На берегах «Життя в реальності війни»

Стаття Віталія Портникова «Життя в реальності війни», якою «Критика» разом із канадською «Українсько-Єврейською Зустріччю» (UJE) розпочинає спільний проєкт публікування для ширшого загалу есеїв про російсько-українську війну, що вже понад рік приковує увагу світової спільноти і вирішує долю як України, так і світу, є тим рідкісним випадком, коли есей ідеально виконує свої обидві базові функції: він усуціль індивідуальний, закорінений в особистому життєвому і професійному досвіді, і водночас автор блискуче поінформований і здатний бачити, як мало хто, до того ж навіть у мороці війни, найголовніше. Він має відвагу говорити правду в очі, бо без цього навіть найкращий інтелектуалізм марний. Щоб заощадити час, подам свої міркування пунктирно. Мені йдеться не про формальні аспекти, тим більше про переповідання статті, яка говорить сама за себе, а про стики, крізь які просочуються нові перспективи, і про сенс нового завдання, що стоїть перед нами.

1. Перше, що вражає, — це те, як тонко й лапідарно Портников окреслює докорінну трансформацію всього, чого діткнулася війна: «Руйнується звичне життя». Навколо тебе вмирають люди: родичі й друзі, знайомі, сусіди — безповоротно… і масово; і не можеш за інерцією повертатися до рутини, до «якось воно буде». Переміна стає остаточною, коли разом із усіма відчуваєш насильство війни: тебе і твоїх щоденно ґвалтують (говорячи метафорично, але навколо є і реальне ґвалтування). Солідарність стає стихійною і неминучою; опір — повсюдним.

Тож війна повсякчас нагадує про свій екзистенційний вимір, тобто постійно його витворює. Водночас (це не парадокс, а суть речей) вона загострює твою фахову здатність, прозірливість. Щоправда, це стосується не всіх; у декого війна посилює неґативні риси: ницість, заляканість тощо. Точніше, вона посилює, увиразнює індивідуальні здатності й властивості.

2. Війна посутньо викривлює такі буцімто об’єктивні речі, як час, тобто наше сприйняття часу, точніше, міркування про нього, а конкретніше — про темп подій. На початку війни Путін і Росія розраховували на швидкість, на бліцкриґ, і війна мала тривати лише декілька днів. Цього не сталося (і парад не відбувся). Тепер ворог налаштований на затягування, на виснаження — наше і союзників. Ці зміни темпу війни, прогнози, пов’язані з цим, багато обговорюють у коментарях про війну загалом, і у «Житті в реальності війни» також про це йдеться. Однак це не вимірює глибинної суті питання, хоч вона й першочергова і наші стратеги в генштабі напевно повсякчас її осмислюють. Хочу подати тут тільки одну деталь, яка мала би нас потішити: точніше, звісно, не так деталь, як цілий вимір, економічний. Він також вимірюється часом і, безперечно, впливає на війну; ба більше, він її формує і уможливлює. Як видно з даних, що їх уже пів року тому, в серпні 2022-го, оприлюднив директор Школи менеджменту Єйлського університету професор Джефрі Зоненфельд, санкції, що їх Америка і Захід наклали на Росію у відповідь на війну проти України, мали нищівний вплив на її економіку: за його підрахунками, вони знизили ВВП Росії від 20% до 70%, а то й більше, призвели до масового безробіття тощо. Але Росія, яка від часу введення санкцій або подає фіктивні дані, або не подає жодних, усе це приховує і підсумовує, що спад становить усього-на-всього 2% або 3%. (Dina Temple-Raston, and Kendra Hanna, «Report: Sanctions Devastating Russian Economy», The Record, August 16, 2022. Див. також інтерв’ю на Deutsche Welle: «The true impact of a year of war on Russia’s economy» в ютубі, в якому наголошено, що економічний спад Росії ще більше посилюється, наприклад, в автомобільному секторі до 90%.) Проте донедавна Захід вірив у путінську статистику, яка все це заперечувала, і її транслювали й такі солідні цілком західні інституції, як Міжнародний валютний фонд, — імовірно, через недогляд або інерцію; бо як західна інституція МВФ формально нібито підтримує Україну. Час, отже, — бодай у цьому економічному вимірі, — може, взагалі не працює на Росію, хоч її випробувані маніпулювання інформацією не лише тривають, а й спрацьовують щодо багатьох інституцій (того ж МВФ; див. нещодавню статтю Зоненфельда у Fortune, 6 березня 2023).

3. Час також вимірює найістотніші питання, порушені в цьому есеї. Головне місце тут належить тому величезному проміжку змарнованого часу, по суті понад 75% всього періоду незалежности: від 1990–1991 років аж до самого Майдану 2013–2014 років (про що я вже писав раніше, див.: «До тридцятиліття незалежности», Критика, 2021, ч. 7–8), коли не лише через істинний, глибинний совєтизм президентів Кравчука і Кучми (адже перший був високим партійним урядовцем, хоч і балотувався як «безпартійний», і, певно, виборці йому повірили; а про другого, архітектора української політичної проросійськости, можна й не говорити — все очевидно), а й через неприховану мафіозність Януковича та манівці Ющенка (не забуваймо, він сам просував того ж Януковича на крісло прем’єра), для якого війна з Тимошенко була чільним пріоритетом, Україну довели до того стану інвалідности, який був так потрібен Росії. Осмислення цього питання є чи не найістотнішим досягненням есею Портникова; він говорить про це чітко й переконливо:

Коли я думаю про минуле, не втомлююся дивуватися тому, наскільки легковажними і наївними були мої співвітчизники впродовж усіх цих десятиліть. Наші сусіди на Заході практично одразу почали будувати держави з ґарантованою безпекою, вступ до НАТО і Европейського Союзу став метою практично в усіх країнах Центральної Европи. Водночас у Росії вже два десятиліття вибудовують державу, яка має виправити «помилку 1991 року» і знову зібрати в одній країні території, що колись перебували у складі імперської держави та Радянського Союзу.

І те, що він пише далі, чи не найважливіше в тексті:

Що ж упродовж усіх цих десятиліть відбувалося у нас? По-перше, перманентний конфлікт ідентичностей, коли українцям, які почувалися громадянами европейської суверенної країни, доводилося і на виборах, і у суспільному житті протистояти співвітчизникам, котрі й далі сприймали Україну як продовження Української РСР, як частину «русского мира». Обидва ці табори постійно апелювали до тих своїх співгромадян, без яких неможливо було перемогти на виборах: до тих, кому взагалі було абсолютно байдуже, в якій країні вони живуть. Але отримати прихильність цієї частини електорату можна було лише популістськими нездійсненними обіцянками. Так і виходило, що за три десятиліття не могло бути повноцінно втілено в життя жодну стратегію розвитку країни. Проукраїнські сили приходили до влади лише за підсумками народних повстань. А самі повстання були відповіддю на прагнення проросійських сил надто вже наблизитися до Москви. Справжнє зачароване коло, яке, здавалося би, було перервано 2019 року, коли більшість виборців проголосували за мрію — кожен за свою. Але водночас і за недооцінення небезпеки, пов’язаної з аґресивними діями Росії.

Тут, гадаю, варто наголосити саму аналітичну парадигму. Раніше (я не політолог, але не міг про це не думати) я був схильний (як і багато інших аналітиків чи «фахівців») наголошувати передовсім захоплення політичного процесу, до якого вдавалися ті, хто перебував при владі; адже процес не був послідовно демократичним, маніпулювання електоратом було очевидне. (Це всюди так, але є свої межі й запобіжники.) Але я ще тоді відчував певну неадекватність своєї позиції, недогляд; бо таки правильніше говорити про це так, як пише Портников: як про конфлікт ідентичностей, адже цю ситуацію не було зіслано з небес долею; це таки був волевияв електорату, населення, народу, котрий усе не міг чітко з’ясувати, хто він такий: третина (беручи згрубша) вважала себе за українців, третина — за «совєтів» або за частину отого великого «русского мира» (він же могутній і тією могутністю здатний залякувати весь світ), а ще третині було фактично байдуже до самого питання. Колись у геніяльній «Зачарованій Десні» Довженко щемко описує цю ситуацію у батьковій відповіді на запитання сина: «А які ж ми тату? Хто ми?» —

А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми.., —

але тут дія відбувається наприкінці ХІХ століття. У політичному житті України подібно діялося наприкінці ХХ століття і тривало в ХХІ…

Усе це тепер виправляє війна. Переживши понад рік повномасштабної війни і відчувши на собі й довкола себе діяння «русского мира», навряд чи залишилося багато тих, хто не відчуває своєї ідентичності й не готовий її захищати; певна кількість, напевно, ще є, але невелика.

4. Майже настільки ж важливим, як автопсія цієї розколеної ідентичности, є детальний аналіз того, як після розпаду Совєтського Союзу — тепер це здається очевидним, але раніше мало хто хотів помічати ці факти, — Росія натякала на цю війну, нею (імпліцитно) погрожувала, і то не словами Путіна, але ще задовго до нього. Це робили російські політики часів Єльцина; ця ідея, як описує Портников, витала в повітрі вже від початку 1990-х років. Адже імперія, мантію якої Росія плавно вдягнула на себе, від свого не відмовлялася: Севастополь і Крим узагалі були їхніми, і недодержави чи недокраїни (передовсім Україна) не мали права існувати, зокрема суверенно, і наближатися до Европи; з Білоруссю так і сталося. Однак раніше мало хто хотів це бачити, передусім на Заході, у тій же Европі; шантаж ядерної держави толерували як її нормальний дискурс і взагалі як нормальний світовий дискурс. Не було заяв про те, коли Росія розв’яже цю війну, зате йшлося про те, що вона має право звіряти й ревізувати всі зміни, кордони, ініціятиви з боку України. Це була її історична прероґатива. Захід здебільшого толерував це аж до початку війни. (В ООН Росії автоматично було передано місце СССР у Раді Безпеки.) Після початку війни позиція Заходу радикально змінилася, але це не стосується решти світу: Африки, Латинської Америки, Індії тощо; Китай узагалі займає бік Росії.

5. Як перший малий крок, в дусі й руслі забезпечення перемоги, варто подбати, щоб цей есей став обов’язковим для читання у школі: школярі мали би знати його напам’ять як необхідний текст для складення іспитів. Подальші ж кроки потребують якнайсерйознішого осмислення.

6. Починати, звісно, треба зі світового контексту. Героїчний опір України російській аґресії, стійкість, воля і, зокрема, реальні перемоги на полі бою, волонтерський рух тощо створили ситуацію, ­унікальну в новітній історії: мабуть, уперше від часів іще XVII століття, тобто до ­Петра І, світ не відчуває захвату від сподіваної, «неминучої» російської перемоги, а навпаки, бачить в особі «святої Росії» щось подібне на монстра, країну блефу, де дві ґлянцеві столиці, гнучко використовуючи загальну західну технологію, архітектуру тощо й західну туристичну ностальгію за імперією, приховують ту «глибинку», яка є справжнім демографічно-статистично-економічним обличчям країни, де її режим є посутньо мафіозно-кримінальним («клептократія» — це лише евфемізм; Путін, Пріґожин і свити інших конкретних олігархів подекуди або здебільшого є типовими мафіозі a la Капоне, а не лише крадіями в білих комірцях; і позолочені зали Кремля, як і їхні позолочені яхти й унітази, — це також здебільшого ширма для ґанґстерської системи). Усе це, як і змичка цього режиму з церквою, котра благословляє ґеноцидну війну в Україні, виявляє сутність країни. Як і те, що її найкращі й наймолодші фахівці масово тікають із неї, а деякі її передові журналісти щодня розвінчують на ютубі теперішню монструальність Росії. Мабуть, як ніколи раніше, західний світ (не його марґінеси, а мейнстрим: CNN, Deutsche Welle, New York Times, The Guardian тощо) бачить це і сприймає як своє відкриття і навіть як своє покликання оприлюднювати цю дійсність; глобальна зміна перспективи щодо Росії (німецькою Zeitenwende) характеризує не лише Німеччину, а й весь Захід, і деконструкція різних масок Росії та її наповнення не пропаґандистським, а справжнім історичним змістом і досвідом мали би бути першим державним пріоритетом України. Не сміємо втратити цей історичний момент; його не можна проґавити, як незалежність, що настала тридцять два роки тому, але яку було занедбано аж до Майдану.

7. Щоб це стало дійсністю, потрібні зрушення в ментальності самих українців, зокрема тих, які формують колективну думку: від науковців та інтелектуалів до журналістів. Знаковим у цьому процесі є Віталій Портников. Характерним є його намагання донести до колективної свідомости випробування, які ще на нас чекають. Виступаючи нещодавно в етері Прямого каналу, він звертав нашу увагу на те, як нам буде складно, якщо Китай надаватиме Росії воєнну підтримку. І про це треба думати. (Усі троє редакторів на згаданій програмі були виразно засмучені, мабуть, шоковані.) Однак найбільше запам’ятався його виступ декілька днів по тому, коли він говорив про можливість такого сценарію: закінчується війна, і в Росії приходить нова влада, більш поступлива чи прихильна до України, але вона не бажає, щоб Україна вступала до НАТО. І тоді настає, як він припускає, вічне повернення утопії, тобто ідеї не перечити Росії, що зароджується серед українців, і того, що заради цієї нової дружби, можливо, таки варто відмовитися від Европи й НАТО. За таким сценарієм серед самих українців може відродитися рецидив колоніяльної залежности. Це та утопія, від якої теперішня війна нас остаточно вивільняє, і есей закінчується цим же постулатом:

Після 24 лютого 2022 року всі ми нарешті живемо в реальності, а не в утопії. Це, звісно, страшна реальність, але тільки вона дає змогу сподіватися, що у нас є майбутнє, — бо в утопії майбутнього апріорі не буває.

Забезпечать цю дійсність воля і політичні рішення.