Микола Зеров

Травень 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
42 переглядів

Моє знайомство з Миколою Костьовичем Зеровим відбулося в Київському університеті, де я навчався у 1927–1930 роках на підвідділі чужих мов суспільствознавчого відділу факультету профосвіти. Мені пощастило слухати лекції багатьох чудових професорів – Івана Васильовича Шаровольського, Сергія Івановича Маслова, Сергія Івановича Родзевича, Стефана Володимировича Савченка, Олександра Адріяновича Назаревського, Миколу Калениковича Ґудзія (коли він приїздив із Москви) та інших. Але не помилюся, сказавши, що Микола Костьович силою свого таланту, яскравою індивідуальністю, блиском та глибиною знань затьмарював їх усіх.

<...>

Студенти любили Миколу Костьовича. На його лекції з історії літератури завжди збиралася сила-силенна народу – мабуть, так, як свого часу на лекції Ключевського з російської історії в Московському університеті. Але, на відміну від Ключевського, Зеров читав не у великій залі, а у звичайній авдиторії, і під час його лекцій багато студентів стояли, бо на всіх охочих не вистачало стільців. Знайти вільне місце було практично неможливо; багато хто з тих, що хотіли почути лекції Зерова, взагалі не могли поміститися в авдиторії.

Мені важко знайти слова, щоб передати всю чарівність лекцій Миколи Костьовича. Кожна з них була своєрідним відкриттям. Він змальовував дивовижний психологічний портрет кожного письменника, про якого йшлося в його курсі, – і то не лише класиків, як Котляревський або Шевченко, але й письменників не першого ранґу на кшталт Гулака-Артемовського або Гребінки. Його осягнення матеріялу було таким глибоким, що в нашій уяві виникали не шаблонні образи письменників, а живі людські постаті. Літературний процес, який відбувався сто – півтораста років тому, здавався наближеним через збільшувальне шкло. Іноді лекції Миколи Костьовича мали характер імпровізацій – але імпровізацій, за якими стояло ретельне вивчення предмету, що ним він жив. На противагу багатьом університетським викладачам (зокрема тим, що читали російську й радянську літературу), кожна лекція яких рясніла покликами на Маркса, Енґельса, Лєніна та інших «класиків», Микола Костьович ніколи не знижувався до рівня кон’юнктурних цитат на потвердження величі або історико-літературної ваги того чи того письменника. Свіжість думки в лекціях Микали Костьовича була незвичайною; у студентів складалося відчуття, наче думка лектора народжується в них на очах – а тим часом чи не кожну тезу Миколи Костьовича було ретельно підготовано. Кожна його фраза була виваженою настільки, що могла йти просто до друку.

Лекції Миколи Костьовича були шедеврами ораторського мистецтва. <...> Микола Костьович володів усіма жанрами усної мови; він інакше виступав на публічних лекціях, з доповідями, на захистах, як полеміст або як оповідач, і його глибокі виступи відзначалися ще й зовнішнім блиском, якого не мали, скажімо, не менш глибокі виступи Олександра Івановича Білецького. Водночас у лекціях Миколи Костьовича не було нічого парадного, навмисне наголошуваного. Повною мірою наділений тією чарівністю, яка є вищою властивістю таланту актора, він ніколи не грав ролі, ніколи не прагнув вразити слухача або співрозмовника своєю ерудицією або прикладами подібних чи, навпаки, контрастних літературних явищ, яких насправді знав силу-силенну. Він мав повне право згодом різко неґативно відгукуватися в одній розмові зі мною про виступи Луначарського, який, на його думку, демонстрував головно своє знання чужих мов і цитат, себто добру пам’ять, і більш нічого – адже то був блиск сам по собі, а у Миколи Костьовича був блиск думки. <...>

Микола Костьович мав неймовірну пам’ять. Я не раз був свідком того, як під час його лекцій в авдиторії гасло світло, і доволі часто – але він читав лекцію далі, хоча студенти й ремствували через те, що не могли писати за ним. Лекції його рясніли цитатами, які він завжди наводив з пам’яті – а цитував він не лише вірші Шевченка або Франка, але й прозу, ба навіть переклади творів українських письменників російською мовою – часто не надто успішні (іронізуючи з цього приводу, що слід би перекладачеві, хоч би що там, знати бодай дві мови: ту, з якої він перекладає, і свою власну). Цитував він безпомильно, творячи недовірливим студентам: «Ви можете перевіряти». Хоч він і приносив із собою на лекції задрипаний старий саквояж, набитий книжками і підперезаний кількома мотузками, – але протягом лекції ніколи не виймав із нього жодної книжки.

Отже, я був слухачем Миколи Костьовича, але познайомитися з ним ближче не наважувався; хоч я на той час і цікавився літературою, але виявляти свою «єрундицію» у присутності викладача, перед яким я благоговів, мені було ніяково, та це й не мало сенсу. Іноді зустрічаючись із Миколою Костьовичем на вулиці, ми віталися – і по всьому. Але невдовзі мені випала нагода зблизитися з ним – і от за яких обставин.

Я любив переклади. Коли мене зацікавлював якийсь чужоземний поет, то в мене виникало бажання його перекласти – не для того, щоб дорівняти йому, а для того, щоб глибше його зрозуміти. Так, через переклади, я полюбив тоді Конрада Фердинанда Маєра – може, не найбільшого, але напрочуд гарного швейцарського поета і прозаїка XIX століття. Одне слово, я став перекладати – спершу російською мовою, потім вирішив спробувати себе й в українській.

Я переклав українською мовою одну не найвідомішу юнацьку поезію Лєрмонтова, «Побачення», і показав цю свою першу спробу Филиповичу, з яким уже був на той час знайомий. Від нього мій переклад потрапив до Миколи Костьовича. Микола Костьович тут-таки, в моїй присутності (а було це вдома у Филиповича), розтрощив і цей переклад, і мене самого заразом – від мене не лишилося нічого. Та критика Миколи Костьовича була настільки переконливою і настільки дотепною, що я першим реготав над власною дурістю і бездарністю, і пробелькотів лише: «Я спробую перекладати краще», на що Микола Костьович відповів: «Авжеж, треба краще, бо це вже геть погано – навіть гірше, ніж погано», і цим добив мене остаточно. Та нівроку. Я був настільки закоханий у Миколу Костьовича як лектора, що вирішив – дай-но я знову піду на одну з його лекцій. Так і зробив. Увійшовши до авдиторії перед початком лекції, Микола Костьович упізнав мене, привітався першим і сказав: «А ви після лекції не йдіть – я вам два-три слова скажу». Лекція була про «Енеїду» Котляревського. Я пам’ятав лекцію Миколи Костьовича на цю ж тему, яку слухав за кілька років перед тим, – проте це була абсолютно інша лекція. Не скажу, що змінилося трактування твору, – ні, і твір, і його трактування лишилися тими самими, та лекція була інакшою. Коли після лекції ми з Миколою Костьовичем вийшли удвох з університету, я спитав його: «Миколо Костьовичу, ви що – до кожної лекції, яку читаєте, готуєтеся наново?». – «Авжеж! А як же ще?» – «Але чому? Адже ваше трактування твору не змінюється?» – «Ну уявіть собі, що переді мною на лекції сидить студент, який уже записував цю мою лекцію раніше. Я забув якесь слово – і він, зазираючи до свого старого конспекту, мені його підказує, а я, як папуга, повторюю знову те саме, що вже казав. Мені соромно, я щоразу мушу готуватися по-новому». <...> Поки ми йшли, Микола Костьович казав мені: «Неприємно говорити про неуспіх. Та, ви знаєте, може бути, що той, хто починає без успіху, потім зможе дійти успіху – якщо ж успіх приходить до людини одразу, то вона, можливо, на тому й зупиниться. Так що ви не падайте на дусі. Мені здається, ви зможете перекладати – от тільки українську мову вам треба б глибше знати. Ви добре обізнані з українською літературою?». Я відповів на це, що знайомий головно з її вершинами. «Цього не досить, якщо ви хочете жити в Україні й бути культурною людиною», – сказав Микола Костьович. Він став екзаменувати мене, питаючи, що я читав поза програмою. Порадив дещо прочитати. Тоді я поцікавився в нього, над чим він тепер працює. «У мене обмаль часу, – сказав він, – та от, намагаюся “Енеїду” Верґілія перекласти». Я кажу: «Миколо Костьовичу, а мені можна познайомитися з Вашим перекладом?». – «Ну, приходьте – я вам почитаю. Може ви, щоб помститися, скажете, що й мій переклад кепський!»

Фундуклеївська, 82. Я прийшов. На той час я вже знав майже всі наявні російські переклади «Енеїди»; до того ж в університеті добре викладали латину, і я міг читати Верґілія в ориґіналі без словника. Зеров почав читати – і та свобода, якою дихав його переклад, створювала абсолютне відчуття того, що це, власне, не є переклад, що ориґінал «Енеїди» писано не латиною, а українською. Я очманів. Я сказав: «Миколо Костьовичу, але ж ви перекладаєте “Енеїду” як свого роду завершення нового періоду розвитку української літератури: якщо нове українське письменство понад сто років тому почалося з “Перелицьованої Енеїди” Котляревського, то його злет відбувся в іншу епоху, – і ви потверджуєте це уже не травестованою переробкою поеми Верґілія, а перекладом, адекватним ориґіналові. Ви доводите, що українська література – це література, яка може передати Верґілія своєю мовою не лише травестійно». Микола Костьович на це лише махнув рукою: «А, придумали!» – а я відчув, що влучив. Пізніше Микола Костьович подарував мені (щоправда, без напису) примірник «Енеїди» в перекладі Валерія Брюсова, завершеному іншим автором, – книжка ця в мене збереглася. Про переклад Брюсова він мені сказав: «Гарний переклад, але він корисний лише для перекладачів “Енеїди”» – і це абсолютно точно.

Справжнє моє зближення з Миколою Костьовичем (коли я взагалі маю право говорити про якесь зближення) настало в 1933–1934 роках, у тяжкі для нього часи – власне кажучи, я не знаю, чи були у Миколи Костьовича коли-небудь легкі часи, проте ці були надто важкими. Десь перед тим у Миколи Костьовича, який був завжди зайнятий літературною та педагогічною працею, почалися тертя в університеті, його позбавили частини курсів, і в нього з’явився вільний час. Якось він зателефонував мені і спитав, чи не хочу я поблукати разом із ним по Києву. Годі казати, що важило для мене таке запрошення. Ми зустрілися і кілька годин проходили Хрещатиком, Липками та іншими місцями. Це була дивовижна мандрівка. Треба сказати, в ті часи Київ зазнав нечуваної руйнації та плюндрування будинків; новобудови на Хрещатику, що змінили зовнішній вигляд вулиці до невпізнання, справляли огидне враження – наприклад, будинок з візерунками при початку Хрещатика ліворуч, який Микола Костьович влучно назвав зразком «урядового бароко». Микола Костьович оповідав історію кожного старого будинку, кожної вулиці, але зміст його розповідей виходив далеко за межі конкретного будинку або його мешканців – як шкода, що ці розповіді ніколи не було покладено на папір! Він був незрівнянним провідником по Києву – подібного я не зустрічав у своєму житті. Коли звечоріло, Микола Костьович заговорив про небо, зоряне небо – і було видно, що ця тема живо хвилювала його, що він пристрастно любив зорі. Він розповів мені, зокрема, про свій план укласти поетичну астрономічну антологію, куди мали увійти і його власні вірші, і твори інших поетів, як українські, так і перекладні. Він казав, що такої антології не існує в жодній літературі, що вона не буде схожою ні на фантастику, ні на науково-популярні праці на кшталт Флямаріона.

По тому Микола Костьович декілька разів бував на моє запрошення в нас удома, де зачарував усіх. Він розповідав про університет і про своє тяжке становище в ньому – про те, як його поступово виживають звідти, як він інстинктивно відчуває, що серед студентів є шептуни – ті, кого пізніше звали «искусствоведами в штатском». Батько мій був завзятим сперечальником, проте Микола Костьович у суперечках із ним, здається, діставав задоволення.

<...>

Ми іноді зустрічалися й в університеті. Стефан Володимирович Савченко організував при катедрі західноевропейської літератури літературний семінар, де аспіранти та викладачі виступали з доповідями; відвідування цього семінару було вільним. 1933 року я виступив на одному з засідань семінару з доповіддю про західноевропейський утопічний роман – мене цікавила проблема утопії як у сучасній літературі, так і в класичній, зокрема у зв’язку з творчістю данського письменника XVIII сторіччя Лудвіґа Гольберґа, яку я вивчав уже тоді*. На засіданні були присутні викладачі факультету; був і Микола Костьович, який перед тим надрукував чудову статтю про «Соняшну машину» Винниченка. У своєму виступі я, між іншим, спростовував думку про те, що Велсові романи є утопіями. Частина присутніх із цим не погодилася. Тоді в обговоренні моєї доповіді виступив Микола Костьович. Він підтримав мене щодо Велса, але й висловив мені низку зауважень – хай не таких суворих, як під час нашої першої зустрічі, та все ж таки досить суворих. Він говорив про «протиутопію» (терміна «антиутопія» тоді ще не існувало), про те, що майбутнє не за утопією, що коли утопія й здійсниться, то це буде страшно, що головне в утопії – не техніка, не машини, не те, що маємо в романах Беламі, Жуля Верна або Велса, а людина майбутнього – саме вона повинна бути її головним героєм. Він згадав про Винниченка; говорив і про Чапків «Кракатит», який він читав у німецькому перекладі і який, безперечно, знав Винниченко, про що свідчать запозичення з цього твору в його романі. Виступ Миколи Костьовича був цілковитою імпровізацією на тему чужої доповіді, і то доповіді середньої якости – але багатство думки в цьому виступі було надзвичайним.

Одного разу Микола Костьович розповів мені, що редаґує український переклад «Вечорів на хуторі біля Диканьки». «Твір, який написано російською мовою лише з інкрустацією окремих українських слів і фраз, має виразний український характер, а в українському перекладі це тоне – навіть у найталановитішому», – казав він.

Якось у листопаді 1934 року Микола Костьович запросив до себе мене і ще одного свого колишнього студента, Романа Янкелевича. Янкелевич був дуже талановитою людиною. Він на той час уже закінчив університет і перекладав Новаліса, Тика та інших німецьких поетів-романтиків (не знаю, чи було ці переклади надруковано). Згодом він загинув під час світової війни, пішовши воювати добровольцем і опинившись на фронті без зброї. Микола Костьович сказав нам з Янкелевичем, що він перекладає «Боріса Ґодунова», і запитав, чи не хотіли б ми послухати його переклад. Ми прийшли. Він почав читати – і ми заклякли. Я не говоритиму про достоїнства його чудового перекладу. Але можна уявити, як гостро звучав він, як і сам твір Пушкіна, тоді, у 1930-ті роки – особливо в рік першої публікації, 1937 року. Нагадаю, що тоді, коли масово відзначали 100-річчя від дня загибелі поета, «Боріса Ґодунова» в Москві, наприклад, поставив тільки Малий театр, і я був на цьому спектаклі, під час якого текст Пушкіна виконували повністю, включно зі сценою у Шуйського, де є, зокрема, такі слова:

Добро яке, що явних кар нема,

Що на кривавій палі всенародно

Ісусові канонів не співаєм.

Не горимо на вогнищах, а цар

Своїм жезлом не підгортає жару?

Чи ж певні ми життя свого і статку?

Що Божий день опала нам грозиться,

Тюрма, Сибір, кайдани чи клобук,

А там – петля чи смерть голодна в пущі.

Де найзначніші поміж нами, де?

........................................................

Ув’язнені, змордовані в засланні.

Зажди – тобі спаде та сама доля.

І далі:

Подумай сам: ми ж, мов Литвою, вдома

Обступлені невірними рабами;

Скрізь язики – і всяк продасть тебе,

Скрізь Ґодуновим куплені злочинці.

Всі ми – в руках найпершого ж холопа,

Якого тільки схочем покарать.

Микола Костьович переклав і цю сцену. Читаючи нам свій переклад, він не наголошував цих слів – вони промовляли самі за себе; натомість він казав, що доля «Боріса Ґодунова», який завжди виявлявся не на часі, йому зрозуміла, адже всякий великий твір завжди скеровано проти влади. У Миколи Костьовича того вечора був тривожний настрій; він виглядав знервованим, похмурим, хвилювався. Проводжаючи нас за поріг (першим вийшов Янкелевич), він вимовив напівпошепки: «Мене сьогодні звільнили з університету» – і швидко замкнув двері.

Кілька днів по тому ми зустрілися, і Миколи Костьовича розповів мені про свій останній публічний виступ в університеті. У цьому виступі він повинен був визнати свої «помилки», покаятися – але не для того, щоби врятуватися, адже питання про його звільнення на той час уже було вирішено: його застерегли, що він має зробити це, якщо хоче бодай якось продовжувати життя та працю. Микола Костьович розумів, що це його прощальний виступ. Виступаючи, він відзначив окремі свої «помилки», але не визнав хибною свою літературознавчу діяльність у цілому. Це було не те, на що від нього чекали, – чекали на каяття і повне приниження. Микола Костьович розповідав: «Я відчув, що заволодів авдиторією. Та коли в залі пролунали перші оплески, я ненароком зауважив спотворене дикою, шаленою ненавистю обличчя ректора – і зрозумів, що коли я говоритиму далі в тому ж дусі, то це буде мій кінець. Я збагнув, що єдиний засіб порятунку, єдина запорука того, що мене зараз не візьмуть за барки, – якщо авдиторія вийде з-під моєї влади. У ці секунди я пригадував поради Цицерона ораторам про те, як оволодіти увагою авдиторії – але в Цицерона не було жодної вказівки на те, як можна легко цієї уваги позбутися! Я став запинатися, я порушував усі правила й закони ораторського мистецтва – все те, що говорив Цицерон, було скасовано. І коли почалося кахикання в залі, коли воно стало загальним – я зрозумів, що домігся свого. Я поглянув на обличчя ректора – воно виражало цілковите вдоволення». Втім, по завершенні ректор усе одно сказав Миколі Костьовичу, що самокритики в його виступі було недостатньо: добре, мовляв, що він визнав деякі свої помилки, та є за ним помилки значно глибші, які він приховав і які завдали університетові величезної шкоди.

Вигнання Миколи Костьовича з університету збіглося в часі з хворобою та смертю його десятирічного сина Котика, з усвідомленням кінця наукового життя. Котик був дивовижним хлопчиком, але дуже хворобливим, і через те навіть не навчався у школі. Коли я приходив до Миколи Костьовича, він завжди сидів за партою, яка стояла в його кімнаті, і в мене було таке враження, що Котик увесь свій вільний час проводить у читанні та студіях. Не скажу, що хлопчик здавався мені ангелоподібним, та все ж було якесь відчуття, що він не жилець на цім світі. Я ніколи не бачив, щоб він сам виходив гуляти – хіба що його виводили батько або мати. Микола Костьович любив Котика ніжно – такої любові й ніжности в людині, яка зовні справляла враження суворої, саркастичної та іронічної, я більше не зустрічав. Так, суворість, іронія, сарказм – усе це було притаманне Миколі Костьовичу, та була й душевна м’якість, що розкривалася лише у стосунках із найближчими людьми, зокрема з Котиком. Не знаю, чи міг він любити ще когось так, як Котика. Восени 1934 року Котик захворів на небезпечну форму скарлатини. Від Котика хвороба перейшла до його матері і її поклали до єврейської лікарні. Микола Костьович лишився сам, і я намагався чимось йому зарадити. Знайшов лікаря, заплатив йому гроші – оскільки сам Микола Костьович, для якого було закрито будь-яку педагогічну, наукову та літературну працю і який виживав, продаючи книжки зі своєї бібліотеки, не міг цього зробити. Щодня відвідував Миколу Костьовича. Але становище Котика було цілком безнадійне, і зрештою – смерть.

Ховали Котика на Лук’янівському цвинтарі. На похороні було мало людей: Сергій Іванович Родзевич, Ананій Дмитрович Лебідь (рідкісно мила людина, доля якої була така ж сумна, як і доля Миколи Костьовича – та й не могла бути іншою), Рома Янкелевич і я. Сліз не було – мені здавалося, що Микола Костьович взагалі нездатен плакати. Грабарі викопали могилу; посипалися грудки землі – і кожна, здається, била просто в серце. Треба було розплатитися з грабарями, бо вони мусили йти далі. Але раптом несподівано для всіх присутніх Микола Костьович почав виголошувати латинською мовою похоронну промову, з рясними цитатами з Овідія та інших римських поетів. Грабарі, вирячивши очі, дивилися на те, що відбувалося. Мені було важко на серці. Я не міг зрозуміти, що діється. Ми, що прийшли на похорон, у ці хвилини відвели погляди від Миколи Костьовича. Я потім розмовляв із Сергієм Івановичем – виявилося, що й він почувався так само ніяково. Промова Миколи Костьовича видалася нам обом не те що нетактовною або недоречною, але принаймні дивною. Нарешті Микола Костьович кінчив і попрохав нас залишити його на кілька хвилин на самоті з Котиком – не піти з цвинтаря, а відійти вбік. Ми відійшли. Прощання тривало кілька хвилин. Ми не дивилися. Здається, Янкелевич сказав згодом, що бачив, як Микола Костьович опустився на коліна і поцілував свіжу могилу. Коли ми верталися, я опинився поруч із Миколою Костьовичем, і він сказав, звертаючись водночас до мене й ніби не до мене: «Що, вам здалося непристойним, що батько на похороні сина виголошує промову за всіма правилами латинської риторики, що він цитує римських поетів? А вам не спало на думку, що я ховаю не тільки Котика, а й себе, що я, може, востаннє в житті виступаю – хай і перед нечисленною авдиторією, та в мене більше й такої не буде? Хіба що мерці...». Чому він сказав мені це? Адже тоді, промовляючи над могилою, він не міг бачити мого обличчя. А проте він чомусь звернувся саме до мене – а разом з тим і до всіх. Тієї миті в мене було таке відчуття, що я був готовий стати перед ним навколішки і просити пробачення зате, що я справді подумав.

Після похорону Котика я бачив Миколу Костьовича декілька разів. Я довідався, що він спробував подати заявку до видавництва «Academia», яким тоді керував Камєнєв, на укладання антології римської поезії в російських перекладах і збирається переїхати до Москви, але там йому ніде жити. Мій брат у перших, Ной Соломонович Гозенпуд, був помічником управителя справами Академії наук у Москві; я попрохав його, щоб він допоміг Миколі Костьовичу з житлом. Брат влаштував його – здається, зняв двокімнатне помешкання.

З Москви я дістав від Миколи Костьовича п’ять листів, писаних його рукою. Листи ці, на жаль, загинули під час війни, як і моя бібліотека. Бракувало дров – от господарі помешкання, де я винаймав кімнату, і спалили майже увесь мій архів. Самого Миколи Костьовича я більше не бачив: за декілька місяців після його переїзду до Москви я довідався про арешт...

Усе, що я можу сказати про Миколу Костьовича – це ніщо порівняно з тим, що являла собою ця людина. Іншої такої людини я не зустрічав у своєму житті, хоча знав багатьох талановитих людей – і Олександра Івановича Білецького, і Івана Івановіча Соллєртінського, і Анну Андрєєвну Ахматову, і Дмітрія Дмітрієвіча Шостаковіча, й інших, та все одно Микола Костьович посідає серед них перше місце. Смерть Миколи Костьовича для мене страшніша, ніж смерть батька або матері. Жити без нього – важко, немислимо...

Микола Костьович був найкращим утіленням того, чим є українська інтеліґенція – і щастя, що я його знав. Але я щасливий і тим, що всупереч усім намаганням витруїти, вбити, винищити цю інтеліґенцію, в Україні, незважаючи на жахливі умови подвійного гноблення, національного й політичного, – виросло покоління, якому дорога українська культура і дорогі імена людей, які загинули за неї, і яке свято їх береже і шанує.

Санкт-Петербурґ,

вересень 2002 року

Ця публікація є скороченим уривком зі спогадів Абрама Гозенпуда «У моєму Києві», які записав Степан Захаркін. Повністю їх буде надруковано в одному з найближчих чисел «України модерної» (Львів–Київ, «Критика»).

  • *.Драматургія Гольберґа – тема кандидатської дисертації Абрама Гозенпуда, захищеної 1939 року. – Ред.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі