«Мистецький арсенал» між інтриґою й авантюрою

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
197 переглядів

Цього року настає вирішальна мить для проєкту «Мистецький арсенал»: 24 серпня на вулиці Івана Мазепи, 30 мають перерізати стрічку, яка за логікою ритуалу поділить проєкт на «до» і «після», від’єднає процес від результату, мрії від реальности, латентне від проявленого.

***

Для мене особисто цей проєкт теж багато що поділив на до і після. До був десятилітній досвід роботи у трьох українських музеях, був пієтет від близькости до раритетів і ориґіналів, від усвідомлення привілею працювати «у тілі» культурного процесу; була аспірантура історичного факультету Київського університету, було доволі ентузіязму, ідеалізму, максималізму.

Був досвід участи у дискусіях про культурну політику. Був досвід експертної праці, пов’язаний із роботою у Національному інституті стратегічних досліджень – досить специфічній установі, яка готує тексти щорічного послання президента України до Верховної Ради, здійснює поточний моніторинґ політичної, соціяльно-економічної, гуманітарної ситуації у країні, готує відповідні аналітичні записки. В підсумку ця діяльність, забезпечена окремою статтею держбюджету, на реальну стратегію держави впливає мало. Але провини штатних аналітиків у цьому немає: вони виконували свою роботу старанно, хоч і не завжди натхненно.

Зрештою, мова не про конкретну інституцію, а про систему, в якій ця інституція набуває ролі метафори. Адже c

«Вавилонії» було задосить у постмайданних спробах змінити формат поточної культурної політики, у спорадичних екпертних дискусіях навколо цього (про це вже доводилося писати). Попри ентузіязм, креативність і протестний потенціял їх учасників, не вдалося поламати стару систему – не кажучи вже про побудову нової, заснованої на більш-менш ясному цілепокладанні й ефективному менеджменті. Можливо, річ у мотивації, відкритості до змін. Основні учасники згаданих дискусій, кожний окремо у своїх персональних проєктах (у своїх «бліндажах», сказав колись Влад Троїцький), мають досвід успішного менеджменту. А от зібрані в одному просторі, вимушені діяти масштабно, вони не знаходили спільних мотивів і зацікавлень.

Тож коли у вітчизняному ландшафті окреслилася terra incognita під назвою «Мистецький арсенал», вона приваблювала потенціялом новизни, патосом «чистого аркуша»; натомість обжита культурна «ойкумена» віднаджувала, будучи територією, безнадійно зараженою інтриґами як панівним стилем відносин.

Але, знову ж таки, лише теоретично це місце на культурній мапі було новим. На практиці вже від перших кроків реалізації цей проєкт став плацдармом звичної підкилимної боротьби: за ресурс уваги з боку влади. Тож «Мистецький арсенал», ясна річ, не був безлюдним островом: на той час його вже колонізували конкістадори будівельної справи на чолі з Олександром Омельченком (тодішнім київським мером-будівельником), монополістами справ реставраційних «УкрНДІпроєктреставрацією» (організація, в орбіті якої опиняється майже кожен проєкт, пов’язаний із культурною спадщиною) та «Укрреставрацією» (монополіст у сфері реставрації пам’яток). Поряд із тим існувала така дивна і майже віртуальна структура, як підпорядковане міністерству культури державне підприємство «Мистецький арсенал» на чолі з колишнім директором казенного підприємства «Київський військовий ремонтний завод» – його майновий комплекс став основою для творення «Мистецького арсеналу». Фактично за цією структурою крилися інтереси й амбіції групи компаній «Родовід» на чолі з Ігорем Дідковським, за яким примарно майоріла тінь Віктора Пінчука.

Представники цієї бізнес-групи, віддамо їм належне, демонстрували більшу відкритість до публіки й виглядали значно модерніше, ніж решта протагоністів. І що суттєво – мали грошові ресурси й готовність інвестувати у проєкт (звісно, сподіваючися «віддачі» – хай навіть і нематеріяльної і відтермінованої).

Попри мою критичну налаштованість, початок практичної роботи в команді «Мистецького арсеналу» був обнадійливим. У колишньому гуртожитку колишнього військового містечка відвідувачів зустрічав добротний офісний ремонт і мистецькі раритети на стінах, простора вітальня з модерним столом зі скляною стільницею, комфортні офісні крісла, відеопроєктор, переговорний пристрій... У спілкуванні керівника проєкту Богдана Шевчука із підлеглими вчувається щось патриціянське, владне й дещо примхливе, але без показного начальництва. Відповіді підкріплено документами, логічними пасажами, філософською арґументацією. Ключові слова – «проєктний менеджмент», «реальність маркетинґу».

Наступний візит до офісу «Мистецького арсеналу» – участь у робочих зустрічах з европейськими партнерами – представниками компаній «bogner cc» та «сolletiva design».

Морозний грудневий день, за вікном вали та бастіони Київської цитаделі, трохи припорошені чистим неторканим снігом. Чітка графіка дерев, довгі тіні від призахідного сонця наповзають на громаддя Старого арсеналу. В офісі тихо. Двоповерхову споруду знизу вже підпирає саркофагоподібний підвал, а навколо вже товпляться нетерплячі тіні гетьманів і їх співців, озброєні президентською волею та концепцією. Від цього надуто-щокастого і череватого натовпу хочеться захистити і цю класицистичну будівлю, і 9,8 га території навколо. В офісі точиться дискусія з Дитером Богнером про функціональне зонування музейного простору, про інтерактивні вузли експозиції, про «відкриті фонди» і дитячий музей. Із Мауриціо Полето і Марком Хубером розплановуємо решту території. Тут мають з’явитися сучасні культурні центри і супутня комерційна інфраструктура. Те, чим лякали автори аж занадто критичних статтей, схоже, не більше, ніж плід їхньої фантазії: принаймні, житлових багатоповерхівок ми (тепер я вже починаю вживати цей займенник щодо проєкту) точно не плануємо. Початок незлецький. На противагу концептуальній аморфності президентської команди і бюджетозасвоювальних порухів омельченківської ґвардії «Укрреставрації» та проєктантів «УкрНДІпроєктреставрація» (причому проєктанти виглядали слабеньким доповненням до будівельників), у віртуально-потенціяльному офісі «державного» підприємства «Мистецький арсенал» хоч якось окреслювався смисловий конструктив. Його явне авантюрництво виглядало набагато здоровішим від задушливої атмосфери інтриґ, за допомогою яких зазвичай «вирішуються питання» в «обжитому» культурному просторі, а головне – цікавішим за дрібні інтереси й заміри абориґенів цієї «ойкумени».

Подальші події дещо блякнуть і вигорають від офісного неону. Були дні, з ранку до вечора проведені за комп’ютером у написанні та виправленні надцятої редакції концепції «наповнення культурно-мистецької складової» (із замаскованим у ній складником комерційним), яку все ніяк не затверджували десь «нагорі» – то на Банковій, то на Франка (в МКТ); готування матеріялів для сайту, який керівництво так і не наважилося «запустити». Зрештою – готування Міжнародного архітектурного конкурсу і постійне відсування дати його оголошення.

Точка виходу – перехід проєкту під ДУС: перекроєно штатний розпис, розформовано департамент розвитку Комплексу, пан Дідковський (гендиректор ДП «КММК “Мистецький арсенал”») стверджує, що «скрипаль», тобто Богнер (та інші консультанти) не потрібен, що ми можемо теж і не гірше. Те, що так запекло й довго обстоювали перед владою та громадськістю, поламано зсередини на догоду кон’юнктурі й політичним розкладам.

Тепер «нам», мовляв, потрібно «показати 20 тис. років української духовности», а не західний «холодний інтелект». Конкурс оголошено, але якось поспіхом і майже підпільно. І є великий сумнів – чи вдасться зреалізувати те, що задумано й закладено у концепцію (так і не затверджену «високими інстанціями» і не прокритиковану високочолими експертами), яка перетворилася на конкурсне завдання. Але що тішить – культурна інвазія у вигляді вірусу під назвою «ГогольFest» уже шириться незміцнілим організмом «Мистецького арсеналу».

***

Моя участь у проєкті була, якщо скористатися поняттєвим апаратом етнології та культурної антропології, чимось на кшталт «включеного спостереження»: таку назву має метод дослідження традиційних культур, коли дослідник занурюється у повсякденне життя досліджуваної спільноти і вживається у її світосприйняття.

Погляд «ізсередини», крізь призму особистого досвіду, на жаль, зі своєї природи суб’єктивний та обмежений. Тож персоналістичне сприйняття з експертним варто збалансувати за допомогою філософсько-антропологічного підходу, розклавши сукупність фактів і здогадів на категоріяльні полички: Ідея, Влада, Гроші. З різних причин до посутніх студій у цьому напрямку я не готовий, тож обмежуся лише стислими і мозаїчними ремінісценціями.

Ідея

Спочатку було Слово, і Слово було у Президента, і все від того слова почало бути. Ну, майже все. Принаймні, все... чого забажає Президентова душа: розпорядження Кабміну, бюджет, запопадливі будівельники. А ідея? Ідея ширяла в повітрі.

Розмитість ідеї – перше, що стало очевидним відтоді, як «Мистецький арсенал» став предметом публічних культурницьких дискусій. Суть ідеї, схоже, не була зрозуміла ані її апологетам, ані опонентам. Відколи «Мистецький арсенал» з’явився на світ (передусім інформаційний), він став таким собі Гічкоківським МакГафіном – чимось потенційно ґрандіозним, але загрозливим. Президент, творець цього культурницького Голема, нерідко називав його Українським Лувром, але таке означення радше дратувало своєю претензійністю, ніж пояснювало суть. Назва «Мистецький арсенал» сприймалася нейтральніше, але напускала ще більше туману й не знімала відчуття прихованої загрози. Одиноке, що можна було сказати напевно: «Мистецький арсенал» – це щось таке, чого раніше у нас не було.

Розклавши проєкт на елементарні частинки приватних спонук, бачимо, що їх траєкторію визначає аж ніяк не бухгалтерський розрахунок, але часто-густо ірраціональні за своєю природою імпульси.

В цьому сенсі означники «Ермітаж» або «Лувр» у словесній матерії «Мистецького арсеналу» дозволяють виявити одну більш-менш тверду субстанцію – маніфестацію влади. Адже й реальні Ермітаж і Лувр є насправді культурною капіталізацією імперської влади.

Ідея перевіряється і водночас вбивається практикою. Всяка практика несе в собі щось від первородного гріха. Не дарма ж у Ґетевому «Фавсті» практиком є Мефістофель, диявол. Тому проголошена ідея неминуче приречена на інволюцію. Спускаючися з емпіреїв у гущу обставин, вона втрачає чистоту ідеалу, викривляючись практикою. Запобігти втратам на відтинку між задумом і реалізацією можна, вдавшись до методології та інструментарію проєктного менеджменту, однак це вряд чи можливо у випадку «Мистецького арсеналу», де послідовно проводиться принцип владарювання.

Влада

Сама історія та міська топографія задає пов’язання цих стін із Владою: територія «Арсеналу» належить до староїКиївської цитаделі, а тому є питомо режимним, казенним об’єктом. Урбаністична структура Києва міцно сполучає Печерські пагорби з владою, з пануванням і підкоренням – і то у специфічному поєднанні двох аспектів, духовного і мілітарного, та владою не «своєю», а накинутою.

На Печерських пагорбах розташовано Царський (Маріїнський) палац, царський сад, на Печерську була резиденція та канцелярія генерал-губернатора, в «руці» якого був увесь Південно-Західний край. Нарешті, Київська (Печерська) фортеця – це своєрідний маркер домінування над навколишнім простором, це тили імперії в її експансії у північному (балтійському) та південному (чорноморському) напрямках.

У цьому якийсь злий геній цього місця: поділяй і владарюй. І це стосується не лише високопосадовців, тих, кого ми називаємо «можновладцями», але й інших персоналій, зокрема й бізнесменів.

Очевидно, саме стратегічне з містобудівного погляду розташування на Печерських пагорбах колишнього військового містечка №5 і зацікавило свого часу Ігоря Дідковського, постать надзвичайно колоритну й амбітну. Слід віддати йому належне: цією територією він зацікавився задовго до інших «акул бізнесу» – зокрема й Віктора Пінчука.

Щоправда, наміри Дідковського щодо цієї території були своєрідні: Храм духовного примирення в центрі кварталу елітної бізнес-житлової забудови із вкрапленнями мистецьких ґалерей і бутиків. І хоча свій задум Дідковський 2003 року «підпер» постановою Кабміну, щось тоді «не зрослося» – мабуть, забракло ресурсів. Не виключено, Пінчук на той час «дозрів» до власної contemporary-імперії на дніпровських кручах. А досяг він свого знову-таки завдяки, у буквальному значенні, спорідненості із владою.

Отже, «Мистецький арсенал», що його зініціював і патронує особисто президент (де-юре цей проєкт започатковано ще 2001 року указом президента Кучми – за Ющенкового прем’єрства), є проєктом всуціль владним: він дає владу, але й потребує владних ресурсів для оперування. Звідси хронічна залежність від політичної кон’юнктури, менеджери постійно мусять коливатися разом із «лінією партії».

***

Власне, це треба розуміти a priori: такі проєкти без великої влади (і великих грошей) є непідйомними. І в тому, що керівник держави ініціює певні культурні проєкти, що їх можна назвати флагманськими, і персонально ними опікується, нічого крамольного немає. Світових аналогів вистачає. От Центр Помпіду, скажімо, не лише був під патронатом президента Франції, але й названий на його честь. На мистецькій діяльності Центру це аж ніяк не позначилося.

Наша проблема радше полягає у тому, що влада і гроші в українських реаліях хронічно «не дружать» з інтелектом і креативом і часом тотально їх витісняють. От і президент Ющенко опікується цим проєктом як своєю власністю, керуючись власними уявленнями про культуру і, відповідно, не дослухаючись до експертного середовища. Мені можуть заперечити: а як же Рада з питань створення «Мистецького арсеналу», сформована президентським розпорядженням із поважних і авторитетних людей? Але ні для кого не секрет, що навіть цей квазиекспертний орган сформовано не за принципом компетентности, але з огляду на персональну прихильність «шанованих і авторитетних» людей до президента Ющенка та його сприйняття культури.

У цьому контексті натикаємося на ще одну специфічну проблему: у пострадянському просторі влада означає не стільки управління, скільки «правління»; замість інструментів менеджменту тут діють особиста впливовість, тиск, інтриґи – все те, що вкладається у містку категорію рулить.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі