На останньому рубежі

Червень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
834 переглядів

– Погляньте! Пам’ятник Лєніну! – всі гайнули до лівих вікон автобуса, аж дивно, як він не перекинувся.

– Будь ласка, зупиніть! Це конче треба сфотографувати!

– Там под’їзд незручний, – буркнув водій. – Кілометрів за два буде ще один, точно такий; там зупиню.

– Ще один?! За два кілометри?!

Якийсь час в автобусі панує вражена тиша, та скоро знову лунає крик:

– Що це???

– Танк.

– Бачу, що танк. Але чому він на постаменті?

– Тому що він – пам’ятник.

– Кому?

– Самому собі. Цей танк – пам’ятник танкові.

Пояснити непосвяченим (наприклад, молодим чужоземцям), навіщо нам стільки пам’ятників, полишених у спадок уже 20 років як спочилим СРСР, неможливо. Передусім тому, що ми самі цього не розуміємо. «А чи не знести це одоробло, а чи бодай перенести куди-небудь геть з очей?» – час від часу запитує котрась із газет. «Не чіпайте. Це – історія, а для ветеранів – святиня», – відказує інша. Далі настає млявий обмін думками і, врешті-решт, перемагають лінощі, які в наших широтах посідають вакантне місце мудрости: «Та дайте йому спокій. Стояв він тут десятки років, нікого не цікавлячи, нехай і далі стоїть».

Так, проте нащо все-таки стояв і нащо стоїть тепер?

 

***

 

Хай вибачають гіпсові колгоспниці, будівельники, шахтарі та космонавти. Я ставлюся до них цілком поважно і визнаю силу їхнього впливу на підсвідомість співгромадян. Але сьогодні йтиметься тільки про ті монументи і стели, що призначені втілювати нашу пам’ять про Другу світову війну, та й то не про всі.

Воєнні пам’ятники, незалежно від того, як вони виглядають, різко діляться на дві нерівні групи. Перші справді зберігають пам’ять – живу, людську: про односельців, загиблих, але не забутих, про реальні події. Вони зазвичай скромні на вигляд і побіля них світло і тихо.

Але є й інші. Ті, що їх заходилися встановлювати у величезній кількості наприкінці 60-х років минулого століття, – вічні вогні, пагорби, обеліски, монументи слави, величні скульптури солдатів без імені. Тобто солдатів узагалі, солдатів як таких: саме силою своєї безіменности, вважали творці цих пам’ятників, вони мали зберігати пам’ять про всіх.

Ідея не революційна; та й у всій радянській пропаґанді ви навряд чи знайдете щось насправді ориґінальне.

Як відомо, першими поховати з великою шаною солдатів, тіла яких не вдалося зідентифікувати, вирішили французи після Першої світової війни – нажахані численними випадками «подвійної» смерти, коли людина позбувалася не тільки життя, але й імені, тобто зникала без сліду... 28 січня 1920 року відбулося урочисте поховання невідомих солдатів під Тріюмфальною аркою в Парижі. Через два роки тут запалили меморіяльний вогонь, відродивши дуже давню дохристиянську традицію, яку 394 року обірвав імператор Теодосій, погасивши вогонь богині Вести. Вже пізніше вічним вогням на могилах Невідомих солдатів спробували надати якоїсь подібности з християнськими поминальними свічками.

Сьогодні могили Невідомих солдатів є у багатьох країнах. У Варшаві, приміром, така могила з’явилася 1925 року й існує дотепер. Це символ бойової слави народу, де на вісімнадцятьох меморіяльних плитах викарбувано місця битв, у яких польські воїни здобували перемоги від 972 до 1945 року – всього 181.

Невідомий солдат на п’єдесталі в СРСР – це винятково солдат Великої вітчизняної. Мало того, могили та пам’ятники Невідомим солдатам, якщо судити з пишноти урочистостей біля їхніх підніжжів, явно вищі за ранґом від пам’ятників солдатам відомим, не кажучи вже про те, що їх непорівнянно більше. Навряд чи це – безсиле покаяння живих перед мертвими, чиї імена поглинула Лета. Згадайте, скільки радянських солдатів, загиблих на своїй землі, так і залишилися непохованими, а вже говорити про спроби ідентифікації було би вершиною демагогії. Схоже, що безіменність солдатів лежить в основі якоїсь зовсім іншої ідеї. Спробуймо її збагнути, простеживши спочатку етапи її формування.

...
Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі