Наука Академія Реформи Маразм

Червень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
252 переглядів

Про українську академічну науку, зокрема гуманітарну, і про її непроминальну кризу пишуть доволі часто. У «Критиці» це вже мотив реґулярний – починаючи від найпершого числа, де, ставлячи питання, я торкався передусім її системної, чи пак археологічної бази, обговорював те, що лежить в основі: совєтизацію української гуманістики за період сталінщини і наступні її метаморфози у «дозрілому» совєтському стані – який без істотних змін протривав до часу написання статті й триває дотепер. Інших нагод для розмови й інших авторів також не бракувало. У вересні 2002 року, наприклад, на 5-му Конґресі Міжнародної асоціяції україністів у Чернівцях відбувся велелюдний круглий стіл «Сучасний стан української гуманістики й україністики: больові точки і перспективи», в рамках якого науковці (усі вони також автори «Критики») Наталя Яковенко, Олексій Толочко, Георгій Касьянов, Марта Богачевська-Хомяк, о. Борис Ґудзяк і я, що організував і вів цей захід, обговорювали оті ключові больові точки: плаґіят і його психологічно-функціональні різновиди, командна, квазимілітарна організація науки; недиференційованість між наукою і не- (або й анти-) наукою, що становить її переважну сіру зону, відсутність культури відкритої наукової дискусії, суто утілітарне, споживацьке ставлення студентів до науки чи пак освіти, понад усяку міру контрольованої різними інституціями й пронизаної повсюдною корупцією, яка точить і знецінює не лише вищі навчальні заклади (де, за виїмками одного-двох університетів, усе продається – і вступи, й оцінки, й заліки), але й ту науку, яку вони буцімто обслуговують і оновлюють. Періодично не лише в «Критиці», але й в «Українському гуманітарному огляді» порушувалося питання конкретних плаґіятів. Але все марно: критики виявляють пороки і б’ють на сполох, а процес, ніби той караван, незворушно йде далі. У випадку зі скандальним плаґіятом «Наратологічного словника» Джералда Принса, описаним у «Критиці» (2004, ч. 4), імпліцитний покровитель плаґіятора, його батько, упродовж пів року дістав не догану, а підвищення в чинах – від завідувача катедри до декана факультету. Спрацьовує всім відома кругова запорука: виокремити й покарати одного винного стає неможливим, на захист підводяться цілі колективи, відділи, вчені ради; система (як і притаманно кожній органічній системі) захищається. Реформування стає ілюзією, фата морґаною.

Задля чого тоді братися до цієї Сизифової праці? Відповідь проста: бо іншого виходу немає, бо того вимагає наука (та й просто нормальна порядність). Власне, наука в тому й полягає: в постійному процесі, в постійному поставанні, в осмисленні й переосмисленні того, що ми бачимо й відкриваємо, а не в схилянні перед утвердженим і нібито навіки канонізованим фактом, чи позицією, чи посадою, чи пам’яткою.

1

Конкретним приводом до цих роздумів є останні вибори до Національної Академії наук України, що відбулися у травні цього року й на багатьох навіяли смуток: попри те, що на академіків і членкорів вибрано – зокрема в негуманітарних дисциплінах – також і гідних науковців, «просунуто» в цю систему однак багатьох мало-, а то й зовсім не-гідних, починаючи від історика-академіка (так-таки) Володимира Литвина, вже від кілька років знаного як політичного плаґіятора1 (про інші аспекти його наукової діяльности ще буде мова), якого обрано – тою же Академією, без наявного тиску терором чи адмінресурсом – на віце-президента Академії, з реальним шансом стати її президентом. Не бракувало й інших негідних, однак успішних кандидатур – і кумулятивно це спонукало редакцію «Критики» запропонувати колеґам висловити своє враження від виборів у НАНУ й ширше бачення цієї інституції. Відгуки подаємо в цьому числі й подамо ще. Тут хотілося б короткоконтекстуалізувати наше опитування.

Чотири терміни, що стоять у заголовку, зумисно не мають графічно-синтактичних пов’язань; їх можна читати (з уявними комами або крапками) як перелік топосів, на які варто звернути увагу, або навпаки, з двокрапками, як певний силогізм – Наука:: Академія:: Реформа:: Маразм, тобто: наука має такий стосунок до академії, тобто НАНУ (чи навпаки, НАНУ до науки – знову нагадую, що йдеться передусім про гуманітарну науку), як реформи мають до маразму (і навпаки). Основне є те, що всі ці моменти взаємопов’язані: в даній дійсності вони становлять одне силове поле; не враховуючи одного, не можна збагнути контексту, системности як такої. Водночас усі ці речі доволі різнорідні: Академія (тобто НАНУ), попри всю свою ґарґантуальність усе ж таки інституція та структура, яку можна більш-менш об’єктивно описати, яка має свою історію, важелі влади (здебільша приховані) й навіть бюджет (хай і de facto засекречений). Тимчасом як наука – річ набагато концепційніша й духовіша: це – передусім система цінностей, традицій, способів діяння, навіть стиль праці; вона – класичний стан буття, а також консенсус і силове поле. (В той же час НАНУ також і консенсус, і силове поле, і стиль праці – нічого тут не відбираємо, – але дещо іншого порядку, іншої іманентної ваги, іншої сутности; різниці є, але їх важко роз’яснити навіть теорією релятивности.)

Так само із другою парою. Реформи – це ідеал (мета, візія досконалости тощо) і водночас менш-більш конкретні плани, ті чи інші пропозиції. Але чи як риторика або димова завіса (наприклад, усі ці балачки про болонський процес, яким Міністерство освіти затьмарює наявний стан речей і приховує свою безпорадність), чи як об’єктивні програми дії (яких, власне, не видно), вони таки підлягають аналізові; так чи так вони зарисовують певний розпорядок. Із «маразмом» набагато складніше. Саме слово – побутово-неформальне; для декого лайливе; по суті ad hoc. Вказує воно радше на відсутність чогось, ніж на присутність. Це не лише антипод науки та реформ, це – інший екзистенційний вимір, подекуди радше хаос, аніж космос. Але тут також діють свої закони і своя історія й етіологія; він також пізнаваний, хоча щоби збагнути його, описати його, треба чимало потрудитися. Для добра справи краще було б його не мати, заборонити абощо; але в тому-то й річ, що його вимір передусім внутрішній, духовний; він криється в самих людях (вдаючися до минулої патетики – в людських серцях) і тим більше в осерді тих інституцій, що їх творять люди.

2

Як і будь-яке інше культурно вагоме поняття, «наука» – не так природнича (science), як гуманітарна (scholarship) – також потребує періодичного перегляду, пересомислення, і це навіть в обставинах вільного дискурсу та в розвинутих суспільствах. Як і кожна людська цінність, наука також тяжіє до закостеніння і потребує ревізії й оновлення, і періодично – елементарного вимітання сміття. На цей момент (пам’ятаймо про вибори та їхні плоди) варто пригадати собі про деякі притаманності науки, що їх нам так помітно бракує. Насамперед, може, головне – її універсальність, глобальність: цінності й критерії науки ті самі по всьому світі. Зрозуміло, завжди існують певні переваги і традиції (фіни краще знають свій фольклор, а поляки свій), але автаркія та виїмковість (мовляв, українці, чи там росіяни – перші люди на світі й від нас почалася людська цивілізація, а тому ми вимірюємо все власною правдою) йде не від науки, а від мітології. Так само і з самооцінкою, з атестацією, із принципом компетенції, що вимірюють кожну професію, а науку насамперед. Отже, у практичному плані йдеться про те, що кожна наука – щоб бути наукою – мусить прагнути світового рівня. У нас, якщо прийняти поділ, до якого вдався один працівник НАНУ, вимушений ховати своє ім’я2, на це здатна невелика меншість науковців-«глобалістів» (передусім у природничих науках), які вписуються в світовий дискурс своїх дисциплін і яким протистоїть велика більшість «співаків» для внутрішнього вжитку, не спроможних виступати ніде, окрім вітчизняних естрад, – як-от «співучий ректор» Поплавський. Звісно, на відміну від ядерної фізики чи молекулярної біології, в таких дисциплінах, як українська історія чи українське літературознавство, встановити світовий науковий контекст, планку, стандарти набагато складніше. Але на те й існують різні конференції, ґранти, публікації; саме задля того і поза Україною, і в самій Україні (як-от програми Фулбрайта, чи IREX, чи Фонд «Відродження») діють структури та інституції, що постійно відбирають і запрошують на ті ж заходи й ґранти якісних науковців і (переважно, хоч і не тільки) молодих дослідників. Тобто цих людей та їхню працю цінують, і тим можна не журитися, – але саме цей досвід і ці критерії послідовно іґнорує вітчизняний науковий істеблішмент. Йому йдеться про інше. Він суцільно наставлений на своїх «співаків», і всілякі там світові стандарти йому байдужі. Отже, як видно з виборів – залишається переважно «рідна наука», тобто коли не суцільний оксюморон (наука ненаукового штибу), то продукт другої свіжости (бодай на смак і нюх того зовнішнього, світового істеблішменту). І дурити себе, що «там» не впізнають різниці між першим і другим сортом, несерйозно.

3

Про Академію, тобто НАНУ, можна говорити набагато конкретніше, хоча, щоб дослідити її історію (справжню, не вибілено-бутафорну історію поодиноких інститутів3), її закулісну діяльність і, що не менш важливо, її не-діяльність, її не-компетенцію (яка більше пасує до рубрики «маразм»), довелося б розписати не один том і створити спеціяльну комісію (і це раніше чи пізніше таки станеться – якщо Україна буде нормальною державою).

Основним і найконкретнішим є багатовимірний історичний, культурно-психологічний і соціологічний факт, що в 1930-х роках Академію було перетворено на сталінську організацію і вона від тієї моделі ніколи не відійшла. Її структура, загальний спосіб і стиль урядування, ієрархія влади та співвідношення чинів, критерії добору кадрів тощо законсервовані на тому сталінському етапі й призначені обслуговувати велику квазимілітарну, командну бюрократію, напрочуд ізольовану від нормального сучасного життя і зокрема від нормальної, справжньої науки. Одинока зміна – зникло явне ідеологічне забарвлення (адже в пізньосовєтському стилі мімікрія стала важливішою від ідеології), але не тяжіння до авторитаризму, закладене в самих генах (тобто історичній пам’яті, в тому ж таки «стилі») цієї інституції: недарма серед перших із погромницькими заявами проти Руху в 1989 році виступили академіки від української Академії. Можна говорити навіть і про збереження імперського стилю: спробуйте знайти серед секретарсько-помічничого персоналу в будинку Президії НАНУ хоч одну особу, яка говорить українською.

Цей загальний стиль властивий не тільки Президії (розбуханій командній адміністрації), але й самим науковим «клітинам». Не можу впевнено говорити цього про природничі відділи (і припускаю, що там набагато краще), але ті гуманітарні, які я знаю, наприклад, Інститут літератури НАНУ (і те саме переконливо підтверджують колеґи з інших гуманітарних інститутів) становить громіздку структуру, де, може, 10, найбільше 20 відсотків працівників працездатні, спроможні виробляти нормальну наукову продукцію, а решта – попросту «баласт». У кулуарах про це говорять усі, навіть начальство, – але ніхто й ніколи не скаже цього публічно. І тим паче не вдасться до рішучих дій, щоби виправити такий стан речей. Висновок украй песимістичний: ця структура не тільки перевантажена непродуктивним – ergo некомпетентним і тим-то й ненауковим – персоналом, але й не має важелів і, врешті, навіть бажання самоочищуватися й самооновлюватися.

Про відірваність Академії від нормального процесу вищої освіти, від тої енергії та актуальности, яка за нормальних обставин плине від контакту зі студентами, говорилося багато, і в «Критиці» будемо говорити про це надалі. Але сподівань на ініціятиву в цій ділянці мало, бо стан української вищої освіти, може, ще гірший, ніж в Академії. Серед великих акредитованих вищих навчальних закладів бачимо і Київський національний університет культури і мистецтва (тобто «Кульок» того ж Поплавського) із його Академією перукарської майстерности та декоративної косметики, і МАУП із його антисемітизмом і ку-клукс-кланівськими зв’язками, і цілу купу бутафорських університетів, витворених із педінститутів і ледь не з технікумів, – і що найважливіше, уражених не те що хабарництвом, а здирництвом викладачів. Але й забувши про корупцію, важко очікувати наукової праці від університетського викладача, чия навантаженість лекційними годинами складає, за деякими підрахунками, до 1000 годин на рік – у десять разів більше, ніж, скажімо, в США.

4

Говорити довго про структурні реформи в Академії наук не випадає: їх не було. Старі навички змусили скомпенсувати зникнення колишніх ідеологічних настанов новим казенним патріотизмом. Про реформи у фінансуванні гуманітарних інститутів також мало знаємо (це – інформація не для сторонніх); проґресу зазнала тільки академічна будівля на Грушевського, 4: колишня гидотна совєтська їдальня на першому поверсі перетворилася спершу на забігайлівку (нібито) китайського фаст-фуду, а тепер – на гіпер-кічово уряджений ресторан для нуворишів. Мабуть, на гроші за оренду цього та інших приміщень (наприклад, під офіси Фулбрайта) відремонтовано деякі інститутські приміщення; деталей, одначе, не знаємо.

Повчальніше глянути на те, що можна було зробити, якби було бажання – тобто зіставити наші не-реформи з досвідом інших країн, які відійшли від совєтської тоталітарної моделі. Східнонімецьку Академію наук попросту розпустили, прийнявши на нормальну наукову працю малий відсоток колишнього персоналу й відправивши «баласт» на пенсію. Це найоптимальніший варіянт; у світі бізнесу, бодай у США, так і роблять: опікуватися майном збанкрутілої компанії, аж поки прийде новий менеджмент і підготує її відродження або остаточну ліквідацію, призначають судовим рішенням людей іззовні (механізм так званого receivership). Але застосувати його, не маючи варягів, яким можна цю люстрацію з переатестацією довірити, неможливо: на всіх постах залишилися старі, перевірені й пов’язані взаємним компроматом кадри, які нікого не звільнять, щоб не звільнили їх – на те вона і кругова запорука.

Не зроблено й поміркованішого кроку, як у Литві, де здеакредитували звання (дипломи, дисертації тощо) у псевдонауках, як-от історія партії чи діямат: хочеш і далі працювати в науці з тим самим званням – перекваліфікуйся в нормальній дисципліні. У нас і тут усі залишилися на місцях, змінивши тільки назви інститутів і напрямів (науковий атеїзм зробився порівняльним релігієзнавством). У природничих науках ніхто не визнає астролога астрономом чи алхіміка – хіміком; натомість у гуманістиці утворилася величезна зона «тіньової» науки (зокрема, в україністиці – головному, на наше лихо, прихистку «тіньовиків»), у якій тепер можна вивчати й викладати «Велесову книгу», вписавши її до шкільної програми. Попереду нас очікують докторські дисертації про автентичність і стародавність цієї «пам’ятки» (може, й уже є) та Шевченківська премія авторові (посмертно).

Якихось формальних масштабних спроб інтеґрувати українську гуманістику у світову не помітно. Ґранти на підтримку наукової праці на світовій арені (тобто поза Україною) надходять, як і раніше, з-за кордону, за стажування також платять іноземці. Україна навіть не запрошує іноземних науковців до участи в якихось формальних заходах, що потребує не надто великих коштів. Та навіть іноземних членів Академії наук перетворено на весільних генералів: права голосу і змоги якось впливати на зміст і якість вони не мають.

Утім, не згущаймо барв: певні спроби подолати відчуження від зовнішнього наукового світу, притаманне совєтським часам, усе-таки є. Зокрема стосовно задавненої проблеми паритетности чи співвідношення між іноземними та вітчизняними званнями. З українського боку ставлення до іноземних звань-ступенів було просте: від їх власників вимагали жорсткої атестації. Достеменно знаю, що переатестація, наприклад, для гарвардського Ph.D. мала бути не на рівні вітчизняного докторату, а кандидатської! (Справді-бо, хто знає, за що їм там у Гарварді дають оті звання.) Своєю чергою, велика чи й переважна кількість українських (і російських) кандидатів наук представляли (на візитках, у своїх curriculum vitae, у різних заявках на конкурси, ґранти тощо) свій кандидатський ступінь як… – так, ви вгадали! – як Ph.D. На Заході (а він, як знаємо із совєтського вчення – наївний, аляпуватий, нерішучий, одне слово, гнилий) до цього ставилися по різному, дехто кивав головою, дехто іґнорував – але коли йшлося про речі серйозні (позицію, посаду), за добру монету це переважно не брали. Адже кожний обізнаний у справі знає, що здебільшого (хоча багато залежить від дисципліни, і тут і там є виїмки) Ph.D. від видатного західного університету перевищує не тільки вітчизняний кандидатський, а й докторський ступінь. Найліпшим доказом цього є сталий потік вітчизняних кандидатів чи й докторів, які подаються на довгі студії в західні країни саме на те, щоб дістати отой Ph.D. Ідется, звісно, не про сам диплом (хоч і про це також), а про вишкіл. В Україні – загалом, хоч знову багато залежить від дисципліни, інституції й навіть одиниці – такого вишколу немає; власне кажучи, немає graduate studies, тобто належного підготування науковців на вищі звання, зокрема докторантури.

Проте настають реформи. Нещодавно на вченій раді одного з академічних інститутів чув, що питання буде формально розв’язане (певно, Міністерством освіти): всі наші кандидатські називатимуться (уже від цього року?) докторатами і перекладатимуться як «Ph.D.». А дотеперішні докторати зватимуться «атестований доктор» чи якось так. (Не знати, як це писатиметься англійською, але щось же вигадають.)

Як усі знають – кадри вирішують усе. З тими кадрами, що є, і за тієї ж кадрової політики змін на краще важко сподіватися. Вражає, що ця кадрова політика спирається не тільки на «старих і заслужених» (хоч переважно все ще на них); тут і там з’являється зміна, «молоді» – вже не з совєтським ідеологічним гартом, а новим, нативістичним, іще не так давно «підпільним», і в суті своїй зовсім недалеким від того совєтсько-тоталітарного. На місце соцреалізму приходить нацреалізм, і все повертається на круги своя.

5

Ужиткове слово «маразм» має доволі точне окреслення. Ось як пояснює його «СУМ»: «Стан повного занепаду душевних і фізичних сил, зумовлений старістю або важкою хронічною хворобою»; і переносно: «Повний занепад, розклад, загнивання» (т. 4, с. 625). Проте у науково-академічному контексті це не вичерпує явища, а сама категоричність цієї дефініції-оцінки декого може й ображати (знову зайди-аутсайдери очорнюють нашу дійсність). А втім, де правду діти? Навіть обізнані спостерігачі, не кажучи про учасників процесу, не можуть не бачити занепаду в гуманітарній сфері академічної науки (а хтось стверджує, що й у природничій також). Його симптоми – й відсутність реформ, про яку тут ішлося, і накопичення «баласту» в інститутах, і гіпертрофія адміністративного апарату, й загальна мало-діяльність, а подекуди de facto без-діяльність інститутів, і вкотре оприявнена виборами кадрова політика НАНУ, яка здебільшого тільки відтворює й фіксує наявний стан речей. А те, що хвороба зайшла у хронічну стадію, не останньою чергою – а може, й насамперед – завдячуємо пануванню геронтократії. Коли нібито нормальні люди нібито цілком серйозно готові стверджувати, що президент Академії Борис Патон, попри вельми похилий вік, мусить і далі залишатися на посаді, яку обіймає вже 44 роки, бо ж немає ким його замінити, це і є осердя маразму: суцільна зневіра у власній справі, у здатності її виправити.

Коли мова про системність, варто згадати популярне соціологічне поняття вирішального моменту – tipping point, після якого процес стає безповоротним. Воно має аналоги в різних науках, від математики і фізики до біології, і тут, може, найяскравіше: доза отрути, яка є для організму смертельною. Чи цей момент уже перейдено? Чи саме з таким невиліковним і смертельним маразмом маємо тут до діла?

Хоч би якою була відповідь, гадаю, питання саме так і треба ставити, бо йдеться про щось надважливе для кожного суспільства: здатність інтелектуально розвиватися й оновлюватися, бути нормальним учасником світових процесів, – і водночас про соціяльну сферу, захищену найменше і загрожену найбільше. Наука втратила свого природного захисника, яким у демократичній системі є електорат. За «нормальних» обставин цим захисником-електоратом-лобістом науки мали би бути самі науковці, але в тому ж і річ, що ті, хто формально і високопосадово займаються наукою, конкретніше, нею керують (повертаємося до НАНУ, до її історії перед незалежністю й теперішньої, до виборів, до перспектив, тобто до не-перспектив і до маразму), насправді тою наукою не цікавляться, тобто живуть із неї, але в тій ділянці, про яку тут мова, в ролі «співаків» і ляльководів «співаків», не роблять її і не розуміють, чи то роблять на ніби, віртуально. А наукові маси (це трохи оксюморон) здебільшого мовчать. Невже благоденствують?

Цей паразитизм глибоко закорінений у совєтську систему, в сталінську модель, яка ґвалтовно перетворила незалежну, нормальну й працездатну Академію наук Грушевського, Кримського та Єфремова на слухняний і бутафорний «науковий Донбас»4, на видимість науки. Від тієї насильницької трансформації Академія так і не оговталася, хоч і було її оголошено незалежною, а потім і «національною» – це виявилося не складнішим, аніж оголосити кандидатський ступінь рівним Ph.D. Совєтська «науковість», насаджена замість класово ворожої, «буржуазної» науковости шляхом спочатку насильства і фізичного винищування людей і цілих дисциплін, а потім мімікрії та гібридности «партійної» науки, де академіками ставали політруки й поети (звісно, віддані, партійці), зрештою витворила певну систему, яка спрацьовує дотепер, ніби налагоджений конвеєр. І навіть на шістнадцятому році незалежности мало хто наважується повставати проти цієї наукової деґрадації, заціпеніння в деґрадації (кажучи це, не хочу знецінювати тих голосів, які все-таки лунали). Врешті-решт, це також корінна проблема становлення громадянського суспільства, політичної зрілости, готовости боротися і за цю цінність, і в той же час без ілюзій, не покладаючи сподівань на просвічену політичну владу, яка має все нам вирішити. Покладатися треба на власні сили. І починати з осмислення.

  • 1.Див., напиклад: Григорій Немиря, «Сім міфів, або спроба “коригувального пресингу”?», Дзеркало тижня, 2002, №3 (378), 26 січня – 1 лютого.
  • 2.Див. Сергій Непритаманний, «НАНУ: “Співаки” проти “Глобалістів”», Дзеркало тижня, 2002, №11 (386), 23–29 березня.
  • 3.Пор.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1926–2001. Сторінки історії. Київ, 2003.
  • 4.Див. Григорій Грабович, «Совєтизація української гуманістики», Критика, 1997, №1–2.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі