Мистецький арсенал

Жовтень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
122 переглядів

В українських інтелектуальних колах щодо музеїв та музейної справи заведено висловлюватися в дещо зневажливій і зверхній манері. Можна почути і про «нафталін», і про «цвинтар мистецтва, в якому живий процес творчости застигає і муміфікується» (і то – «у досить випадкових проявах»), і про мистецтво «в консервній банці». Тобто виходить так, що музеї (і мислення, яке вони породжують) не лише стоять на заваді актуальним культурним процесам, але й наче вампіризують їх. Очевидно, є підстави так уважати. Такі заклади, як Національний музей Тараса Шевченка, Національний музей історії України, Ґалерея Терещенків (Київський музей російського мистецтва), погодившися з тим, що основним континґентом їхніх відвідувачів є «зорганізовані» групи школярів і студентів, відповідно провадять експозиційну політику. На рафінованих поціновувачів мистецтва – «своїх» чи чужоземних, які приїздять-прилітають подивитися на одну картину або річ, в українських музеях, певно, не дуже розраховують. До прийому масового глядача з-за кордону, який відвідує музей із пізнавального інтересу, престижу, заради відчуття причетности до «великої культури», а то й просто зі снобізму – більшість наших провідних музеїв поки що не готова. Чи не тому, скажімо, «головний» історичний музей країни не забезпечений навіть англомовним етикетажем, не кажучи вже про такі дива техніки, як електронний персональний гід, користуючися підказками якого (будь-котрою з мов міжнародного спілкування) відвідувач самостійно та вільно може орієнтуватися в експозиції.

Промовистою є і мінімальна присутність представників музеїв у дискусіях щодо формування культурної політики, які розгорнулися ще в лютому 2005 року. Згадати хоча б ініціятиву Сергія Проскурні («Політика в галузі культури: партнерство художнього співтовариства й держави»); круглий стіл, організатором якого була художня рада Національного університету «Києво-Могилянська академія» на чолі з президентом В’ячеславом Брюховецьким («Як узгодити комерційні інтереси з потребами національної культури»), та культурологічний салон «Естетична свідомість в Україні – час вибору», що відбувся у Центрі сучасного мистецтва «ДАХ» за ініціятиви Владислава Троїцького.

Та й сам типаж музейника нині є чимось таким викопним і раритетним, що місце йому лише за вітриною з табличкою «руками не чіпати» або принаймні на сторінках підручника з культурної антропології позаминулого століття. Так, у наших безпросвітних мистецьких буднях можна здибати такого яскравого персонажа, як куратор, але його поява на українській культурній ниві виглядає не менш екстраваґантно, ніж поява у сільському клубі професора Сорбони з лекцією про постнекласичну герменевтику рустикальних суспільств. Добре таким, як, наприклад, французький історик мистецтв Жан-Луї Деот, розмірковувати про музеї як «чудову політичну лабораторію», вважаючи їх «ідеально типовою національною парадигмою, невіддільною від тієї спільноти, яку вдалося розвинути певному суспільству». Український соціюм сьогодні ще надто далекий від стану, який можна назвати національною спільнотою, його характеризує атомізованість, розокремленість, інтриґи, відсутність етики солідарности. Але не виключено, що саме музейні експозиції – як оприявлена в речах національна парадигма – можуть повідомити про анатомію української ідентичности більше, ніж «просунуті» постмодерні тексти. Де ж іще шукати такої взірцевої експлікації соціяльних мітів? Та й порівняльну характеристику ідентичностей, погодьмося, ліпше робити на прикладах таких тривких і, водночас, рухливих утворень, як музейні експозиції. До речі, саме вони дають досить переконливе уявлення про те, як найупертіші факти змінюють своє смислове забарвлення від зміни контексту.

Музеїв у нас багато. Усіляких (на початок 2005 року в Україні їх налічували близько 378, із загальним фондом 10 мільйонів одиниць зберігання; в самому тільки Києві понад п’ятдесят різнопрофільних музеїв). Причому їх кількість протягом економічно та політично...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі