Мирне життя спаленої землі

Квітень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
181 переглядів

Wojciech Jagielski. Dobre miejsce do umierania. – Wyd. 2 popr. i uzup. – Warszawa: W.A.B., 2005.

Про Войцеха Яґельського кажуть: репортер. Справді: людина, гнана цікавістю, жагою брати участь у подіях і передавати про них відомості, саме так і зветься. Але про Яґельського цього сказати замало, бо він насамперед чудовий письменник. Література факту – це в його випадку завузький корсет, оскільки тут маємо справу із вразливістю і талантом творця великого формату.

Добре, отже, що видавництво «W.A.B.» подарувало нам друге, виправлене й доповнене, видання книжки цього автора «Добре місце для вмирання», яка є передовсім великим антивоєнним маніфестом. Ще довгий час по тому, як її відкладено, нам залишається попіл і чорнота збуреного війною краєвиду й обпалена психіка людей, що озвіріли через війну. Краєвиду, власноруч руйнованого у братовбивчих війнах, що охопили Кавказ після розпаду Совєтського Союзу. Краєвиду, нищеного ненавистю. Краєвиду після битви.

Боротьбі грузинів з абхазцями, вірмен з азербайджанцями, осетинів з інгушами – націй, історичні антипатії яких ефективно заморозила «національна політика» Іосіфа Сталіна. Потепління настало не із сонцем демократії, що поступово спинається на небосхилі, а з пожежею визвольних революцій. Пожежа охопила все – будинки і людей. І Яґельський рукою майстра змальовує це погарище. «Не пам’ятаю назв багатьох вимерлих сіл, які бачив у Південній Осетії та Нагірному Карабасі, – пише автор. – Пам’ятали їх хіба що люди, які в них мешкали. “Ох, яке то було село! Які хати! Які поля!” – зітхали грузинські біженці у <...> Тбілісі. “Ох, яке то було село!” – розповідали осетинські селяни у Владикавказі. Але це все було. Вибухнула війна, і фронт пройшов якраз через їхні поля, подвір’я та хати».

Краєвид гине перед нашими очима на вулиці, що потопає «у смітті, яке рік ніхто не збирав і не вивозив. Гори відходів, щебінки, брухту і поламаних меблів позахаращували хідники. Смерділо гнилизною. <...> Це було місто-привид, велетенська складанка з кубиків, творець якої, невдоволений своєю роботою, а може, так от, задля примхи, пожбурив у неї каменем. Та йому не вистачило наполегливости, щоб допровадити справу руйнації до кінця». Так виглядав на початку 90-х казковий Сухумі, де кілька літ перед тим я пила міцну каву в маленьких скляночках під шатром із виноградної лози, спостерігаючи за сивобородими старцями, що спокійно дебатували про політику... Майже бачимо, як краєвид конає разом із азербайджанським містом Аґдамом, що його здобули вірмени, які – шматок по шматку – переносять місто до себе, до Карабаху, і спалюють ліс. «Це не було якесь шаленство, оргія деструкції, а цілеспрямована, глибоко продумана діяльність. Спалена земля була ґарантією безпеки. Спалена, мертва земля мала відділити від себе людей так, щоб, може, колись їм знову вдалося забути про убивання». А наразі – як у Сухумі – «ніхто не забирав трупів, що розкладалися під палючим сонцем у потоках і річках, із яких місто брало воду. Не було електрики, отже, не працювали водогони. Не було також газу <...>, продуктів не було взагалі».

Але живі мусять займатися життям. Око вразливого спостерігача помічає абсурд і сюрреалізм прагнення до нормальности в ненормальному світі, а чудовий письменник вбирає це у слова. «Вже рік як діти не вчаться – бо немає умов, студенти – бо їм не залежить, робітники не працюють – бо немає електрики, селяни не сіють – бо війна. Те, що досі було важливе, тепер перестало братися в рахубу, те, що було чимось цінним, нині нічого ні для кого не значить. Те, що звикли приймати за нормальне, стало у нас винятком, а ненормальність стала чимось буденним. Люди швидко пристосовуються до ненормальних умов. Діє інстинкт самозбереження. Ті, що не можуть пристосуватися, – гинуть. Такий природний добір. <...> Чи без тих, котрі не змогли жити в ненормальному світі, зможемо знову повернутися до нормальности?»

Із тієї ненормальности автор із неабияким...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі