Мистецтво небачення

Жовтень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
11
941 переглядів

Dariusz Tołczyk. «Sztuka niewidzenia. Zachód i zbrodnie komunizmu». Переклала з польської Лариса Головата за рукописом.

Чи є нині сенс у тому, щоби відновлювати пам’ять про тоталітарні жахи двадцятого століття – концентраційні табори, переслідування, терор і геноцид? Я часто запитую про це своїх американських студентів, і вони майже завжди відповідають ствердно. Так само завжди – принаймні декілька з них – цитують у відповідь знамениту думку Джорджа Сантаяни: «той, хто забуває жахи історії, приречений на їх повторення». Крізь ці слова Сантаяни просвічує оптимістичне, раціональне і ясне бачення історії. У ньому закладено, що людство, попри свої темні сторони, таки може вчитися на власних помилках. Це бачення здатне природним способом промовляти до моїх американських студентів на початку двадцять першого століття – і не тільки до них.

А проте докази правдивости слів Сантаяни не видаються, як дотепер, ані більш численними, ані менш дискусійними, ніж ті, що свідчать на користь цілком протилежної думки: одинока наука з історії полягає в тому, що ніхто з неї, власне, нічого не навчився. Тим, хто так уважає, не треба надовго замислюватися, щоби скласти список цілком сучасних прикладів геноциду, масової різанини, терору й рабства. Відтак вони часто доходять висновку, що найкращим способом дати собі раду з жахами історії видається якнайскоріше їх забуття. Такий спосіб мислення про людину і про історію має свою глибоко закорінену традицію. Адже не минуло і двох днів після вбивства Цезаря, як Цицерон, промовляючи в римському Сенаті, запропонував для загального добра свідомо віддати забуттю цей свіжий факт (oblivione sempiterna delendum). Західні мирні трактати – принаймні від часу, коли троє внуків Карла Великого ухвалили в 843 році покінчити з братовбивчими війнами – зазвичай оснащені застереженнями, які закликають забути недавнє ворогування, битви і жорстокості. Натомість ретельне відновлення тих історичних подій сприяє потраплянню до порочного кола помсти і нескінченних порахунків. Як пише Віслава Шимборська:

Ті, що знали,

про що тут ішлося,

мусять поступитися місцем тим,

що знають мало.

І менше, ніж мало.

І, врешті, зовсім нічого.

Але, пускаючи в непам’ять зло історії в ім’я майбутнього, ми одночасно силою факту забуваємо про кривди жертв. У мирних трактатах, які завершували війни між державами та народами, зазвичай згадувано також про обопільні жертви. Взаємне забуття кривд повинно, отже, бути двостороннім зреченням живих задля спільного добра. Та як можна застосувати такі рецепти проти тоталітарного зла двадцятого століття? Тут не йдеться про взаємні жертви у битвах, тут мова про геноцид, поневолення, приниження і переслідування невинних людей всевладними потугами. У такому разі забуття про жертви можна вважати формою моральної співучасти з катами.

Адже тоталітаризм винищував свої жертви якось подвійно. Усував їх зі світу фізично, а понад те намагався усунути назавжди всякий слід, всяку пам’ять про них. Колишній в’язень гітлерівського табору в Дахау згадував: «Наглядачі з СС <...> з особливою втіхою наголошували, що після війни світ і так не повірить у те, що сталося; будуть якісь чутки і домисли, проте жодних ясних доказів, значить, люди дійдуть висновку, що зло в такому масштабі було би просто неможливим»1. Схоже явище спостерігала у сталінському Совєтському Союзі Надєжда Мандельштам, удова загиблого в ҐУЛАҐу Осипа Мандельштама: «Всі види убивць, провокаторів, стукачів мали одну спільну рису – вони не уявляли собі, що їхні жертви коли-небудь воскреснуть і заговорять. <...> Всякого, кого посилали на той світ чи в табір, вони вважали навіки вилученим із життя. Їм не спадало на думку, що ці тіні можуть встати з домовини і притягнути своїх грабарів до відповідальности». Відтак забуття жертв тоталітаризму може виглядати – і таки часто виглядає – як свого роду акт зради. Бруно Бетельгайм, колишній в’язень Дахау і...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі