Нариси кризової історіографії

Лютий 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
205 переглядів

Методологічну й інституційну кризу нинішньої української історіографії вже обговорено так детально, що залишається сконстатувати одне з двох: або ті, хто вважає ситуацію кризовою, очорнюють дійсність, бо насправді наш цех бадьоро крокує «шляхом поступу»1, або ті, хто, на думку перших, упав у кризу, не вповні розуміють, про що йдеться. Адже й справді, друкована продукція множиться, дисертацій захищають дедалі рясніше, енциклопедії з новим баченням виростають, мов гриби після дощу, а часописів побільшало так, що всіх і не перечитаєш. Належачи до тих перших, котрі, віддаючи належне згаданим ознакам змін, усетаки схильні стверджувати, що криза триває, спробую пояснити, в чому саме вбачаю її симптоми. Мова піде не про застарілий «нормативний канон» історії і не про зашкарублість наукових інституцій – про це вже багато сказано до мене. За цими речами стоїть конкретний колеґа-історик, а, як здається, досі ще ніхто не занурювався в його фахові проблеми, аби зрозуміти, чому він пише тексти, ніби позичувані з експозиції музею української радянської науки. Отже, йтиметься про історика, про його поняттєвий апарат і академічну культуру історіописання, а також про ті фахові нюанси, які нагально потребують дискусії, а тим часом не дискутуються.

Криза не так історіографії, як ідентичности історика

Запотребування історії, хоч як би ми цього хотіли, ніколи не буде політично нейтральним, тож історик, перефразовуючи давній Лавісів вислів, не здатен вивчати свій предмет із такою самою незворушністю, з якою займався би дієприслівниками. Соціяльне замовлення, ця неуникненна тінь нашого фаху, створює специфічну ситуацію «подвійного ринку», де, з одного боку, діють стандарти академічної апробації, а з другого – низка позаакадемічних чинників, які сукупно спричиняють появу історії, яку П’єр Бурдьє назвав «меморіяльною та офіційною чи позаофіційною історією, що призначена для управління колективною пам’яттю». Під цим кутом зору однаково слушним буде як нагадування про класичну історіографію XIX – початку XX століття, котрій судилося стати плавильним тиглем модерних національних ідентичностей, так і про недавню, радянську історіографію, що представляла радянський «проєкт пам’яті» на підставі класового підходу до історії – із супутнім намаганням знівелювати попередні, «національні» інтерпретації минулого народів СРСР2. Урешті-решт, теперішня радикальна зміна пріоритетів у тематиці історіописання теж, по суті, віддзеркалює новітній соціяльний запит на «емансипацію індивіда». Адже коли для наших попередників іще до середини XX століття найважливішими були макросоціяльні й економічні сюжети, що давали змогу показати, як функціонують суспільства в цілому та як вони «роблять історію», то сьогодні спостерігаємо переможний спалах інтересу до суб’єктивних чинників, до «історії знизу», до поведінкових стратегій і персональних уявлень окремої людини чи невеликої групи людей, що не мали прямого впливу на макросоціяльні зрушення, однак латентно, у життєвих позиціях конкретних членів суспільства або резонували в унісон із цими зрушеннями, або опонували їм.

Обговорення світоглядних та епістемологічних причин, які підштовхнули до змін у сучасному історіописанні, не є моїм завданням. Натомість важливо наголосити, що, на мою думку, ці зміни навряд чи прокладають прірву між традиційною «національною»...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі