На радикалів немає Ради

Липень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1076 переглядів

«Що сталося з українськими націоналістами?» – так 1999 року Пол Кубічек назвав статтю, в якій спробував пояснити відносну мізерність радикальних націоналістичних партій у політиці України 90-х років. Донедавна марґінальний статус ультранаціоналістичних груп у київському політикумі істотних змін не зазнавав.

Україна в посткомуністичному порівнянні

Український націоналізм, безперечно, існує, й нещодавно привернув увагу через зростання впливу Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олега Тягнибока. Та інколи потуга українського націоналізму, як її описують европейські мас-медії, має радше уявні, ніж справжні підстави. Кілька років тому київський часопис «Український тиждень», описуючи маніпулювання потоком інформації з України в російських (чи проросійських) виданнях (див. ч. 18-19 за 2008 рік), наводив як приклад медійну «гітлеризацію» української політики – йшлося про спроби здискредитувати Київ засобами а) розкрутки марґінальних випадків, як-от продаж в українській крамниці тайванських ляльок Гітлера, б) спрощення складних історичних процесів, приміром, дій українських націоналістів під час Другої світової війни, або в) штучних скандалів, як-от наклеп на вже покійного батька президента України, колишнього в’язня концтабору «Фльосенбюрґ» Андрія Ющенка, в одній російськомовній книжці, написаній мітичним «єврейським істориком» і виданій у Пакистані.

Всупереч цим успішним (частково й на Заході теж) медійним кампаніям Кремля, Україна до сьогодні є особливим у східному та навіть і загальноевропейському контексті випадком, якраз протилежним до навіюваного образу. Українці не тільки здивували у 2004 році весь світ багатоденною й успішною ненасильницькою акцією масової громадянської непокори, що відома під назвою «Помаранчева революція». Україна вирізняється також і тим, що в її парламенті протягом уже багатьох років немає ультранаціоналістичних фракцій.

Політичні ландшафти подібних до України інших держав Східної Европи показують, що ця втішна річ не є звичайною. У більшості частково чи цілком плюралістичних посткомуністичних держав Европи – від Польщі та Словаччини, що вже кілька років є членами Европейського Союзу, чи нещодавно приєднаних до ЕС держав із християнсько-православною традицією (Болгарія, Румунія), аж до окремих від решти Европи своїм розвитком Сербії та Росії – радикальні націоналістичні групи стали невилучними складниками суспільного дискурсу та політичного життя своїх країн. Про це свідчить, передовсім, відносний успіх цих ультраправих груп на парламентських і президентських виборах і хай не завжди постійна, але все-таки помітна присутність різних правоекстремістських або популістських фракцій у законодавчих органах національного чи федерального рівнів, а останнім часом і в Парламентській асамблеї Ради Европи чи Европейському Парламенті ЕС.

Правий радикалізм у Східній і Західній Европі

Ці східноевропейські феномени не дивують, якщо вдатися до порівняльного підходу. Німецькі політологи Ервін К. Шойх і Ганс Дитер Клінґеман у часто цитованій статті 1967 року означують правий радикалізм як «нормальну патологію» західних індустріяльних суспільств. Наскільки «нормальнішою» є тоді наявність ультранаціоналістичних груп у парламентах збурених глибокими кризами перехідних держав із їхніми мізерними демократичними традиціями, нестабільними політичними інститутами, численними економічними проблемами та нерозвинутим громадянським суспільством? І суспільствознавча теорія, і просто громадянська інтуїція спонукають очікувати граничних реакцій на стресові ситуації, що їх довелося пережити Східній Европі у 1990-х роках, тож не варто дивуватися популярності таких одіозних політичних постатей, як Воїслав Шешель (Сербія), Вадим Тудор (Румунія), Владімір Жиріновський (Росія) чи Волєн Сідєров (Болгарія). Навіть у заможній Західній Европі годі назвати...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі