Ми живемо у час побудови нових стін

Грудень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
9
1036 переглядів

Побутує думка, що цьогоріч світ заполонили праві погляди та постправда, але... критичним був не 2016 рік. Цьогоріч ми помітили Брекзит і Трампа. Але все це стало результатом значно тривалішого процесу.

Насправді праворадикальний «землетрус», який стався в Европі 2014 року, вже був показовий. Інша справа, що ми, українці, менше займалися европейськими справами, більше дбаючи про себе, бо на те були відомі всім підстави.

2014 року внаслідок виборів у Фінляндії, Британії, Франції, Данії та у декількох інших країнах Европи серед владних еліт і широких верств населення радикально посилилися ідеї та погляди, які можна назвати евроскептицизмом.

Евроскептицизм – ідеологічна інновація в Европі. Як помітна політична сила евроскептики з’являються саме два роки тому та формують свої політичні проєкти і політики. Тож, виходить, Брекзит, Трамп і посилення націоналістів-евроскептиків – це не просто реакція населення на страхи сьогодення; це прояв процесів, які довго визрівали у старих демократіях; це також і успіх марґінальних партій, які тривалий час працювали над своїми програмами та продумували свої політичні повідомлення, довго виробляли свою наукову, гуманітарну та соціяльну позиції і готували ціннісний фундамент ворожого до універсальних цінностей партикуляризму.

І для евроскептиків як політичного та ідеологічного напряму є неприйнятною не просто глобалізація, а глобалізація у певних універсалістських формах.

Про виникнення евроскептицизму

2014 року стало помітним зростання системного впливу евроскептиків на національні політики старих демократій Заходу. Це засвідчило появу нового ідеологічного напряму на европейському континенті, першого від часів появи «зелених» партій (вони виникають як нова ідеологічна сила у 1980-х роках). Тобто 2014 року про себе заявляє нова европейська ідеологічна сила – евроскептики зі своїм запереченням загальноевропейського проєкту наднаціонального верховенства права, які позиціонують себе не просто як антиглобалістів, а як антиуніверсалістів та партикуляристів. Для них політика має повернутися в суто «національні рамки», ґрунтуватися на окремих «історично і традиційно усталених» цінностях і відмовитися від універсалізму права та глобальности громадянства. Спільною рисою всіх програм сучасних евроскептиків є цинічне тлумачення універсалізму як вигадки, фантазії, яку не може бути втілено в реальність.

2015 року у Франції, Нідерландах, Данії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Австрії, Греції, Італії евроскептики здобули нові та / або посилили свої попередні позиції в центральних і місцевих органах влади. І вже рішення британців щодо виходу з ЕС у 2016 році не здається аж таким неочікуваним. Суспільства, які понад сімдесят років інвестували у спільний европейський універсалістський проєкт, почали відмовлятися від мрії про об’єднання.

Безумовно, на настрої громадян старих европейських демократій вплинула економічна криза та «міґрантська криза». Терористичні акції, вплив яких на суспільну думку є значно більшим завдяки новій якості нових медій, посилили антиеміґрантські настрої та страхи, що мобілізували підтримку евроскептицизму. Проте вважати, що евроскептицизм – це тільки реакція на ситуацію, хибно. Іще у 1990-х – на початку 2000-х років ув европейську політику приходить ціла плеяда молодих консерваторів, і саме вони тепер є авторами програм евроскептичних партій і в Данії, і в Британії. І сьогодні вони просувають свої ідеологічні принципи, виступаючи проти мультикультуралізму, не тільки в політиці та публіцистиці, але й у науці та літературі.

«Проти» – мультикультуралізму, «за» – націоналізм-евроскептицизм

Ідея того, що мультикультуралізм – це політичний фантазм, який не міг стати реальною політикою, стала поширюватись в останні роки серед колись дуже ліводемократичних суспільств, що «змусило» істеблішменти Заходу вперше залежати від підтримки праворадикалів. У Центральній Европі цей зсув призвів до появи загонів громадян, які «захищають» свої території від того, аби не пускати туди інорасових співгромадян. Скажімо, партія Йобік контролює декілька районів у Будапешті. А цього року в Литві та низці інших країн було створено мережі самооборони, через які, крім самих навичок громадського захисту, поширюють і певні речі ідеологічного спрямування.

Фактично сьогодні маємо такий наслідок суспільно-політичних тенденцій останніх років: національні істеблішменти починають «м’якшати» щодо націоналізму та расизму, і з’являється новий ідеологічний продукт – так званий націоналізм-евроскептицизм. Ця ідеологічна позиція може стати підставою або для послабення ЕС, припинення його якісного та кількісного зростання, або до припинення існування Союзу.

Тренди нової Европи

Нещодавнє дослідження Pew Research Center показує, що населення Европи позитивно оцінює появу цих евроскептичних партій: так уважають 70 % іспанців, 66 % британців, 58 % італійців, 50 % німців. Це суспільства тих країн, що їх уважали за основу або ліберальних, або соціял-демократичних порядків, а тепер, як бачимо, вони переглядають свої ціннісні платформи. Натомість французи поки що тримаються на рівні 36 %, і є сподівання, що вибори у Франції відбудуться на користь спільної Европи.

Усе це, а також низка інших сучасних досліджень політичних процесів у суспільствах Заходу свідчить про посилення трьох трендів:

неповага до Европейського Союзу та європейської солідарности – дедалі більше стає нормою говорити про неважливість Евросоюзу та зосередженість на національній політиці і тому, що збільшувана єдина Европа – це нездійсненний проєкт;

демодернізація – зменшення ролі політичної та економічної раціональности, що наприкінці 1990-х років уважалося за тенденцію у пострадянських суспільствах, а у 2010-х роках – у посткомуністичних країнах. Однак, як бачимо, нині демодернізація проявляється в скандинавських країнах, Британії, Італії, Іспанії та Туреччині;

нова архаїка – поширення нових політичних практик обмеження індивідуальних свобод через покликання на «традиційні» чи «християнські» цінності (новий колективізм та клірикалізм). Про це можемо говорити і в українських термінах, але це явище є не тільки у нас.

На мою думку, наведені вище міркування говорять про появу парадоксальної ситуації утворення антиевропейського транснаціонального «союзу». Замість великого проєкту, який іще 27 років тому був мало не засадничим для створення спільної Европи як єдиного політично-правового простору від Владивостока до Лісабона і який двадцять років тому скоротився до простору Західної та Центральної Европи, у наш час постав антиевропейський простір.

Британський митець Бенксі прикрасив стіну, що оточує Західний Беріг у Палестині, ґрафіті, котрі слугують коментарем до ізраїльсько-палестинського конфлікту. Джерело: M. Samuels Media, http://msamuelsmedia.com

Цей простір існує поза Радою Европи, у вигляді міжпартійних евроскептичних мереж. Тут можна говорити одразу про декілька мереж: є мережі релігійні, є мережа проевразійських евроскептичних партій, дуже тісно пов’язаних із Кремлем, є евроскептичні мережі антиросійського спрямування.

Чимало моїх колеґ схильні вважати, що ці мережі постали як проєкти Кремля, який їх підтримує та фінансує. Справді, частину мереж повязано з російським фінансуванням; але далеко не всі. Однак засадничими тут є не гроші. Засадничою для цих мереж є саме ціннісна та ідеологічна спільність. «Скрєпи» – це російський термін для того, що здобуло політично-ідеологічне оформлення і в Україні, і в Данії, і в Британії: уявлення про традицію як «суб’єкта права». У кожній країні «скрєпа» стосується свого локального фантазму («права державної мови», «права місцевої церкви», «права давнішого населення», «права старої політичної традиції»). Ідеї такого штибу підхоплюють і групи інтелектуалів, і контреліти, і істеблішменти, і населення всієї великої Европи.

Цю евроскептичну тенденцію посилює і новий авторитарний крен у великій Европі. Ми є свідками того, як на сході Европи, від Москви до Анкари, виникає так званий пояс авторитарних режимів. Центральна Европа підтягується в цей же бік. Евроскептицизм посилює ці тенденції завдяки тому, що ультраконсерватори зсувають норми та уявний «ідеологічний центр» вправо, що підриває основу для загальноевропейської універсалістської солідарности. Саме солідарність великої Европи стала найбільшим дефіцитом у 2014–2016 роках.

***

Ми живемо у час побудови нових стін у Европі. На жаль, є всі підстави казати, що архітектурно «єдину Европу» як універсальний проєкт закрито. А це, своєю чергою, означає, що якщо ідея великої об’єднаної Европи померла, то хай живе новий проєкт її континентального об’єднання. Його ще, звісно, необхідно і домислити, і спроєктувати, і реалізувати. Але Велика Европа 2.0 має стати скеровувальною ідеєю для розвитку вільних народів у ХХІ столітті.

Авторизований матеріял підготовано на основі доповіді Михайла Мінакова під час дискусії «Світ на порозі антиглобалізації? Нові виклики демократії», що її часопис «Критика» і Центр польських та европейських студій НаУКМА організували 8 грудня. Підготувала Оксана Купер.

Усю дискусію можна послухати як авдіо-подкаст тут.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.