Наука атестованих кадрів

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
458 переглядів

Почну з цитати. Дослівної. Зберігаючи ориґінальну пунктуацію, хоча письменній людині це важкувато.

Проблема дослідження охоплює один і той самий період це 1657–1665 роки, тобто умовно можна назвати перший період Руїни, об’єкт дослідження не змінювався, вдосконалювалися джерела, освоювалася новітня література з даної проблеми, а також спрямовувалася дисертаційна робота на спеціальність 07.00.01 – історія України.

Вгадай, шановний читачу, що це за скоропис і хто його автор?

Не мордуватиму. Не вгадаєте. Цитату взято з апеляційного висновку, затвердженого постановою Президії Вищої атестаційної комісії України від 21 квітня 2009 року щодо апеляції Пасічника Михайла Степановича на рішення Президії ВАК від 2 липня 2008 року. Саме на підставі цього висновку М. С. Пасічникові ухвалено видати диплом доктора історичних наук.

І важко сказати, що тут відразливіше: може, форма апеляційного висновку з його стилістичною та пунктуаційною неохайністю, неперевершеними канцеляризмами (література «освоювалася», робота «спрямовувалася», ну, а джерела, то ті взагалі «вдосконалювалися» – уявімо цей процес!), а може, зміст згаданої ухвали Президії ВАК. Втім, у такому разі самого цитування не досить, потрібен бодай короткий виклад передісторії.

Справа Пасічника-1

Далекого вже 1999 року спеціялізована вчена рада Інституту української археографії та джерелознавства НАН України розглянула подану на здобуття вченого ступеня доктора історичних наук дисертацію доцента львівської Української академії друкарства Михайла Пасічника «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657–1665)». На той час уже вийшла однойменна монографія (Львів: Місіонер, 1998), побудована на основних положеннях дисертації; автореферат містив також перелік 7 навчальних посібників і брошур та 22 статтей, доповідей і рецензій – загалом 30 публікацій, досить пристойний доробок, вимоги ВАК України ретельно дотримано. Але сталася невеличка прикрість: експертиза виявила, що подана на захист робота – чистісінький плаґіят.

Про це йшлося в рецензіях, невдовзі опублікованих в «Українському гуманітарному огляді»: «Історія Руїни чи руїна історії? Варшава – Москва – Стамбул: Transit)» (вип. 2, 1999) тоді ще кандидата історичних наук Віктора Горобця і «Монографія, написана за 19 років до народження автора» (вип. 6, 2001) професора Володимира Потульницького (дальші посилання на цитовані сторінки цих публікацій подано в тексті в квадратових дужках).

Віктор Горобець, проаналізувавши Пасічникову монографію, вказав на явні помилки й нісенітниці, авторову необізнаність із найновішою історіографією заявленої теми, сумбурність і нелогічність викладу, а ще – на «запозичення» з неопублікованого рукопису О. Переяславського «До історії війн Руїни», замасковані посиланнями на архівну справу із ЦДІА України у Львові, де цей рукопис зберігався.

Докладніший порівняльний аналіз обох текстів здійснив Володимир Потульницький, наочно довівши, що «прямий плаґіят Михайла Пасічника починається на с. 111 його монографії (від початку другого розділу) і продовжується майже безперервно до с. 280 (останні слова завершального четвертого розділу)» [ 1 9 8 ] . Рецензент з’ясував також, що літературним псевдонімом О. Переяславський підписувався український військовий історик, член НТШ Олександр Шпилинський, а працю «До історії війн Руїни» (1935) він написав під науковим керівництвом Дмитра Дорошенка; ба більше, з’ясував Потульницький і автора першого розділу Пасічникової книжки: тут за «вдосконалене джерело» правив рукопис «До початків Руїни» відомого українського історика Панаса Феденка. Михайло Пасічник списав не лише текст, а й майже всі посилання: «з нумерацією сторінок, томів, зошитів, частин, видань» і навіть із розрядкою [199].

Далі довша цитата з рецензії Володимира Потульницького.

30 вересня 1999 р. Пасічник намагався захистити на Вченій раді Інституту української археографії у Києві по однойменній з монографією темі докторську дисертацію за спеціяльністю 07.00.02 – «Всесвітня історія». Тема дисертації – «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657–1665 рр.)». Перед захистом мною була подана на ім’я голови Вченої ради Інституту археографії П. С. Соханя детальна доповідна записка, в якій Пасічник звинувачувався у виданні під своїм іменем рукопису Олександра Шпилинського. На основі цієї доповідної записки захист роботи був відкладений і була створена експертна комісія в складі В. Наулка, М. Кулінича та Ю. Пінчука. Комісія звірила текст моєї доповідної записки з мікрофільмом рукопису Переяславського, який залишався як контрольний примірник на збереженні у Львівському історичному архіві (сам рукопис був пошкоджений клеєм, а другий екземпляр мікрофільму зник з архіву за невідомих обставин). Комісія прийшла до висновку, що факт плаґіяту підтверджується. [203]

Пасічник мусив зняти свою дисертацію із захисту. Плаґіятора висміяли, наукового ступеня він не отримав. Здавалося, інцидент вичерпано, але в січні 2008 року історія продовжилася у несподіваний спосіб.

Справа Пасічника-2

23 січня 2008 року на засіданні спеціялізованої вченої ради Ужгородського національного університету відбувся успішний захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціяльністю 07.00.01 – Історія України на тему «Проблеми розбудови української державности після визвольних змагань (1657–1665 рр.)». Здобувач – той самий Михайло Степанович Пасічник. У котрійсь із европейських країн чи в США навряд чи наукова спільнота, замість вигнати крадія із професії, дозволила би йому поновну атестацію на докторський ступінь. Ледве чи й навчальний заклад захотів би далі мати такого викладача. Але це «у них». «У нас» привселюдно викритий у плаґіяті спритник залишився і на посаді, і «при науці». Пасічник випустив іще кілька монографій, зокрема «Доба Руїни в Україні: історія проти міфів» (Львів: Фенікс, 2002), «Гетьман Іван Виговський» (Львів: Юридичний університет, 2006), та кілька навчальних посібників з історії України (ці –у співавторстві). А з таким «вагомим науковим доробком» як не стати доктором наук?

Науковців, обізнаних із перипетіями попередньої спроби, такий намір, звісно, обурив, та хтось, може, сподівався, що за майже десять проминулих років людина переосмислила свої давніші настанови і, чесно попрацювавши в архівах, подала нову роботу. Даремні сподівання. Пасічник не просто йшов на повторний захист – він цинічно подав на повторний захист той самий текст тієї ж самої дисертації, хіба що з незначними редакторськими правками. «Новий», 2007 роком датований текст автореферату порівняно з варіянтом 1999 року1 містить аж такі відмінності:

1. Замість ранішого титулу «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну (1657–1665)» він має тепер «зактуалізовану» назву «Проблеми розбудови української державности після визвольних змагань (1657– 1665 рр.)». Хронологічні рамки, зауважмо, лишилися ті самі.

2. Цього разу дисертаційна робота «спрямовувалася» таки справді «на спеціяльність 07.00.01 – Історія України»; раніше спрямування було 07.00.02 – Всесвітня історія.

3. Зроблено поверхові літературно-стилістичні виправлення (на зразок: українського суспільства – українського народу, цього хаосу – такого хаосу, знаходились – пере­ бували тощо). Переінакшено назви підрозділів – але «Хронологічні межі дисертації» (1999) та «Хронологічні рамки дослідження» (2007) практично ідентичні, за винятком: 1999 року дисертант безграмотно вказав, що його дослідження «охоплює 1657– 1665 роки XVI століття», а 2007-го «виправився» й охопив уже «60– 70­ті рр. XVII століття». А щоб ніхто не згадав, що назва дисертації, як і раніше, встановлює хронологічні рамки «1657–1665 рр.», в авторефераті 2007 року їх окреслено трохи загадково: «Верхньою межею є середина 60–80­х років»...

Ото такі зміни. Ледь не забула: не міняючи тексту, автор виокремив розділ «Становище освіти та проблеми розвитку церковного життя українського народу в другій половині 50 – 70-х роках XVII ст.».

В усьому іншому тексти тотожні, нумерація посилань та сама. Те, що в апеляційному висновку названо «освоювалася новітня література з даної проблеми», либонь, полягає у появі в історіографічному огляді 1 (однієї) праці 2004 року і 3 (трьох) прізвищ дослідників, які «за останні роки» видали «змістовні праці» з «проблем української державности середини XVII ст.». Прізвища цих дослідників якось так збіглися з прізвищами офіційних опонентів дисертанта на захисті в 2008 році.

Практично ідентичними є розділи «Українська держава в контексті московсько-польської політики» (1999) та «Внутрішні і зовнішні причини воєнно-політичної боротьби в Україні після смерти Б. Хмельницького» (2007). Нову назву механічно поєднано зі старим текстом автореферату, і це подекуди призводить до комічних неузгоджень (позначаю їх курсивом):

У другому розділі – «Внутрішні і зовнішні причини воєнно-політичної боротьби в Україні після смерти Б.Хмельницького» – проаналізовано дипломатичну боротьбу Москви і Варшави та державницьку політику гетьмана Б. Хмельницького.

Ну і, звісно, Пасічник не завагався внести до переліку основних публікацій, у яких викладено основні положення дисертації, ту саму монографію «Варшава, Москва і Стамбул у боротьбі за Україну 1657–1665 рр.», вже викриту як плаґіяторська.

Члени експертної ради ВАК України з історичних наук, яка мала затвердити рішення спецради Ужгородського державного університету про присудження Пасічникові докторського ступеня, пам’ятали скандальні події 1999 року, тож до цієї роботи поставились уважно і прискіпливо. Висновок експерта, якому доручили фаховий аналіз, був різко неґативний: «нова» дисертація Пасічника є тим самим плаґіятом, що й «стара». Обговоривши справу, експертна рада більшістю голосів ухвалила скасувати рішення Ужгородської спецради і відмовити у видачі диплома доктора історичних наук. Президія ВАК України 2 липня 2008 року затвердила рішення експертної ради. Справедливість нібито взяла гору.

Та виявилося, що Пасічника зупинити неможливо. Він подав апеляцію, і от уже Апеляційна комісія у складі чотирьох осіб (власне, тих, хто поставив підпис), проаналізувавши «цілий ряд зауважень», що їх експерт висунув авторові дисертації (зауважте, що факти доведеного плаґіяту в апеляційному висновку «тактовно» названо «зауваженнями»), заперечила рішення членів Експертної ради ВАК України з історичних наук і визнала, що «дисертація М. С. Пасічника “Проблеми розбудови української державности після визвольних змагань (1657–1665 рр.)” є самостійним науковим дослідженням, в якому висвітлено важливу наукову проблему». Президія ВАК України на цій підставі ухвалила задовольнити позов. Михайло Пасічник став доктором історичних наук.

Сторінки3

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі