Наше і дуже наше горе

Серпень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
45 переглядів

Мені дуже близька і симпатична позиція, яку висловив Мирослав Попович у своїй статті «Волинь: наше і не наше горе» («Критика», 2003, ч. 5). Ця стаття заслуговує на щось більше, ніж просто похвалу – у той час, коли більшість заяв наших політиків та інтелектуалів із приводу Волині уражені недомовленістю й відсутністю відваги, ця коротка публікація виразно говорить про потребу визнати свою вину і в такий спосіб рятує національну гідність українців. Погоджуючись із головним закликом статті «вимовити прості і зрозумілі слова: простіть нас, і ми вас прощаємо», не можу погодитися, однак, до кінця з авторською арґументацією. Перегляд цих арґументів є конче потрібним з того погляду, що, на мою думку, дозволить розширити коло тих, хто може приєднатися до цієї заяви.

Почну зі статистики. У статті Мирослава Поповича вона приголомшує: кількість убитих польських дітей, жінок і стариків дорівнює 70–100 тисяч. Насправді це число є непорозумінням. Якщо припустити, що у кожній сім’ї на троє-четверо осіб припадав хоча б один дорослий чоловік, то виходить, що у волинській різні загинуло щонайменше 125 тисяч людей. Очевидно, жертви 1943 року не вичерпують списку втрат, яких зазнала польська спільнота під час Другої світової війни – вони лише складають пік цієї сумної статистики. І якщо довіритися статистиці Мирослава Поповича, то польські втрати сягають цифри, з демографічного погляду просто неможливої. Насправді, 70–100 тисяч – це максимальне число всіх поляків (не лише дітей, жінок, стариків, але й дорослих чоловіків), загиблих від рук українців за весь час Другої світової війни. А загальна кількість жертв 1943 року, за підрахунком польських дослідників Сємашків, яких навряд чи можна запідозрити в українофільстві, складає 38–39 тисяч осіб. Звісно, і це число вимагає перевірки й уточнень, але хіба що в бік зменшення, а не збільшення.

Те саме стосується твердження, що «головною жертвою Великого терору стали старі кадри лєнінської партії й ті фанатики і радикали, які організували криваві “великі перелами” на межі 20-х – 30-х років». На ці слова можна лише сказати: якби ж то!.. Якби головними жертвами совєтського терору були лєнінські кадри, то напевно набагато легшими були б демографічні, політичні й навіть психологічні наслідки, скажімо, голоду 1932–1933 років. Терор мав тотальний характер, не оминав жодної соціяльної чи етнічної групи. І головних жертв зазнало українське селянство, котре було водночас найбільшою і соціальною, й етнічною групою.

Пишу це не заради того, щоб применшити українську вину. Події на Волині сягнули би рівня національної польської та української трагедії, якби там невинно вбили хоч би й тисячу людей. Зрештою, не беруся навіть обговорювати, скількох людей треба позбавити життя, щоб це переросло межі звичної статистики. Насильне забирання кожного життя є великою трагедією. Але у такій важливій справі, як міжнаціональне примирення (так само як і примирення між нами самими, українцями), арґументи мають бути точні та виважені. Інакше ми додаємо сили тим, хто не хоче ніякого примирення і критикою деталей може його підважити.

Мирослав Попович пише, що волинська різня «не була протестна стихія, що всім прекрасно зрозуміло». З цим твердженням можна погодитися лише наполовину. Це правда, що волинську справу не можна звести до «боротьби за землю». Але роль соціяльної стихії не можна так легко виключати. У подіях на Волині навесні-влітку 1943 року маємо справу з кількома факторами: «макровійна» між нацистською та совєтською державно-військовими надпотугами, «мікровійна» між польським, українським і совєтським підпіллям, мала громадянська війна між різними групами в українському підпіллі (як-от протистояння між бандерівцями, бульбашівцями і мельниківцями чи конкуренція за владу в новопосталій УПА між галицькою та волинською групами), селянська війна за землю і, зрештою, елементарне бандитське шумовиння, котре паразитувало на війні й котрого було багато у волинських лісах. Для повної...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі