю» призводять до історіографічних нонсенсів. Нещодавно в одному з авторефератів довелося прочитати: «Нами також використано класичні праці з історії України, авторами яких є відомі історики С. Кульчицький, О. Субтельний, М. Пасічник та ін.». Хоч як патосно це прозвучить, але стало надзвичайно прикро за Ореста Субтельного та Станіслава Кульчицького. Я шаную цих справжніх професіоналів і зовсім не хочу, щоби їхні імена стояли поряд із прізвищем неука та злодія, та ще й у контексті «класичних праць з історії України»!

Абсурдна ситуація із докторатом Пасічника, коли в дурні пошилися чесні та професійні науковці, які виступили проти нахабного плаґіяту, має ще один аспект. Те, що в українській науці побільшало на ще одного «проффесора», звісно, огидно, але, правду кажучи, вже нікого й не дивує. Виникають інші питання. Як, приміром, мені, кандидатові наук, ставитися до професійного доробку начебто поважних і нібито авторитетних науковців, якщо вони підписують такі документи? Чи мають вартість їхні наукові здобутки – може, вони і в своїх дослідженнях переступають через вимоги фаховости і сумлінности? Хтось же з них погодився взяти дисертацію до захисту, хтось дав згоду опонувати, написав (підписав?) позитивний відгук, хтось на експертній раді, чудово все розуміючи, голосував «за» надання Пасічникові докторату (таких виявилася меншість, але факт залишається фактом), хтось, врешті-решт, підписав безграмотно складений апеляційний висновок.

В ідеалі, запобігати таким випадкам і мала би Вища атестаційна комісія – орган, який, згідно з «Положенням про ВАК України», «реалізує державну політику у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації». Проте за всі роки існування ВАК України вона не відхилила жодної дисертації в галузі історичних наук. Невже всі вони були високої (ну, нехай достатньої) якости? А як ні, навіщо тоді існує ця поважна установа? Навіщо щомісяця з усієї України збираються фахівці на експертну раду, обговорюють дисертації, пишуть відгуки?

«За все відповідає ВАК!». Це – цитата з інтерв’ю, що його 2007 року дав журналові «Віче» тодішній перший заступник голови ВАК України Роман Бойко2.

То за що ВАК відповідає?

Вища атестаційна комісія розглядає тисячі дисертацій на рік, ухвалює рішення щодо присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. Проблемам, які супроводжують діяльність ВАК, присвячено безліч різнопланових статтей, але – ось парадокс! – досі немає дисертаційного дослідження про неї. А було б цікаво простежити її історію, проаналізувати нормативно-правову базу, узагальнити статистичні дані, мотивацію здобувачів і ще багато чого. Втім, не відволікатимусь на загальні проблеми, а говоритиму про те, з чим довелося зазнайомитися особисто, попрацювавши впродовж двох років – від листопада 2006 року по вересень 2008-го – вченим секретарем експертної ради ВАК України з історичних наук.

Одразу зазначу, що досвід такої праці – як для історіографа – був надзвичайно корисним. Проте саме з погляду історіографа дуже легко простежити певний конфлікт між науковою спільнотою, що сама має визначати з-поміж себе фахівців різних кваліфікаційних категорій, і державою, яка має оплачувати тих фахівців, а отже, реґулювати їх кількість, стежачи за якістю. І цей конфлікт закладають уже самі нормативні документи, що реґламентують діяльність ВАК та експертних рад різних профілів. Відповідно до «Положення про Експертну раду ВАК України» експертна рада є дорадчим органом ВАК (тобто центрального органу виконавчої влади, що «реалізує державну політику») і, хоча й комплектується «з провідних вчених певної галузі наук», однак «працює під контролем атестаційних відділів ВАК» (§3 Положення). Якраз домінанта державних службовців у справі атестації наукових кадрів ставить під сумнів компетентність і спеціялізованих учених рад, де, власне, й захищають дисертації, і компетентність експертів, яких ми a priori вважаємо «провідними вченими». Беручи до уваги, що «персональний склад експертної ради формує атестаційний відділ за погодженням з керівництвом ВАК» (§4 Положення), можна припустити, що реальних фахівців високої кваліфікації, які мають власний погляд і можуть його обстоювати, на експертів не затвердять. Неконфліктність претендента на місце в комісії важитиме для ВАК більше, ніж його професіоналізм. Із другого боку, кваліфіковані фахівці й самі не прагнуть до експертної ради: вони знають, що їхню позицію може легко зневажити державний службовець, і справедливо вважають таке ставлення образою їхньої професійности. Всі знають і те, що зазвичай доктори наук ідуть до експертних рад (або їх туди посилають) лобіювати інтереси своїх установ та своїх аспірантів і докторантів, а не власне науки – прикро, але це вважають за норму.

Без сумніву, наукова атестація вкрай необхідна, для цього, звісно, потрібна кваліфікаційна робота, і такою роботою якраз є дисертація. Але виконання певних технічних кваліфікаційних вимог щодо оформлення роботи ще не означає набуття певної кваліфікації – це зрозуміло. Зрештою, є велика різниця між науковою кваліфікацією та науковою атестацією. Однак у суспільстві культивується повага не до кваліфікаційного рівня і реальних здобутків науковця, а до формальної атестаційної відзнаки. Тому, на жаль, замість закономірного «Чого варта моє дисертація?» здобувачів більше хвилює «Що скаже ВАК?» і «Чи правильно оформлено посилання?». Всесильна і всемогутня ВАК є страховиськом, що навіює жах навіть на найзагартованіших, змушує підлабузнюватися і – виконувати всі вимоги щодо оформлення роботи: технічний бік справи вочевидь переважає.

Отже, дисертації. Для чого їх пишуть і хто? Знову процитую Романа Бойка, що дуже відверто розставляє всі крапки над і:

А в нас атестація наукових кадрів – це державне визнання рівня кваліфікації вченого. Що це означає? Держава ґарантує (неважливо, де ти захистився, в якому університеті) соціяльні пільги: соціяльний захист, пенсійне забезпечення, додаткову житлову площу тощо. Присудження наукових ступенів – державна справа. Відтак – і державний контроль потрібен.

Пояснюючи завдання атестації науковців державою (а державу в даному випадку уособлює ВАК, конкретніше – ті 50 осіб – державних службовців, що у ВАК працюють), посадовець встановлює чіткий і недвозначний зв’язок: захист дисертації – це можливість отримати певні соціяльні ґарантії. Йдеться саме про це, а не про якусь там наукову кваліфікацію.

Мотивацією написання дисертацій може бути прагнення підняти свій соціяльний статус, отримати вищу посаду й більшу платню, бажання стати впливовішим у науковому середовищі, зрештою, банальна пиха, намагання потішити ego. Дуже часто (особливо в периферійних вишах) «корочка» бодай кандидата наук забезпечує мізерний, але таки доважок до нікчемної зарплати і змогу спокійно допрацювати до пенсії. Така собі замаскована соціяльна пільга. Тож і «пнуться» перевантажені лекціями викладачі, намагаючись будь-що «захиститися», після чого провадити наукові дослідження вони не мають ані бажання, ані сил.

Серед оправлених у палітурку стосиків паперу, що називаються їхніми дисертаціями, може трапитися геніяльна робота, здебільшого вони – середні («як усі»), часто – слабкі й дуже слабкі. Але, навіть і заплющуючи очі на науковий мотлох (хіба ж експерт наважиться «валити» дисертацію сумлінного викладача, якому до пенсії – кілька років?), чи припустимо офіційно потурати плаґіяторові? ВАК відповідає за це?

Не можна обійти мовчанкою також надто велику кількість спеціялізованих учених рад, що нині діють практично в усіх вишах (хоча бажання ректорів мати «свої» ради мені зрозуміло). Не узагальнюватиму, але часто-густо не дуже високий фаховий рівень членів спецрад створює можливість захисту як малозначущих, так і «проблемних» (плаґіяторських) ди-сертацій, що, зрештою, і робить нашу науку провінційною. Дуже часто можна спостерігати і низький рівень опонування, залучення фахівців за принципом «сьогодні опоную у твоїх дисертантів я, а завтра у моїх – ти». Дратують і відверто безглузді вимоги щодо оформлювання дисертацій, зо-крема вигадані у ВАК правила подання посилань та бібліографії. Довгий перелік проблемних питань можна легко подовжити ще.

Вони кажуть – дощик іде

От хоч би так звані «фахові видання». Всім здобувачам добре відомо, що для захисту дисертації потрібна певна кількість публікацій не де-небудь, а саме у «фахових виданнях». Статтей у закордонних часописах здебільшого не визнають і до загального кількісного мінімуму виміру наукових здобутків не зараховують: пошукачеві зазвичай треба ще доводити, що той чи той закордонний часопис є поважним і знаним у світі. Смішно, але за правилами наклад друкованого видання має бути не меншим, ніж усього-на-всього 100 примірників, – а що електронної версії такий «фаховий» часопис зазвичай не має, то з публікацією в ньому ознайомиться тільки сам автор.

Нині ВАК нібито задля посилення контролю провадить перереєстрацію цих видань. Щоби підтвердити або набути такий поважний статус, треба виконати низку умов, переважно технічних. Учені секретарі метушаться, збирають купи документів, але я щось не чула, аби котромусь із видань було відмовлено: головне, як завжди, правильно «оформити документи», науковий авторитет видання до уваги не береться. Людям додано зайвих клопотів, а результат (для науки) – нуль. Загалом на лютий 2010 року, за даними офіційного сайту ВАК України, фаховими в галузі історичних наук визнано 209 (!) видань, серед них 144 збірники наукових праць, 52 журнали, у додатковому списку – ще 12 позицій + 1 електронне видання. До речі, працівникам ВАК України якось не спало на думку, що в переліку електронних фахових видань, який розміщено на сайті ВАК України3, треба вказувати не лише назву видання та інституції, що його видає, шифр спеціяльности й дату ухвалення рішення, але також – начебто це зрозуміло? – електронну адресу.

Ненормальна ситуація, що склалася з так званими фаховими виданнями, змусила редакторів авторитетних часописів «Схід–Захід», «Україна Модерна» й «Український гуманітарний огляд» Володимира Кравченка, Ярослава Грицака та Наталю Яковенко демонстративно відмовитися вносити свої видання до «Переліку наукових фахових видань» ВАК України. Важко не погодитися з твердженням їхньої заяви4 про те, що дії ВАК «дедалі більше нагадують практику державного керівництва наукою радянських часів», а дріб’язкові й безпідставні формальності, які вона накидає академічній спільноті, «консервують провінціялізацію та ізоляцію української науки».

Відповідь бюрократів на цей ляпас чиновництву від науки була цілком прогнозованою: якийсь ваківський функціонер, «побажавши залишитися неназваним», гонорово запевнив, що заява знаних науковців – «це дуже дрібне питання», яке ВАК офіційно не коментуватиме5. До 1 серпня, сповістив він, буде переглянуто спеціялізовані видання задля якісного підвищення їхнього рівня. Бунтівники до нового переліку не ввійдуть. Що ж, численні постанови ВАК України декларують посилення контролю над якістю дисертаційних праць і запроваджують нові й нові вимоги, але наслідком їх є тільки непотрібна для науки бюрократизація. Зростання лінійної величини, стверджує відома формула, не є ознакою зростання якости.

Сторінки3

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі