На захист поганого смаку

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1356 переглядів

Отже, міра інформації завжди відносна і залежить від прийнятого ансамблю можливостей (станів) даної системи. Скажімо, багатьом формально освіченим людям у посттоталітарних країнах далеко не повною мірою розкривається зміст творів філософівпостмодерністів, так само, як і видатні полотна Джексона Полака, Барнета Ньюмена або Марка Ротка, бо їх створено у ментальному реґістрі, недоступному для жителів на схід від «залізної завіси». Кияни не сприймають концептуальну фотографію, а в Берліні ця художня форма є тривіяльною. Водночас логічним є те, що на пострадянському просторі виник спізнілий інтерес до артефактів, які на Заході вже потрапили до художніх запасників (наприклад, фільми Лєні Ріфеншталь).

Склалася думка, що ефективність символічної реальности прямо пропорційна до кількости залучених суб’ єктів – відправників і одержувачів інформації (так реалізується принцип множинности); чистоти каналів інформаційного доступу (так реалізується принцип свободи); здатности суб’єктів інформаційних відносин здійснювати моральний вибір із незліченних альтернатив (так формується етичний вектор). За цих обставин символічна реальність є неконтрольованою реальністю людської свідомости та уяви. І саме тому так неоднозначно складаються стосунки між символічним і предметним світом. На стадії формування і початкового усвідомлення себе як ноосфери символічна реальність «боїться» сама себе. Саме тому в ній створюються інквізиційні системи ідеологічної закритости – від ВАК до «Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі». Проте, хоч би якою обережною була на початку символічна реальність, у дорослому стані вона потребує свободи вибору без патерналізму.

Розуміння цієї обставини давно утвердилося у передових країнах, тому стати читачем бібліотеки Конґресу США прибульцеві з України легше, ніж удома відкрити абонемент в обласній бібліотеці. Бо за спрощенням доступу стоїть імператив: чим інтенсивніше експлуатовано інформаційний носій, тим повніше розкривається зміст інформації, яку він містить. Природа інформації не буває поґаною чи хорошою, вона лише прагне оприлюднення. Тому інформаційне право тяжіє до того, щоб стати всесвітнім, принаймні евроатлантичним публічним правом. Призначення такого права – створити умови, у яких ефект інформування суспільства не можна передбачити чи організувати. Правильно організований інформаційний світ – це свідома невпорядкованість, спонтанність. Суперечливі факти і те, що фактами взагалі не вважається, є однаковою мірою продуктами і знаряддям сучасних інформаційних відносин.

Під таким оглядом, «парад сексуальних оболонок» (Палья), що його здійснює індустрія моди, є не гіршим і не кращим від мисливської реклами сафарі. Просто мисливство як нераціональне полювання на тварин є улюбленою розвагою українського істеблішменту, а перегляд порнофільмів – формою збавляння часу в середовищі богеми. З позицій закону України «Про захист суспільної моралі» дія його нормативних обмежень «не поширюється на виробництво та розповсюдження документальних матеріялів, художніх творів літератури, мистецтва та культури, які визнані класичним чи світовим мистецтвом». Проте світове мистецтво буває грубим і жорстоким, що показують не тільки фільми Воргола чи Бунюеля, а й експонати з ґалереї Пінчука. Як наполегливо доводить Палья, «мистецтво не має жодного стосунку до моральности. Моральні теми можуть бути присутніми в мистецтві, проте лише як вторинні, тобто такі, що просто уможливлюють зв’язок мистецького твору з конкретним часом і місцем». Просто українському законодавцеві поки що несила це зрозуміти.

Ширший від офіційного погляд на мистецтво демонструють мистецтвознавці. У їхньому середовищі лише «академічні критики <...> не помічають або свідомо іґнорують аморалізм, аґресію, садизм, вуаєризм і порнографію великого мистецтва». Адже порнографія – це саме тіньовий бік мистецтва, а не тінь, яку можна знищити світловим потоком. Як «візуальне віддзеркалення демонізму сексу і природи» (Палья), мистецтво не може бути однобоким. Його завдання – викривати й показувати драматизм людського життя, «реверсивність добра і зла, гуманного і антигуманного» водночас (Жак Бодріяр). Усе, що існує сексуально-еротичного в мистецтві, пояснюється еротизмом самої природи. Тому, якщо мистець чесний, його уяву годі стримати якимись моральними приписами чи пересторогами.

Очевидно, що витвори великого мистецтва сягають метафізичних глибин. Проте метафізика Заходу нагадує вольтову дугу, буквально пронизану сексуальною напругою. Це добре помітно на прикладі шедеврів Бальтюса (Бальтазара Кльосовскі). З цього, власне, випливає вся амбівалентність сучасного мистецтва. З одного боку, мистецтво є високим і сакральним, із другого – воно залишається одним із засобів розваги. «Моцарт, Рембрандт, Шекспір – усі вони працювали задля розваги, хоча дуже високого рівня», – зауважив у котромусь інтерв’ю Вуді Ален. Влада культури полягає в тому, що вона спокутує жахи, перетворюючи їх в екзистенціяльну мудрість (Кундера). Проте можливим є й зворотній процес, усе залежить від вектору зчитування.

Сьогодні, коли різноманітні дані й знання буквально виплескуються з наших комп’ютерів, влада намагається першою оволодіти інформаційними новинками. Адже саме це надає їй іміджу найкраще поінформованого суб’єкта. Вона також прагне просіювати інформацію, яка надходить до інститутів громадськости. Не секрет, що нині майже в кожній посттоталітарній країні склалося органічне протистояння суспільства і держави в інформаційній сфері. Іноді воно сягає рівня протистояння народного і державного суверенітетів.

Напозір, заборона пропаґанди насильства чи розповсюдження порнографії мало впливає на загальну поінформованість. Проте насправді право офіційних інституцій контролювати медійний простір означає можливість контролювати будь-що. Контроль над змістом тягне за собою ліцензування, а те потребує реєстрації, яка передбачає офіційне означення понять ЗМІ, цензури, інформації, журналіста тощо. Однак контроль – це рідний брат інтелектуальної стаґнації, й тому в США символічний простір є вільним від таких обмежень.

Зокрема, Конґрес США не має права ухвалювати закони, які обмежують свободу слова чи преси, причому не через вседозволеність, а внаслідок застосування філософії довіри до індивіда. Сполучені Штати підкоряються чіткому розмежуванню символічного та фізичного світів, із чого випливає одна з принципових якостей їхньої правової системи. В Америці закон практично не реаґує на візуальні образи чи слова, проте жорстоко карає за практичні злочинні дії. Водночас тут не прийнято плутати поняття свободи і суспільної користи. Як казав колись Ісая Берлін, усе є лиш тим, чим воно є: свобода – це свобода, а не рівність, порядність, справедливість, людське щастя чи втішена самосвідомість. Свобода цінується, бо вона багатофункціональна: мистецтво потребує її для того, щоби зберігати таємницю, наука – щоби повсякчас шукати і знищувати її (Джон Фаулз). А моралізаторство з цього приводу – улюблене заняття тоталітарних умів.

Захист суспільної моралі вимагає (бодай напозір) раціонального підходу, а зваблення як принцип керується підсвідомим. Отже, справжній діялог між ними неможливий. Втім, і з розумом не все так ясно. Адже свідомість, як писав Чарлз Пірс, досліджено майже так само погано, як і матерію. Таємницею залишаються також відносини між ними. Зокрема, помічено, що застосування політичного розуму до аналізу мистецької ситуації породжує лише вульґарність, а саме «вульґарність людського серця і людської уяви» Іосіф Бродський вважав найбільшим ворогом людськости у XX столітті. На думку Адама Міхніка, хама завжди виказують «примітивні манери, простацький словник і мимовільна щирість, яка є дитям браку витонченої уяви». Щось стилістично подібне відчутно й у нашому законі «Про захист суспільної моралі».

Що ж стосується прикрої повсякденности, то тут важко не погодися з Лєшком Колаковським, який колись писав: «Я не маю жодної симпатії до порнографії і не люблю фільмів, де “реальне кохання” <...> показано в усіх деталях. Але добре поставлене на ноги антипорнографічне законодавство є безнадійним і, що особливо важливо, дедалі безнадійнішим». Причина такої оцінки полягає не в терпимості як такій. Бо варто лише пильніше приглянутися до очевидного, як виявиться, що «очевидність не аж така вже й очевидна», що світ «насправді є дуже багатозначним і заплутаним», і «скрізь є “друга істина”». Навіть у науці, писав Феєрабенд, «доцільно надати можливість схильностям іти проти розуму за будь-яких обставин, бо для науки саме це може виявитися корисним». А вже в образотворчих мистецтвах застосування у їх репрезентації моральної оцінки рівнозначне позбавленню дерева кореневої системи. «Загальна декларація прав людини» каже, що кожен із нас має право шукати, отримувати і передавати інформацію та ідеї через будь-які медії, попри кордони. Для нефахівців мушу нагадати, що це якраз моральнополітична, а не юридична норма.

Між символічною реальністю і фізичним світом існує прірва – її, наприклад, унаочнює різниця між реальним убивством і описом смерти героя в романі. Не менша різниця існує й між технологією виробництва дитячої порнографії та демонстрацією її віртуальних зразків. Це як із наркотиками: за їх виробляння карають, за індивідуальне вживання – ні. Статистичної кореляції між виробництвом образів та їх споживанням не помічено. Обиватель споживає через телеканали десятки символічних убивств і зґвалтувань на добу. Протягом року це число сягає тисяч, а проте в реальному житті 90% телеглядачів нікого не ґвалтують і не вбивають. Із другого боку, пишуть дослідники, постмодернізм – це не теорія і не предмет вибору, а культурна домінанта сьогодення, що вимагає переосмислення традиційних уявлень про зміст життя. Власне, втрата серйозности розпочалася навіть набагато раніше. В музиці нову естетику репрезентували Іґорь Стравінський, Леош Яначек, Даріюс Мійо і Франсис Пулєнк. У живописі першими ластівками «рідкісного щастя, освяченого гумором» (Кундера) стали Хуан Міро, Пауль Клєє, Рауль Дюфі, Жан Дюбюфе, Анрі Матис і Пабло Пікасо.

Ще ширше пояснення пропонує для нас Фредерик Джеймісон: «Якимось чином ми повинні піднести наш розум до того рівня, коли стане можливим розуміння того, що капіталізм є водночас і найліпшою річчю, яка будьколи траплялася з людським родом, і найгіршою. Відступ від цього суворого діялектичного імперативу до більш комфортного стану прийняття моральних позицій (курсив мій. – В.Р.) є вкоріненим і вельми людським: утім, актуальність теми вимагає, щоб ми зробили хоч якесь зусилля для того, аби осмислити культурний розвиток пізнього капіталізму діялектично – як катастрофу і проґрес одночасно» («Постмодернізм або логіка культури пізнього капіталізму»). Наважуся скористатися з Джеймісонової тези у найпростіший спосіб: хочемо мати непідробне модерне мистецтво на національних теренах – без терпимости до візуального насильства і порнографії не обійтися. Як недавно нагадала спільноті держсекретар США Гіларі Клінтон, хоча технології не займають конкретної позиції у боротьбі за поступ, переслідування користувачів інтернету в Ірані, Саудівській Аравії, В’єтнамі, Єгипті та Китаї аж ніяк виправдати не можна.

Не секрет, що вимога інформаційної свободи в США сприймається як банальність. Бо вроджений прагматизм Сполучених Штатів уже від початку зробив їх лідером у культурі відкритости. Саме тут було винайдено екстраординарний конституційний захист інтелектуальної свободи. Він полягає в тому, що в США свобода слова (інформації) трактується як перед-політична та перед-правова реальність. Найперше – свобода слова, а вже потім політика та закони, і реверс є майже неможливим. Тобто свобода слова в Америці апріорі не є предметом компромісу. Західна Европа поводиться щодо цього суттєво стриманіше, але й тут преса, телебачення, музеї, наукові лабораторії, університети, бібліотеки і підручники намагаються з випередженням задовольняти зростання інформаційних потреб. В Единбурзькому університеті в Шотландії, так само як і в Королівському університеті в Кінґстоні (Канада), студенти мають вільний доступ до творів Мао Цзедуна, Гітлера, Сталіна і Салмана Рушді. «Мою боротьбу» продають в університетських книжкових маґазинах поряд із поезіями Петрарки. Бо насправді неможливо передбачити ефект від знайомства з цими геть відмінними текстами. Відтак табу на уяву є приреченим від початку. Хто боїться знати, той боїться жити. Як сказав колись Олівер Кромвел, людина ніколи не підніметься вище, якщо наперед знатиме, куди вона не збирається.

У наш час США виділяють кошти на ініціятиви, що сприяють розширенню глобальної інформаційної свободи. Йдеться про технології, які дозволяють вийти за межі традиційних веб-сайтів у протоколі «http» (вони залежать від IP-адрес і їх можна заблокувати), і використовують важче контрольовані «піринґові» (Р2Р) мобільні або супутникові форми зв’язку. Хоча Конвенція про кіберзлочинність Ради Европи трактує поширення дитячої порнографії як злочин, у США розповсюдження «брудних картинок» сприймається не так однозначно. Адже, як пише Тимоті Ґартон Еш, технології, які допоможуть ловити й карати педофілів, так само прислужаться диктатурам для пошуку й ув’язнення дисидентів.

Нині Сполучені Штати уособлюють найвищий із наявних у світі стандарт свободи слова. І стати лідером їм допомогла низка судових прецедентів. Наприклад, у справі West Virginia Board of Education v. Barnet (1943) Верховний Суд США застановив, що інтелектуальна свобода підлягає конституційному захистові навіть якщо на неї тиснуть чинники «національної єдности», «патріотизму» й «чести національного прапора». Перша поправка до Конституції ґарантує американцям право публічно спалювати національний прапор. Для порівняння: стаття 65 Конституції України оголошує шанування державних символів обов’язком громадян.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі