Мистецтво на межі світів

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
294 переглядів

У день яскраво-жовтого листя, що зривалося в простір і падало на чорний мокрий асфальт, художник Марко Гейко залишив назавжди свої полотна і світ землі, переступивши межу, де вже почалася історія. Історія творчости майстра, що набула завершености у часі й лише розпочинається в осмисленні. Дистанціювання з погляду науки має сенс, хоча втрачаються деталі, аромат дрібниць, усього того, що випливає в пам’яті емоцій із небуття, під великою лінзою. Гейко завжди був лаконічним – у словах, у жестах і в живописних композиціях. І таким коротким у часі видався текст його життя.

Марко Гейко – один із корифеїв сучасного вітчизняного живопису, був серед тих, хто 1992 року створив у Києві мистецьке об’єднання «Живописний заповідник». 2002 року, коли художники розгорнули у залах Національного художнього музею України ювілейний живописний проєкт «Ландшафт», вже можна було сконстатувати, що «Живописний заповідник » змінив ландшафт, краєвид сучасного мистецтва України. На зламі доби, в часи змін і пошуку нових шляхів у мистецтві, коли вибухали тотальні протести і неґативізм, художники обрали чисту живописність як мету, а відверту позитивність у ставленні до світу – як позицію. Насправді вони у творчості завжди були дуже різними, ці майстри – Тіберій Сильваші, Анатолій Криволап, Олександр Животков, Микола Кривенко, Марко Гейко, але духовна спорідненість, шанобливе, якщо не сказати сакральне, ставлення до творчости, цехова етика єднали їх, схиляючи до взаємної підтримки.

Марко розповідав, як важко було йому після закінчення художнього інституту (1985 року) шукати нову художню мову, відмовлятися від набутого, вибудовувати нові підстави для творчости. Втім, він і в інституті вже був свідомим «аванґардистом», витримував дошкульні критичні оцінки. Хоча серед студентства добре знали, хто є «справжнім живописцем».

Коли порівнюєш Маркову дипломну роботу і його твори кінця 1980-х, то здається, що насправді художникові не довелося докорінно змінюватися. Вже в дипломі була закладена та метафізика, що притягує і водночас напружує емоційне поле сприйняття. Побутова сцена з воєнного життя, де героїні-жінки і діти начебто завмерли в очікуванні, в позачасовому прислуханні до тиші, що розливається холодним свинцево-сірим кольором і розмежовує їхні суворі постаті. Цей ритм вертикалей і площинно покладених граней форм раптом проривається зсувами, в яких зяє чорнота. Оці провали простору-часу виводили всю подію у надбуденний вимір, начебто вся реальність перетворювалася на тонку плівку над невідомою безоднею.

І ще в дипломній роботі особливо запам’ятовувалася одна річ – відкритий патефон. Він не народжував звуку, а просто сама його форма конденсувала в собі відчуття доби. Минуле може заховатися у якомусь предметі, і тому його можна раптом знайти як цілість, ухопити його аромат.

У Марка було завжди добірне ставлення до речей. Він не любив, щоб їх було багато. Але кожна річ, яка потрапляла в майстерню чи дім, була значуща. Він умів насолоджуватися одним гранчастим бокалом синього скла з побуту «добротних» п’ятдесятих років або чистотою дерев’яної стільниці старого дубового столу. І речі віддячували йому взаємністю. Як визначав Якоб Беме: «Річ має вуста для одкровення». Таке справжнє одкровення речей звучить у Гейкових натюрмортах, за якими відчувається цілісність світобудови і вагомість присутности кожного предмета в земному вимірі.

Форма яйця стає головною у декількох живописних роботах кінця про1980х. Серед них – «Писанка» (1988), напівабстрактна композиція, що доносить геометризовані форми давніх орнаментів, тепло рукотворної ковдри. Чергування червоно-брунатних і чорних площин проривається просторовою глибиною. І знову світ видимий балансує на грані: присутнього на відстані руки і неохопного. В жіночих фігурах біле яскраве світло стикається з чорною глибиною – і на обличчях, і в одязі. Від того стають вони святими (бо світяться – безоднею невідомого), реальнопримарливими. Як і в житті, де художникові зустрічалися «тільки сильні жінки». А червону писанку в композиції розташовано у самому центрі, як точку спокою й опору світоустрою, покладено на біле тло, що нагадує стіну біленої селянської хати.

«Я народився у білому, в селянській хаті», – говорив Гейко. Цей білий колір в особливий спосіб налаштував око до сприйняття всякого іншого кольору, відкрив те, що може бути біле на білому, подарував відчуття його трансцендентальности. Може, саме білий простір став камертоном до сприйняття тиші, того величного спокою, що наповнює живописні композиції майстра. Світ його робіт виникає на пограниччі матеріяльного та імматеріяльного. Часом це звучить трагічно-оптимістично, як у Мартина Гайдеґера: «В світлій ночі жахаючого ніщо вперше виникає первинна відкритість сущого як такого – що воно є сущеє, а не ніщо».

Марко Гейко любив народну культуру, її традиціоналізм, надійний устрій світобудови. Але він зовсім не ідеалізував сільське життя: «Я не можу в селі відпочивати. Там є постійно важка робота». Тим гостріше він відчував життя міста, його динамізм, прискорення ритму часу. Художникові вдалося створити дуже виразний і точний за відчуттям образ міста. Він є різним: у роботах 1980-х ми бачимо скупчення тілесних форм, начебто мозаїку складають вони своєю присутністю у близькому торканні; на початку 1990-х Гейко створює міські пейзажі, де стикаються великі кольорові маси – висотні будинки, насичені темно-червоними кольорами любові, пристрасти, напруги, і прозоротемні самотні небеса.

Художник не писав трактатів, не грав у картині цитатою, він просто створював живописний світ – так, як відчував. Як ніхто інший. Він писав нервами, і від його картин, навіть невеликих, б’є струмом. І якщо його кредо: «Рух до Світла», то насправді рухався він, перетворюючи внутрішню напругу у струнку структуру.

У Гейковій творчості підкорює ґотичний дух із палким станом душі та жагою ясности. Може, саме тому його роботи так цінують у Німеччині – барон фон Розен у Кельні зібрав чималу їх колекцію, у 1990-х купуючи Гейків живопис із року в рік.

Але сам Марко був певен, що він плоть від плоті української землі. І нескінченність білого, і соковитість чорноземів, і ритмічність народних килимів відчутні у його роботах. У композиції «Чотири стани гори» (1998) земля, вільно розгортаючися широкою горизонталлю від краю до краю, набирає енергію і перетворюється на гору, щоб тримати небо і симетрію світобудови. Велична і спокійна гармонія споглядання наповнює цей живопис.

І все-таки Гейкова творчість не веде «у гори самітництва», вона є цілком урбаністичною. Неначе у клітці, б’ється у композиціях полонений дух, палає, зривається, вибухово порушує гладінь кольорової поверхні. Гейко залишався експресіоністом навіть тоді, коли вибудовував жорсткі вертикально-горизонтальні сітки. Тревожний нерв міста пульсує у його пейзажах, натюрмортах, Мадонах. Може бути, цей екзистенційний стан, свідоме й підсвідоме стояння «на грані», був народжений самим образом життя художника. Постійне долання перешкод, самостійне вирішення всіх можливих побутових питань, серцеві напади в майстерні, біля полотна. Він писав нервами і, усвідомлюючи, наскільки це трагічно, наполегливо вибудовував ідеальний світ у своїх картинах.

Його натюрморти збиті так, наче в них явлено найнадійнішу у світі річ – природну першоструктуру. Вагомі фарби, рельєфна фактура. Посилені ритми героїзують речі, надають їм життєвої сили. Улюблена художником форма табурета є найстійкішою, найвивершенішою у співвідношенні горизонталей і вертикалей, вона дає надійну опору натюрмортові з бутелів, чайників, кружок – найпростіших речей, що утворюють ємності й форми, які є самодостатніми й відкритими до зовнішнього наповнення. Філософія та поезія присутні в натюрмортах.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі