На захист поганого смаку

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1398 переглядів

У справі Richmond Newspaper v. Virginia (1982) Верховний Суд США визнав, що Перша поправка не дозволяє урядові хоч якось обмежувати наявні інформаційні джерела. Крім того, вона забороняє офіційні утиски будьяких ідей. Адміністрація навчальних закладів вирішує, які книги купувати у бібліотеку, але вона не має права вилучати з бібліотек книги, придбані раніше. Перша поправка забороняє також ухвалювати закони, які утверджували би дух ортодоксії в навчальних авдиторіях. В Україні, нагадую, маємо офіційні грифи на підручниках – ситуацію мало не протилежну.

Рішення у справі Miller v. California (1973) дозволило американцям абсолютно вільно поширювати матеріяли літературного, художнього та політичного змісту. Рішення у справі Brandenburg v. Ohio (1969) оголосило конституційними «абстрактні заклики до повалення уряду», якщо вони безпосередньо не спричиняють насильства. Інформаційна доктрина США віддає перевагу праву народу одержувати відомості перед правом авторів їх виробляти (Red Lion v. FCC, 1969). У США та Евросоюзі існує також законодавче означення (США) та закріплення (США, ЕС) академічної свободи. Для порівняння: в Україні цей правовий інститут практично не відомий.

Нині в США функціонує десь 4000 коледжів і університетів, тоді як у решті світу 2007 року кількість вишів становила 7768. В самому тільки штаті Каліфорнії існує 130 коледжів і університетів – лише 14 країн світу мають більше або стільки само. У часи жорсткої конкуренції з СРСР Сполучені Штати створили інтернет – інформаційну мережу без цензорів, правил і норм. Сьогодні його винайдення неможливо переоцінити. Як заявив 2003 року інформаційний комісар із міста Бранденбурґа, жодна держава за жодних обставин не повинна обмежувати доступ до інтернету. Хоча багатьом здається нестерпною думка про те, що зловмисники вживають інтернет для здійснення злочинів, ще небезпечнішим є зазіхання на свободу всесвітньої мережі. Спокуса обмежити інтернет є сильною, але мільйони людей протестують проти реґулювання інформаційного простору і вторгнення в особисту сферу.

В Україні постійно дискутують питання державного контролю над інформаційним обміном в інтернеті, як і взагалі окремі аспекти політики інформаційного стримування. Перемогою громадянського суспільства стало у нас визначення поняття цензури в законі «Про інформацію». Однак біда, вигнана дверима, невдовзі повернулася вікном. Цензура померла, vivat «Національна комісія із захисту суспільної моралі»! Але чого можна чекати від країни, де право на придбання травматичної зброї для самозахисту мають лише журналісти, які працюють в урядових або належних органам самоврядування (!) ЗМІ. Якщо за статтею 10 Европейської конвенції про захист прав людини 1950 року здійснення свободи самовираження може бути обмежене лише тоді, коли це є необхідним у демократичному суспільстві, то в українському конституційному законодавстві подібного застереження не існує.

Загалом, світ знає дві етики інформаційних відносин: етика відкритости, коли держава ґарантує громадянам якнайширший доступ до інформації про будь-які світові події, та етика закритости й інформаційного стримування, коли держава перебирає на себе роль найбільше поінформованого суб’єкта. Проте кінцевим результатом такого підходу є недовіра громадян до влади і страх перед нею. Критики такій державі не уникнути, і часто вона стає революційною. Переважання в державі тієї або іншої етики зумовлює тонус усіх дискурсів, проваджених під її юрисдикцією.

Отже, дієво жити сьогодні – це вільно розпоряджатися всією нагромадженою інформацією. Наш час, казав Норберт Вінер, такою ж мірою є століттям систем, які працюють за принципом зворотного зв’язку, як XIX століття було століттям парової машини, а XVIII – століттям механічних годинників. Інформація стала квінтесенцією діяльного життя. Хто володіє більшим обсягом інформації, той приймає кращі рішення, середини тут не існує. Це, зокрема, означає, що діяльність «Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі» сприяє збільшенню соціяльної інфантильности українців. Беручи всі ризики морального збочення на себе, вона тим самим позбавляє наших співгромадян життєвої сили.

Тимчасом, як писав Януш Корчак, хто хоче добре виховати дитину, той має починати з визнання її права на смерть. «Боячися, щоб смерть не забрала в нас дитини, ми забираємо дитину в життя; не бажаючи, щоб вона померла, ми не даємо їй жити», – писав він для своєї «Magna Charta Libertatis ». Життя, занотував у щоденнику Екзюпері, – це творча іскра, яка так запалює людину, що жодній логіці несила це пояснити. У світі панує основний інстинкт, усе підкоряється спокусі й усі це знають, починаючи від самих об’єктів дослідження, писали Дельоз і Ґватарі. Втім, що значать культові фігури постмодерну для наших визнаних урядом мистців та інтелектуалів!

Знаний у світі філософ права Лон Фулер писав, що якби йому довірили визначити безумовний принцип того, що можна назвати природним правом із великої літери, то він указав би на можливість зберігати цілісність засобів передавання інформації, за допомогою якої люди обмінюються своїми враженнями, почуттями та бажаннями. Бо «мораль бажання», на його переконання, має промовляти в нас голосом не менш владним, ніж «мораль обов’язку». А коли зважити на твердження науки, що символічний показ насильства чи порнографії на екрані не впливає на статистику реального насильства в суспільстві, вкотре найкращим розв’язком бачиться терпимість – стара ціна, що її сплачують за відданість свободі.

Нині вважається, що у розпізнанні суті інформаційних процесів людство зуміло досягти чималих результатів. Людям вдається розпізнавати інформацію, яка перебуває в інформаційному просторі не тільки у відкритому, а й у прихованому – згорнутому або зархівованому стані. Тобто у наш час майже збулося Лємове пророкування про «екстрагування» інформації з природи без посередництва мозку – людського або електронного, про її «вирощування» і спонтанну еволюцію. Так чи інак, але для цивілізації «третьої хвилі», вважає наукова еліта, найважливішою сировиною є інформація вкупі з колективною людською уявою. Президент США Обама у нещодавньому виступі наголосив: головні цілі Сполучених Штатів, як і раніше – освіта і творчість.

Загалом, інформаційна революція спонукає розбудовувати суспільство, базоване на цінностях, які суттєво відрізняються від узвичаєних. Нові підходи потребують й нового підготування. В цьому сенсі звертає на себе увагу те, що «моральні чи духовні голодомори набагато небезпечніші, ніж фізичні». Як писав Анджей Бобковський, суттю інформаційного конфлікту у XX столітті була боротьба між двома методами інформаційного споживання: одні (як Америка) «хочуть іти вперед, хочуть догнати уяву», інші (як Росія) хочуть її вбити, спихаючи всіх на найнижчий рівень, хочуть «відівчити хотіти»... («Війна і спокій. Французький щоденник 1940–1944»). Втім, з огляду на інтенсивність книговидавництва у наш час, «відівчити хотіти» прагне не так Росія, як збюрократизована Україна. Обсяги книговидавництва, різноманіття авторів там і там – не до порівняння. Сучасні люди живуть у «проміскуїтеті ідей» (Кундера) з порнографією включно, а їхні потреби щодо гостроти та інтенсивности вражень є настільки високі, що й Просвітництво ми сприймаємо заледве не як добу обскурантизму. З цього випливає потреба «переглянути наше ставлення до міту, релігії, магії, ворожби та всіх інших ідей, що їх раціоналісти хотіли б назавжди стерти з лиця світу» (Феєрабенд).

На думку Джорджа Сантаяни, «розум усвідомлює зло з такою ж готовністю й жадібністю, як і добро». Останнє є цілком логічним, бо як інакше ми можемо зрозуміти обидві половинки світу? Як підказує з цього приводу Єгуді Менухін, «не варто сподіватися на доброчесність, яка не робить жодних поступок чортові. Завжди існує чорт, якому доводиться сплачувати. І деколи чорт повертає борг». Крім того, урядове моралізаторство сприяє тому, що ЗМІ перетворюються на «машини, що виробляють простакуватість» (Режис Дебре). Світ символічних форм – це світ спокуси, виклику й інтелектуального зваблення. Але саме в такому вигляді він віддзеркалює людську могутність. «Світ виробництва володіє владою, але не могутністю: остання є атрибутом всесвіту зваблення», – переконує нас Бодріяр. «Художник з обличчям капрала», «учений-сержант», «політик, що виструнчився в очікуванні наказу» – це, казав Бенедето Кроче, не еліта, а просто дурисвіти.

Тож найбільшу ґарантію безпеки мають сьогодні країни, чий інформаційний стан відповідає граничним рівням відкритого спілкування. Жоден обсяг даних, переданих у сховища зі штампом «таємно», не захистить нас у світі, де рівень поінформованости невпинно зростає. Для розуму, казав іще Вінер, не існує лінії Мажина. Не дивно, що рівень соціяльного інтелекту нині визначається не так обсягом наявних у суспільстві знань, як їх «ентропією», можливістю швидкого обміну й передачі. Лише мільярди інформаційних трансакцій на всіх рівнях і за всіма векторами комунікації можуть перетворити знання на чинник проґресу. Інформація є живою лише в її нескінченному перетіканні, вона має сенс лише доти, доки зберігає спроможність народжувати непередбачувані реакції в людині.

Політичні еліти, звісно, ніколи не повстають проти новизни та проґресу, але вкрай обережно ставляться до реакцій населення, довірою якого змогли заручитися. Дозуючи інформацію, вони прагнуть тримати ситуацію під контролем, хоча насправді заповнюють вибухонебезпечним «вугільним пилом» політичну свідомість людини. А що інформація за своєю рухливістю подібна до ртуті, то рано чи пізно країни з обскурантистською інформаційною політикою зазнають справжнього сходження лавин. Несподівано відкривається барвистість і розмаїття світу, які приголомшують людей, зрослих на інформаційному недоїданні. Здібна молодь почувається ошуканою, а освітні системи раптом відхрещуються від мітологем на кшталт «конституція Пилипа Орлика – перша конституція у світі».

Головна новація теорії засобів комунікації порівняно зі старими теоріями влади, вважав Нікляс Люман, полягає в тому, що вона не схильна приписувати владу жодному з традиційних суб’єктів владних відносин. Бо в інформаційному плані влада – це лише керована кодом комунікація. Тобто влада – це угода про те, як одні речі та явища мають співвідноситися з іншими явищами та предметами. За угодою (кодом) уся інформація, що надходить у суспільство, автоматично групується в наперед визначені рубрики суспільної свідомости. В цьому плані політичні системи бувають відкритими на рівні вільного напливу інформації, але закритими для переоцінок коду (такими є авторитарні країни). Вони можуть бути закритими для переоцінок коду одночасно із закритістю для зовнішніх інформаційних потоків (таким є тоталітаризм). Найкращим, однак, таланить бути відкритими і для вільного припливу інформації, і для переоцінок коду (політичний лібералізм). У цьому плані Україна донедавна перебувала у щасливому стані фактичної інформаційної дезорганізації, хаосу орієнтирів і плутанини пріоритетів, що в парадоксальний спосіб забезпечувало їй прийнятну політичну реальність. Мабуть, багатьом знайомий Мілошів образ ефективної демократії: незграбний баркас, моряки якого гребуть куди заманеться й галасують усіма можливими мовами...

Очевидно, що інформаційна відкритість соціюму перетворює його на систему, сприйнятливу до різноманітної творчости. За таких обставин політика потребує не так визначення мети, як гармонізації та кориґування спонтанної активности. Ґарантування свободи замість порядку є, до того ж, приємнішою і вдячнішою справою. Адже тоді політикам вітер частіше дме у спину. В умовах інформаційної свободи державна політика, власне кажучи, тільки й стає справжньою політикою. Її успіх залежить не так від сконсолідованих дій спільноти, як від гри різноманітних сил, ступеня досконалости дорадчих практик. Такій системі потрібне чітке розмежування держави та громадянського суспільства як знаково-символічного середовища, де нуртує інформація в її повному різноманітті.

«Життя бере з води, якою його поливають, солі, яких воно потребує. Просто треба, щоб вода текла », – записав колись у щоденнику Екзюпері. Те саме стосується й інформаційного споживання. Мілош загострив метафору, підкресливши, що інтелект (на відміну від тіла) живить переважно чуттєва матеріяльна субстанція: бійні, шпиталі, кладовища й порнофільми; матеріялізм пригнічує, а рятує нас розум, що вільно ширяє над людськими змаганнями, – можливо, тому Бог і зробив наш світ таким цікавим і принадним. І додав з іншої нагоди: «Я думаю, що всі справжні інтелектуальні таланти подібні до орхідей, які живляться соком дерева, що струхлявіло й прогнило». Навряд чи такий погляд на речіспроможний надихнути українських сенсимоністів.

Будь-яке інформаційне повідомлення має різний обсяг для різних одержувачів. Із цього випливає, що поєднання тексту і контексту може творити нові інформаційні сутності. Власне здатність інформації продукувати нову інформацію (у термінах нерівноважної термодинаміки – породжувати автокаталітичні кільця) була відома ще задовго до перших публікацій із синергетики. Фактично створенням нової інформації «з нічого » є вся історія життя на Землі, а принципова можливість самоконструювання інформації не тільки у світі математичних абстракцій, але й у фізичному світі вважається нині доведеною. При цьому інформація та знання у чомусь суттєвому схожі на фондову біржу: чим більше ви хочете бути певні, що не втратите свої статки, тим менше у вас шансів заробити бодай щось. Проте найбільшу інформаційну проблему сьогодення становить функціонування інформаційних «ґолемів».

Щоб створити ґолем (себто сконструйовану символічну репрезентацію), схему штучного інтелекту проєктують на систему, елементами якої виступають окремі індивіди, групи людей і комп’ютери. Отриманий об’єкт за своїми властивостями є апсихічним і нагадує Гобсового Левіятана. Сучасне розуміння ґолема як штучного інтелекту, логічними частинами якого є люди, замкнені в закриту ієрархічну систему, добре відоме. Як інформаційні об’єкти ґолеми поводяться доволі просто. Їхня активність зводиться до інформаційного живлення, розширення сфери контрольованого впливу, зберігання та примноження своєї елементної бази. Типовими ґолемами є громадські об’єднання, партії, парламентські фракції, урядові комітети, комісії і навіть цілі національні держави.

Проблема ґолемів полягає у тому, що приплив до них нової інформації є умовою їхньої життєдіяльности і чинником ризику одночасно. Ґолеми жадібні до новизни, але самі воліють бути в інформаційному сенсі скупими. Тоталітарні інформаційні ґолеми дослівно схибнуті на інформаційній безпеці. Якщо національна держава виступає як авторитарний ґолем, це завжди помітно: її ознаками стають цензура, стандартизація в системі науки й освіти, обмеження доступу до інтернету, нудьга й моралізаторство в інформаційному просторі.

Навпаки, інформаційний хаос (какофонія) є вищою формою організації порівняно з інформаційною ієрархією та порядком. Саме тому високорозвинені ґолеми виявляють терпимість до броунівських траєкторій інформаційних повідомлень. Однак за ретельнішого підходу до проблеми вона виявляється нерозв’язною. Ґолеми можуть усвідомлювати корисність і необхідність інформаційної свободи, проте на практиці вони прагнуть стати ніби над нею. Для ґолемів індивід – це все-таки засіб, а не мета, попри всі Кантові арґументи. Тому здорові інформаційні стосунки не можуть обмежуватися ґолемами і потребують розділених індивідів.

Ґолеми не є творчими суб’єктами, а індивіди народжуються такими від початку. Символічна реальність – це реальність людини, вона використовує чинник різноманітности як творчоекспериментальний принцип, а ґолеми його зневажають. Однак найзагрозливіший сценарій виникає тоді, коли ґолеми претендують на заміщення собою всієї символічної реальности. Втім, саме ця претензія позбавляє їх останнього виправдання в очах індивіда. Символічна реальність використовує і передає знання, не ставлячи символ вище означуваного. Натомість ґолеми сповідують культ символу. Символічна реальність існує як нескінченний і вільний обмін дискурсів, а ґолеми схильні зводити дискурси до «ефективних рішень». Ґолем – це скалок символічної реальности, обмежений політичними, адміністративними або іншими організаційними рамками. Він протистоїть символічній реальності як частина – цілому, як порядок – свободі, як монотеїзм – політеїзму. Власне, вся історія закону «Про захист суспільної моралі» і створеної на його основі «Національної експертної комісії» є прикладом боротьби ґолема з живим началом.

Усвідомлюючи найгірші наслідки інформаційного авторитаризму, Жан Ліотар писав: «погодитися з тим, що головна роль знання – бути необхідним елементом функціонування суспільства і діяти із зайнятого ним місця, можна тільки тоді, коли ми погодимося вважати соціюм великою машиною». Інакше кажучи, «ми можемо враховувати його критичну функцію і намагатися орієнтувати його поширення в цьому напрямку, тільки якщо визнаємо, що суспільство не є інтеґральним цілим і що воно далі дотримується принципу заперечення. Альтернатива видається прозорою: однобічність або двоїстість, органічно властива соціяльному, функціоналізм або критицизм знання».

Правильне розуміння ролі інформації й інформування у контексті символічної реальности дає змогу виробити ставлення до інформаційного обміну та дискусій як до засобів вироблення арґументів, що підкріплюють або заперечують ті чи ті претензії на значущість. Проте найважливіша частина інформування – передавання сиґналів, які допомагають поширювати людські почуття і здібності з одного кінця світу на інший. Як зауважує Норберт Вінер, це глибоко занурює нас у питання про людську індивідуальність і бар’єр, який відокремлює одну людину від іншої. Так чи так, у сучасному суспільстві слід допустити дослідження всіх елементів інформації, а також усіх аспектів її можливих обмежень зі значно більшою зрілістю й об’єктивністю думки, ніж це було за Мак’явелевих часів.

У західних суспільствах, що на них так полюбляють посилатися в Україні, права людини належить поважати. Та перше ніж людина зуміла вибороти ті права, вона мусила сформуватися як самодостатній індивід. Цього, як писав Кундера, не могло статися без досвіду европейських мистецтв, які навчили людей виявляти щире зацікавлення іншими та розуміти істини, суттєво відмінні від усталених.

Тож якщо Україна і потребує якоїсь національної урядової комісії, то хіба що для запровадження у нас подібних до «Chapters», «Border’s Books and Music», «Barnes & Noble» або «Tower Records» книгарень і авдіовідео-крамниць. Для початку нашій країні не зашкодив би також бодай один університет на засадах академічної свободи, бодай одна справді високого ґатунку наукова бібліотека. Натомість маємо ситуацію, коли директор Інституту філософії Національної академії наук опікується викоріненням садомазохізму. Але мистецьку продукцію не можна «знормалізувати», бо творці за означенням є моральними скандалістами! Саме завдяки їм життя наповнюють збудливі образи, які відповідають таємним бажанням нашого серця. А щодо людей іншої породи, то казав же Єгуді Менухін: хіба заборониш «банці консервованої квасолі прагнути до самоствердження»?

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі