На захист поганого смаку

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1364 переглядів

Я особисто любив порно й завжди його купував – по-справжньому брудні, збудливі фільми. Адже тільки й треба: зрозуміти, що тебе заводить, а потім купувати годящу саме для тебе брутальщину – це однаково що купувати необхідні піґулки або конкретну їжу. (Я був таким любителем порно, що, вийшовши на вулицю вперше після лікарні, пройшов усю Сорок другу, заходячи з Вірою Круз у кожен стриптиз і завантажуючись порножурналами.)

Енді Ворхол, «ПОПізм»

Все, що починається з Русо, закінчується де Садом. <...> Порнографію неможливо відокремити від мистецтва; вони проникають одне в одне сильніше, ніж це здатна припустити гуманістична критика.

Каміла Палья, «Персоніфікації сексуального»

В українському інформаційно-культурному просторі вкотре ожила тема офіційного захисту суспільної моралі – і, відповідно, протидії цьому захистові. Серед захисників маємо 34 затверджених 17 червня 2009 року розпорядженням Кабінету міністрів України членів «Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі», серед яких член-кореспондент Академії правових наук Василь Костицький, ректор Національного педагогічного університету ім. Драгоманова Віктор Андрущенко, актор Богдан Бенюк, міністр культури і туризму Василь Вовкун, академік Академії правових наук Анатолій Гетьман, письменник Роман Іваничук, народний депутат Лілія Григорович, директор Інституту філософії ім. Сковороди НАНУ Мирослав Попович, композитор Олександр Злотник, журналіст Данило Яневський, народний депутат Павло Мовчан, перший заступник голови Держтелерадіо Анатолій Мураховський, генеральний директор Національного академічного театру опери та балету ім. Шевченка Петро Чуприна, народний артист України Тарас Петриненко, міністр у справах молоді та спорту Юрій Павленко та інші.

Наділені експертно-репресивними функціями члени Нацкоммору певні, що спіткання з «порнографі .ю» може зашкодити безвинним громадянам України. Власне, ця їхня певність не така вже рідкісна: про те, що небезпечна порнографічна продукція всетаки існує, колись давно у приватній бесіді сказала мені Оксана Забужко – правда, не знайшла що відповісти на моє запитання, чи ушкодилася вона особисто від знайомства з нею. В кожному разі, члени комісії важать заради нас своїм здоров’ям: щоб не допустити порнографії на український ринок, вони мусять занурюватись у неї самі, досліджуючи зразки цієї небезпечної продукції, бо інакше як скласти кваліфіковану оцінку?

Серед тих, хто протидіє їхнім шляхетним замірам, бачимо письменника Юрія Андруховича, драматурга Леся Подерв’янського, поета Андрія Бондаря, художника Олександра Ройтбурда, тележурналіста Миколу Вересня, кінокритика Сергія Тримбача, правозахисника Євгена Захарова та багатьох студентів Києво-Могилянської академії, які в січні 2010 року палко обговорювали стан мистецької та інтелектуальної свободи в Україні. В політологічному аспекті питання про свободу слова, цензуру і відкритість інформації в Україні є риторичним, а з культурологічного і філософського боку воно тісно пов’язане з питанням символічних форм, символічною реальністю загалом.

Розглядаючи порнографію чи показ насильства як частину символічної реальности, маємо відштовхуватися від аналізу природи і функцій символічних форм, бо саме вони становлять найважливішу грань порушеної теми. Як відомо, символ – багатозначне й остаточно не з’ясоване поняття. Вважається, що це довільний знак, який виражає якусь однакову соціяльну реакцію. Значення символу формується у процесі комунікації завдяки взаємній згоді людей. На чуттєвому рівні символ указує на щось «інше» або заміняє собою щось «інше» – явище, предмет або абстрактний, безпосередньо не відкритий зміст, смисловий витвір, комплекс уявлень.

Зі своєї природи символи можуть бути відсторонені від реальности, яку вони символізують, й утворювати замкнуту щодо предметного світу систему. Зазвичай цінність символу мало пов’язана з його матеріяльною стороною або причиною. Часто ідеї та символи стають могутнішими за реальність, яку вони мали би відображати. В цьому сенсі символічну реальність можна сприймати як простір людської уяви, де люди організують свою взаємодію з іншими людьми та довкіллям. Дослідження природи і структури символічної реальности спонукають ставитися до витвореного в уяві символічного світу дуже уважно. Зокрема, до нього не можна застосовувати систему заборон, розроблених для використання у просторі фізичної (предметної) реальности. Адже символічна реальність – це завжди «культурно чутливі зони» суспільства (Дейвід Істон).

Символічна реальність багатофункціональна, що дає змогу говорити водночас про функції символічного світу загалом (творення цінностей і смислів, ментальне віддзеркалювання світу, моделювання й інтелектуальне експериментування) та про призначення її окремих сеґментів: міту, мови, релігії, науки, мистецтва, гри, моди і... порнографії. Властивості символічної реальности можна розглядати в різних проєкціях. З одного боку, вони мають стосунок до феномену символічної реальности загалом, із другого – кожен сеґмент символічної реальности характеризується своїми особливими рисами.

Оскільки символічна реальність призначена творити первинні смисли, цінності й ієрархії, вона не демонструє якогось доступного організаційного начала (крім трансцендентного), про який можна було б судити аналітично. Атомарні елементи символічної реальности виникають безпосередньо з інтелектуального життя людини. Проте, будучи вигаданими, сприйнятими чи засвоєними, вони не тільки відбивають життя, але й допомагають збагнути його суть. Символам властивий творчий характер, під їхнім впливом об’єкти можуть перетворюватися й навіть «відриватися » від своїх традиційних консервативних призначень.

Символічна реальність мало зважає на простір, лінійність часу, ґравітацію, швидкість світла і будь-які інші векторні процеси. В її рамках людина умовно звільняється від фізичних законів і здобуває можливість діяти, керуючись самою тільки творчою спроможністю інтелекту. Все недоступне у світі предметному стає доступним, усе, що в «реальній реальності» обмежують фізичні константи й ресурси, тут не обмежено нічим, окрім розумової втоми. Символічна реальність дає змогу вільніше комбінувати будьякі предмети і явища, прискорюючи або уповільнюючи їхній рух згідно з проєктом уяви. Тобто найважливішою властивістю символічної реальности є її здатність творити. Творчість виникає дещо з інших джерел, ніж повсякденна рутинна робота, і, будучи результатом зростання свободи й автономности особистости, постає не з дотримання (повторення) наявних правил і процедур, а з (не)свідомого їх порушення. Провокація порушення соціяльних норм іманентно властива будь-якій нормативній системі, і творчість походить саме з цієї соціяльної аксіоматики: вона припускає, що в конкуренції свободи і порядку свобода превалює над будь-яким status quo.

Своєрідність творчої активности закладено у її мотиваційній суті. У наш час поняття творчости значно ускладнилося, а саму творчість перестали сприймати лише як прояв людської винахідливости. Її спонукальний мотив пов’язаний не так із зовнішніми, як із внутрішніми потребами особистости. При цьому сексуальність і еротизм, як пише Каміла Палья, становлять сутнісну точку перетину природи і творчости. Через це аморальність, аґресію, садизм і порнографію годі вилучити з контексту навіть великого мистецтва. Як і інші культурні спокуси, порнографію неможливо заборонити. Її заганяють у підпілля, але від цього вона лише зростає в ціні.

Право творчости або право інтелектуальної свободи ще донедавна відносно легко вкладалося в реґулятивні можливості вітчизняного конституційного чи цивільного законодавства. Йдеться, насамперед, про свободу слова у статті 34 Конституції України, закони «Про інформацію» і «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», відповідні розділи Цивільного кодексу тощо. Проте сьогодні під впливом глобалізації та інформатизації право творчости стає також підрозділом міжнародного права. Адже в ідеалі творчість – це нічим не обмежене інформування. Саме через цю властивість творчости виникає більшість правових і політичних колізій. Право творчости поділяється на 1) приватне авторське (національне і міжнародне) право та 2) публічне (національне і міжнародне) право інтелектуальної свободи, яке орієнтується на забезпечення водночас інтересів авторів і споживачів результатів творчости, її авдиторії.

Реакція громадськости й держави на творчу новизну залежить від ступеня несподіваности створеного артефакту, а також від комунікативної позиції творця. З одного боку, вони змушені враховувати деструктивний щодо status quo потенціял творчости, з другого – ніщо так не дестабілізує творчість, як намагання обмежити її ментальними кордонами. У стосунках із богемою влада завжди ризикує подвійно: для неї небезпечні і надлишок, і брак творчої свободи.

Інформаційні відносини є основним засобом прояву творчо-символічних процесів. Проте інформація – це новизна, яка має різний зміст для різних адресатів. Наприклад, «Гамлет» утілював один зміст у свідомості Шекспіра, інший – у свідомості акторів або читачів, які сприймали п’єсу її поза сценічним потрактуванням. Те саме стосується неординарних за змістом картин Люсьєна Фройда чи Еґона Шилє. В кожному разі, характер інформаційної новизни визначається станом адресата, а не тільки творчим станом деміюрга. Будьяке інформаційне повідомлення є багатошаровим, а його «повний» зміст невичерпний.

Саме тому такими інфантильнонаївними виглядають намагання українських офіційних захисників суспільної моралі встановити опіку над творчосимволічним процесом. Свого часу з такими ініціятивами стикалася мало не кожна ліберальна демократія. Неприпустимими вважалися навіть окремі сцени з Чаплінового «Месьє Верду», хоча американське дорослішання в цій ділянці відбулося, загалом, дуже швидко: кінцем американської моральної цензури вважають оприлюднення творів Генрі Мілера. З часом Верховний Суд США захистив інтелектуальне самовираження навіть у випадках проявів «дурної та нестримної експресії». Добре усвідомлюючи суть проблеми, суд визнав: «Те, що для одного є вульґарністю, для іншого – лірика». Втім, чи справді потребує таких прикладів наш актор Бенюк?

За весь час існування людства лишити по собі видатний витвір мистецтва вдавалося тільки поодиноким особистостям. Тобто інформація сприймається символічною реальністю в мільйонах інтерпретацій, і лише деякі з них – рідкісні й неочікувані – вражають уяву. Знаємо також, що великі витвори людського духу лише значеннєвими нюансами відрізняються від ремісничих виробів. Тому іноді генієві доводиться довго чекати на визнання. І тому надзвичайно багато важить гранична інформаційна відкритість, символічна свобода. Мілошеві, щоби повною мірою розвинувся його талант, виявилося замало Европи. Щоб ґарантовано не зник у забутті Шевченків геній, варто було б дати волю мільйонам кріпаків. Або: чи міг би відбутися Ворхол, якби не існувало Мангетену?

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі