Наш спільний код

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
1892 переглядів

«Коли рецензій бракувало, сідав і писав сам»

Ідея «Критики» виникла дуже давно. Відколи я знаю професора Григорія Грабовича, він казав, що в Україні бракує часопису на кшталт «The New York Review of Books». А потім почав розвивати цю ідею, розробляв план. Уперше він висловив побажання зробити щось таке в Україні приблизно у 1993–1994 роках. Але тоді я вислизнув: поїхав на два роки до Америки на стипендію за програмою Фулбрайта. У кожному разі, ми повернулися до цієї розмови більш конкретно після мого повернення з Америки 1996 року. Хоча, пригадую, в середині 1996 року в мене був вільний час, і влітку я провів тиждень у Григорія. Ми займалися редаґуванням його книжки про Шевченка. Це була одна з перших перекладацьких робіт Соломії Павличко, текст був сирий, тому я там фактично все переробляв, кореґував, увесь час щось запитував у Григорія. Тиждень працювали досить щільно, а тоді професор знову показував мені «The New York Review of Books». Я вагався, бо перед тим мав досвід «Всесвіту», «Сучасности», бачив, як важко воно йде у несприятливому до того кліматі. Жартома казав Григорієві: «Не можна робити таке видання в африканській країні». Немає фінансових ресурсів, кадрів, авторів, читачів! Я пручався, але треба віддати належне наполегливості професора. Десь наприкінці 1996-го — на початку 1997 року він зробив вирішальний крок: виклав 500 баксів. Олександр Савченко виклав 400, і я вже мусив додати своїх 100. Отже, ми мали 1000 доларів, які стали нашим стартовим капіталом. На той час це було не так уже й мало. Вирішили реєструвати «Критику» як спільне підприємство (чи щось таке, я не дуже розуміюся на юридичних термінах) із трьома співзасновниками. Відповідно, пропорція була 50%, 40% і 10%.

Це по-своєму було раціонально, адже ми мали стартову суму, яка давала можливість зробити принаймні перше число чи перші два числа, і це було важливо, бо якщо вже є перше число, продукт, то його можна показувати, звертатися до потенційних спонсорів. Це вже набагато легше, ніж ходити з красивою ідеєю.

Першою проблемою була реєстрація, бо я не мав жодного досвіду в цій справі. Мені трохи допомагала Ірина Щербанюк, приятелька Григорія Грабовича, яка здійснювала кур’єрську роботу. Тоді я вперше відчув, що таке бюрократія. Довелося ходити по конторах, у Держкомвидав, іще кудись, носити папери. Досить клопітно і неприємно. Пів року я борюкався з цією реєстрацією. Так що перше число вийшло аж у серпні 1997 року. Тоді я мав і інші справи — зокрема, піддався на ще одну провокацію: працював культурним оглядачем у газеті «День» (теж друзі намовили). Якраз тоді я познайомив Грабовича з Миколою Кумановським, показав кілька його шаржів, це було дуже цікаво, Миколі показав, як виглядають шаржі у «The New York Review of Books», ми почали робити в цьому стилі. На жаль, із Миколою було важко комунікувати, і не було достатніх грошей, щоб його зацікавити. Микола, як усі генії, не був дуже передбачливим і обов’язковим… Я вважаю, що обкладинки та ілюстрації Миколи Кумановського були найкращі. Він робив це практично весь час, що я був редактором, але дедалі менш реґулярно. Головною ідеєю, яку ми поділяли з професором, була якість тексту і дизайну. Другою вимогою була проблемність, провокування думки. У мене була й третя «фішка»: максимум уваги приділяти рецензіям, аналітичним текстам. Це важко, бо рецензії треба замовляти й оплачувати, а коли немає чим оплачувати, простіше, звичайно, насмикати есеїв із різних джерел, перекласти і скомпонувати журнал. На жаль, саму ідею рецензій тепер втрачено — я це трактую як певний мінус. Поки я працював, майже чотири роки, то намагався це робити, і коли рецензій бракувало, сідав і писав сам. Може, навіть забагато друкувався, просто треба було заповнювати нішу, підтримувати цей жанр.

«Інтернет не пристосований до читання довших текстів»

До «Критики» у нас не було трибуни, яка уможливлювала би солідну інтелектуальну дискусію. Те, що «Критика» і сьогодні наголошує: потребу критичного мислення, переосмислення, — то вона якраз реалізувалася. Видань такого штибу не було і, на жаль, досі немає (сумно, але це факт). Великою таємницею є те, як в Україні пробитися до читача. Яка повинна бути ринкова модель? Це мене непокоїло ще до створення «Критики» і було однією з причин, чому я довго відмовлявся від цієї ідеї. Українське суспільство занадто атомізоване, і навіть якщо є достатня кількість читачів, які потребують такого видання, то вони занадто розсіяні, країна величезна. У нас освічених споживачів української літератури не менше, ніж у Словенії, Словаччині чи Естонії споживачів їхніх літератур, але оскільки вони розпорошені, між собою не комунікують, то немає живого обміну думками, все тоне в такому піску. Маю відчуття, що це й досі так. Очевидно, що інтернет сприяє комунікації, але він зорієнтований на трохи іншого читача. Той читач має широкий вибір, він робить серфінґ, ковтає короткі тексти. Інтернет не пристосований для читання довших текстів. Оптимально — це дві, дві з половиною сторінки тексту, що є стандартом в американських виданнях (Op-ed мусить мати приблизно 1000 слів).

Це те, що інтернет перетравлює. Довше — це вже для паперового видання. Щодо орієнтації на «зовнішнього читача» — у мої часи «Критика» не мала такої місії (так, ми мали англомовні summaries від самого початку, але не задумувалися над цим). Якщо ж говорити про термінологію, то цю проблему було вирішено ще у 1920-х роках, коли був потужний підйом, піднесення, коли були умови, фактично було створено весь термінологічний запас, і якісь можливості комбінування, артикулювання було закладено саме тоді. Фундамент є, і він дуже непоганий. Я не вважаю, що він потребує спеціяльної інженерії. Тут ми часто дискутували з колеґами, зокрема, часто мали суперечки з Вадимом Дивничем, якого я страшенно поважаю і люблю, але ми в дечому не погоджувалися, бо він більш педантичний, а я прихильник laissez-faire, мінімального редакторського втручання, бо вважаю, що мова — вона як океан…

Очевидно, що певна артикуляція світових ідей, концепцій є важливою. «Критика», безумовно, має тут певну місію, тому, звичайно, намагається перекладати першорядних авторів, причому не лише західноевропейських, бо вони більш-менш доступні. Ми брали менш знаних, у мене була така програмова мета, не завжди це вдавалося, у кожному числі мав бути якийсь автор — польський, чеський, болгарський, румунський, угорський, — і я радий, що опублікував із дюжину таких авторів, тоді вони ще не були надто знаними. Ми вводили нові імена, ідеї, були цікаві люди, з цікавими концепціями, поглядами. Взагалі я вважаю, що «Критика» відігравала свою роль і далі її відіграє. Але є певні структурні чинники: неповнота культури, про яку писав іще Дзюба 1987 року — у своїх термінах, тепер це трошки інакше артикулюється. Він говорив також про функціональну неповноту. У своїй класичній статті він писав, що бракує певних галузей, а також, що немає взаємодії між ними, немає синергії.

Люди дуже часто не володіють спільними кодами — я це артикулював як атомізацію суспільства. Це дуже помітно в кінематографі, де потрібна найбільша синергія і всі учасники мають більш-менш володіти кодами. Ну, якісь винятки можуть бути, але кіно в принципі не можна робити на порожньому місці, має бути насичений культурний ґрунт. Немає жодного пристойного українського фільму про сучасне міське середовище. Тому проблема «Критики» також частково є відбиттям цієї структурної проблеми.

«Фінансової стабільности ніколи не було»

Члени редколеґії «Критики» в основному були активними авторами. Вони мали дорадчий голос, кожен щось приносив: свіжі ідеї, якісь імена. Хоча мені хотілося, щоб редколеґія функціонувала більш систематично. Дуже активною була Соломія Павличко. Вона володіла харизмою, приходила з новими ідеями, часом доволі екстраваґантними. Зокрема, вона захопилася Агатангелом Кримським і як слідчий, що натрапив на слід, з азартом його досліджувала. Я завжди підтримував, ніколи нічого намагався не цензурувати, не обмежувати, але загалом тримав дистанцію, завжди мав скепсис до якихось речей. Та головною проблемою весь час були кошти і, звичайно, автура. Бо якщо немає грошей, то немає як замовляти статті й оплачувати переклади. Поки я працював, фінансової стабільности ніколи не було. Пізніше «Критику» певний час підтримував Фонд катедр українознавства. Були ситуації, що фактично під кожен номер доводилося шукати кошти. Звичайно, нам трохи полегшило справу видавання книжок, бо ми могли діставати кошти на книжки і з їх реалізації мати якісь надходження. Але все одно ситуація була дуже скрутна. Доводилося робити якісь речі, які, може, не конче було робити: скажімо, номер, який підтримала польська фундація «Know How», присвячений в основному економічним трансформаціям. З одного боку, воно було цікаво, але не конче було робити окремий такий номер (бо було видно, що його зроблено під конкретний ґрант цієї фундації). Добре, що номер був, і цікавий — я навіть інтерв’ю з Лєшеком Бальцеровічем записав завдяки цьому.

Отже, з одного боку, дисфункціональна економіка, з другого — розпорошене суспільство. Це два чинники, які унеможливлюють український «The New York Review of Books». Мені це було зрозуміло від самого початку. Григорій, можливо, мав більше сподівань щодо українського суспільства, вірив, що якщо є чудовий продукт, то все вдасться, — це нормальне західне мислення. Йому здавалося, що це має спрацювати. Але це не так просто, бо в Україні не зовсім ринкове суспільство. І взагалі поки що не суспільство, а така собі community. Було би добре мати кілька умовних «Критик», бо це підґрунтя для полемік, прямого чи непрямого діялогу. Одним часописом, навіть дуже добрим, багато не досягнеш. Насправді у нас є й інші видання, але вони існують незалежно одне від одного, не бачать одне одного. Очевидно, що є видання, яких краще не помічати: вони існують, але ніби і не існують. Якщо комусь треба, то хай собі, звісно, будуть.

Не знаю, чи досі виходить «Літературна Україна» або журнал «Дніпро»; «Вітчизна», здається, вже померла. Треба віддати належне «Всесвіту», що він принаймні ще борюкається. На пальцях можна перелічити ті видання, з якими можна вести діялог, і то не завжди можна сказати, чи вони виходять. Скажімо, не певен, чи виходить «Ї», час від часу щось з’являється, і то вони пішли радше книжковим шляхом. Є веб-сайти, але це не зовсім той жанр.

«Я так и знал, что это американское!»

Я погано уявляю собі, як «Критика» може йти в маси. Це видання, розраховане на середній клас, на освічену публіку. Не конче з університетським дипломом, але принаймні з відповідним мисленнєвим еквівалентом. Але половина з таких людей узагалі не живе в українському культурному просторі, для них він апріорі не існує. А та половина, яка живе, погано комунікує між собою. Тобто правда посередині: треба, очевидно, пробиватися, достукуватися, але, із другого боку, не варто очікувати якихось видатних результатів. Для мене досі є незабутньою сутичка з москвичами за мого редакторства в «Критиці». Тоді у польському містечку Казімєж Дольний відбувалася конференція редакторів культурних журналів. Кожен редактор привіз свої часописи, їх виставили у вестибулі. Там було двоє москвичів, такі досить толкові, непогані люди. Вони довго гортали «Критику», і я бачив, що часопис їм сподобався: і верстка, і привабливий зміст. Але щось їх мучило, важко було прийняти, що «хохли» щось таке зробили. І раптом один із них у реквізитах побачив напис маленькими літерами, що «Критика» співпрацює з Українським науковим інститутом Гарвардського університету. Він був щасливий, аж підскочив і сказав до свого колеґи: «Я так и знал, что это американское!» Його світ спершу був захитався, порядок порушився, а тоді раптом став на місце!

Я не бачу в «Критиці» особливої американськости, окрім того, що професор Грабович посилає певні ментальні сиґнали, і це не є зайвим у нашій Евразії, радше навпаки. «Критика» нікого не мавпує і опікується українською проблематикою чи принаймні світовою з української перспективи. Але американськість у сенсі якости, відкритости до світу, підхоплювання нових ідей є, на мій погляд, позитивною. У зв’язку з цим я згадав дуже давній анекдот, ще з часів 1970-х, коли я працював робітником після численних вигнань із різних місць, у тому числі з Львівської політехніки. Пригадую, як, приїжджаючи до Києва, я заходив до покійного Ігоря Виногородського із середовища художників. Хоча сам він художником не був, вирізьблював різні речі, вважав себе ремісником, як Лишега, і казав: «Я хочу вернути середньовічну репутацію якісного, доброго ремісника». Якось я побачив у нього розгорнуту книжку Ґете «Італійська подорож». І я так скептично подивився, бо це було щось таке далеке — Італія, XVIII століття. А він каже: «Ти знаєш, у цій совдепії треба час від часу щось таке читати, щоб не з’їхати…» Інколи якісь зовсім абстрактні речі, якась гра в бісер має сенс у такому напівдикому середовищі. Для багатьох наших видань дуже характерна залежність від Москви навіть у їхній антимосковськості. Я мрію колись зібрати колекцію їхніх дискурсивних перлів, коли для вивищення антиросійського, антимосковського послуговуються тією ж мовою, алюзіями, прикладами та цитатами, коли навіть західні тексти цитують російською мовою. Їм навіть на думку не спадає, що це не зовсім нормально. Це, до речі, дуже добре підтвердження того, що антиколоніяльність імітує ту-таки колоніяльність. Поки що всі еліти нашої держави, які домінують у політиці, економіці, а заразом визначають, так би мовити, культурну політику, мають совєтський характер, принаймні за своєю ментальністю.

Вони просто не здатні вирватися з цього кола. Можу навести розкішний і зовсім свіжий приклад. Коли ми готувалися до міжнародного конґресу ПЕН-центрів, я про всяк випадок понаписував листи до деяких державних інституцій — не те щоб із надією на підтримку, але принаймні зі спробою дати їм шанс. Найкумедніша відповідь прийшла з Міністерства культури: спочатку довге розмазування сиропу про те, що цього в нас нема, а того не можемо, і взагалі, відчепіться від нас. А закінчення просто геніяльне: ми можемо надати вам організаційну і методичну допомогу. Я плакав! Вони звикли, що в них є мережа сільських клубів, треба для них готувати сценарії до Дня шахтаря чи Дня доярки. Це більше говорить про них, аніж усі їхні звіти. Одна фраза одразу пояснює, як вони живуть і як мислять. Вони й на роботу туди беруть собі подібних, мало хто захоче взяти когось із людей толковіших, здібніших. Їх виштовхують, як чужорідне тіло. Тому потрібно думати про творення якихось альтернативних структур, альтернативного культурного життя. І, слава Богу, воно існує. Добрий уже сам той факт, що держава не заважає, не є репресивною, дає шанс для створення чогось. Я завжди покликаюся на аналогію з Габсбурґами, які не заважали західним українцям. А ті, попри несприятливі умови, створили якесь своє культурне життя, інституції. Нам теж треба думати про творення цих інституцій.

Але знов-таки постає питання матеріяльного забезпечення. Наші багатії, які в якийсь спосіб, кримінальний чи напівкримінальний, заробили гроші, не бачать потреби інвестувати в культуру, якщо це не приносить їм миттєвого зиску чи якоїсь репутаційної користи. Це проблема саме олігархічної економіки, бо наш середній клас, який у принципі міг би відіграти роль у спонсоруванні культури, зокрема й української, дуже малий і небагатий. Натомість для купки олігархів українська культура просто не існує. Я не кажу, що вони її ненавидять, — просто не знають її і не дуже хочуть знати. У цьому напрямку ми мало що можемо зробити, бо олігархи вже сформовані, українізувати їх не вдасться, вони є такі, які є. Надія лише на дрібніший бізнес, тому що націю творить буржуазія, а не феодали. І Україна тут не є винятком. Покладаю сподівання на дрібну міську буржуазію, яка має об’єктивний інтерес, зокрема антифеодальний і антиімперіяльний, бо повинна якось захистити свої інтереси. Нація не потрібна ані олігархам, ані закріпаченому селянству — вона потрібна лише буржуазії, як, до речі, і конституція, і демократія.

Накопичення соціяльного капіталу

Не думаю, що Україна чимось відрізняється від більшости суспільств світу, принаймні модерного світу. Скрізь схожі проблеми, підключеність до інтернету, схильність до всіляких популістських гасел і тому подібне. Зрештою, людина слабка і влаштована більш-менш однаково. Можливо, у нас слабша культурна традиція, менша опірність і менше дорослости. Але, як ми бачимо, і західні суспільства слабують на інфантильність, принаймні якась їх частина. Це досить виразний, цікавий сиґнал, що інфантильність перемагає в певних ситуаціях. Я розумію, що вона перемагає не в абсолютній формі, через збіг обставин або через маніпуляцію, або дуже часто через недбалість дорослих еліт, їхню зарозумілість, що теж не є ознакою дорослости. У Польщі, наприклад, попередня команда програла лише через власну пиху: вона просто недооцінила серйозність проблем інфантильного суспільства. Польські політики були впевнені, що успіх трансформацій польського суспільства безумовний і недооцінили решту проблем, з якими також треба було рахуватися. У нас натомість чимало інших, додаткових чинників: досі немає вироблених механізмів протидіяти неґативним тенденціям, слабкі інституції. В Америці, хай би який був Трамп, є міцні інституції, здатні якщо не протидіяти, то принаймні пом’якшувати ефект інфантильности, яка дійшла до влади. У Польщі складніше, але так само є інституції, зрештою, є достатньо здорове громадянське суспільство, яке теж намагається якось протидіяти. У нас брак формалізованих інституцій дуже ускладнює всі ці речі, тому спостерігаємо постійну українську анархічність, весь час зашкалювання, кидання в різні боки. Грабович завжди був дуже скептичний, навіть саркастичний щодо панівного в нашій культурі upupienia. Термін походить із роману «Фердидурке» Ґомбровіча. «Upupienie» — це коли людину штучно одитинюють, коли з бідолашним персонажем панькаються, сюсюкаються, і він сам мимоволі приймає цю ситуацію. Ця традиція подвійна, тому що вона і народницька, і комуністична, совєтська. Ба більше, формується порочне коло, бо намагання боротися із совєтською традицією артикулювалися в тому самому народницькому штибі, тож фактично протиотрута нічим не відрізняється від отрути.

Особисто в мене є відчуття, що всі українські суспільні зсуви мали позитивне значення, всі вносили свою лепту в дозрівання суспільства. Українське суспільство 2017 року — це не те саме, що суспільство 1997 чи 1987 року. Різниця дуже велика. Для мене як для людини старшої це очевидно, бо я всі ці етапи спостерігав. Відбувається накопичення соціяльного капіталу. Інша річ, що воно триває повільно і не проникає в усі страти суспільства, має досить обмежене середовище. Воно теж поволі розширюється, але все одно це середовище одного-двох мільйонів людей. Тобто це не означає, що воно захоплює широкі маси. Але, звісна річ, тридцять років тому це було неможливо. Кожен цей новий етап — глибший і цікавіший, повніший. Можна, безумовно, говорити про певне дорослішання. Оскільки «Критика» від початку займає дорослу позицію, то ця позиція не вимірюється українською дорослістю, вона має універсальний вимір. Зрештою, є аналоги дорослих суспільств, із яких ми можемо брати приклад, переносити якісь зразки.

У цьому сенсі «Критика» 1997 чи 2007 років мало відрізняється. Інша річ — якісь конкретні реакції, конкретні події, конкретні зміни, вони можуть бути різними. «Критика» не ідеалізує події, вона проблематизує. Вона і після Помаранчевої революції була серед перших видань, які помітили, що революція не цілком вдалася, і дотепер має тверезе бачення. А водночас немає посипання голови попелом. Дорослість полягає в тому, щоб не мати рожевих окулярів, але й не впадати у відчай, усвідомлювати болісність і складність процесів.

Мені здається, що стратегічний напрям розвитку України є правильним, Україна рухається у слушному напрямку, попри лєнінське танґо: крок уперед — два назад. Україна залишається плюралістичною, попри всі зусилля обмежити плюралізм. Інша річ, що вона ніяк не може інституціоналізувати цей плюралізм у функціональну демократію, тобто залишається напіванархічною, спонтанною, що водночас неначе дає шанс на постійну зміну еліт, що дуже добре, бо все-таки це обмежує їхню безмірну скорумпованість і дає шанс на появу нових, відповідальніших і свідоміших лідерів. Рано чи пізно це мусить статися. Накопичення цього капіталу відбувається по крупинках. Ми повинні усвідомлювати, що зміна цінностей — це дуже повільний процес. Погляди можна швидко поміняти і в один бік, і в другий, а ціннісні зміни надзвичайно повільні, вони визначаються способом життя, залежать від усього попереднього шляху. І оскільки цю path dependence зумовлено не лише століттями кріпосного ладу чи тоталітаризму, а й досвідом Революції на ґраніті, живого ланцюга між Львовом і Києвом, Помаранчевої революції, то це теж є чинником сьогодення. У цьому сенсі ми розвиваємось, рухаємось, і «Критика» тут, звичайно, відіграє свою роль. Маса цікавих дискусій, дебатів. Зрештою, мушу сказати, дуже добрі й адекватно зроблені анотації на книжки. Можливо, найбільше читають саме ці короткі тексти. От скільки питаю знайомих, усі починають саме з цього.

Українське суспільство поділяється не так за мовою спілкування, як за ставленням до мови і загалом колоніяльної спадщини, бо мова є частиною колоніяльної проблематики. У ширшому масштабі це означає визнання або невизнання того, що колоніяльне минуле було і що воно потребує якогось, так би мовити, лікування. Люди визнають це чи не визнають.

Я вважаю, що література визначається насамперед мовою, але культура — це ширше поняття. Скажімо, Гоголь може бути російським письменником, але частиною української культури. У цьому сенсі навіть Булґаков може бути частиною української культури. Не кажучи про тих, хто сам себе вважав або вважає за українського письменника. Я сам багато пишу англійською, але це не робить із мене англомовного письменника. Є різні, так би мовити, рівні українськости. Якщо ми говоримо про інклюзивність, то маємо уявити концентричні кола: є якесь ядро, що, очевидно, будується навколо мови, але довкола нього є ширші кола, які включають іншомовних українських письменників, митців, симпатиків і так далі.

Згода на незгоду

«Критика» від самого початку була об’єктом атак з обох боків, і мене це не дивує. Тому що коли ти не приймаєш ані суто колоніяльної позиції, ані примітивно антиколоніяльної, то мимоволі стаєш жертвою принципу «хто не з нами, той проти нас». «Критика» не може бути ні з ким до кінця, адже це незалежне видання, яке завжди намагається бути скептичним чи принаймні критичним щодо всіх позицій. Раніше я намагався робити в такому ж ключі «Сучасність», просто там я не мав достатньої влади і доконечного розуміння всіх колеґ, зокрема й головного редактора. Але «Сучасність» була спробою промоції незалежної, понадпартійної думки.

Взагалі, не треба занадто перейматися через якісь емоційні напади. Головне — треба привчати дискутантів до, так би мовити, «згоди на незгоду». Перш ніж починаємо дискусію, ми апріорі погоджуємося, що інша сторона має право мати іншу думку, що ця думка є так само леґітимною, що вона не є якоюсь злочинною, диверсійною чи ідіотською. Основна ідея, яку варто пробивати, полягає в тому, що жодна думка, жодна істина не є остаточною. Навіть помилкове твердження є внеском до пошуків істини, яка ніколи не буде остаточною. Це те, що варто постійно наголошувати.

Сьогодні я бачу значно більше потенційних авторів, які здатні мислити і писати на доброму рівні, ніж десять чи двадцять років тому. Зрештою, навіть знання мов зросло, це теж велика зміна. Якість дискусії теж трішки змінилася: бачимо більшу радикалізацію, більше нетерплячости, злости, дражливости. Але водночас є дедалі ширше середовище, здатне вести гостру дискусію і залишатися в рамках пристойности, навіть підтримувати дружні стосунки. Я пишаюся, що започаткував цю традицію з Ярославом Грицаком, що ми до крові б’ємося, але все одно любимося. Думаю, що ми тут не самотні. Головне — не допускати якихось особистих випадів. Полеміка тоді добра, коли йде довкола ідей, але не коли зачіпає, ставить шпильки конкретним авторам.

В Україні важко бути цілком врівноваженим, можна тільки прагнути цього недосяжного ідеалу. Пам’ятаю, як колись Вадим Дивнич відкрив мені одну добру річ, і я йому вдячний. Він мені сказав: «Ви ж самі припускаєтеся таких непристойних речей, як перекривляння мови, вживаєте якісь російські слова в фонетичному вигляді, в лапках». Справді, треба вчитися полемізувати без цих ударів нижче пояса. Це буває дуже важко, бо спокуса велика, але не треба опускати планку і вдаватися до прийомів опонентів. «Критика» в цьому сенсі задає певний тон, показує певний рівень.

Я не шкодую, що провів чотири роки в «Критиці». Це достатній термін — у всього є початок і кінець. Уважав, що нормально, що до роботи прийдуть молодші люди. І взагалі вважаю, що команда поступово має оновлюватися — не радикально, а як дерево… Це нормальний процес: нові люди, нові ідеї. Мені «Критика» й далі близька, я завжди стежив за нею, старався дописувати. Правду кажучи, виданню дуже шкодить нереґулярність виходу, розохочує активно писати. Бо коли не знаєш, коли вийде матеріял і чи вийде взагалі, це втрачає сенс. Для такого видання, як «Критика», потрібна більша реґулярність, оперативність, особливо якщо ми реаґуємо на актуальні проблеми. Важко замовляти тексти першорядних авторів, коли немає достатнього фінансування. А для того, щоб видання було помітне, там мають друкуватися найкращі тексти. Завжди мають бути один-два must-read, звичайно, завдяки імені автора.

Підготовлено на основі бесіди Миколи Рябчука з Олегом Коцюбою, присвяченої 20-річчю «Критики».

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі