«Ми живемо одним днем». Тревелог

Квітень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
6
1345 переглядів

***

Протягом минулих тижнів я розмірковувала, чи їхати на не підконтрольну урядові територію, зважуючи важливість інтерв’ювання і потенційний ризик.

У розмові з декількома вимушеними переселенцями я згадую про свою ідею, більше у загальних словах, ніж у моєму особистому баченні. Декого ображає мій намір, і, крім того, я не хочу розголошувати свої плани. Дехто сприймає мою ідею з ентузіязмом, але основний меседж зрозумілий: не їдь.

Зруйновані будинки у селі Нікішине Донецької области / Світлина Дар’ї Кузнецової

У Святогірську я залишаюся зі Світланою, її матір’ю і двома її дітьми. Ті, хто її знає, кажуть, що в неї «золоте серце»: вона має мало, а віддає багато. Вона хитає головою і приказує: «Боже милостивий, моя дорога, не треба, не треба». Я розумію підтекст цих слів: вона сприймає мій намір як марний і небезпечний, а водночас застерігає мене, а може, й наказує, як мати дитині, утриматися від нього.

Проте я їду на територію, більше не підконтрольну українському урядові.

Присутність військових відчутно зростає ближче до лінії фронту, і невеликі містечка кишать від солдатів. Із гуркотом проїздять БТРи, у світлі західного сонця видно їхні обриси. Маршрут, яким ми їдемо на не підконтрольну урядові територію, — це єдина дорога, яку контролюють шість чи сім українських та «днрівських» блокпостів. Дорога віддає вібрації, що нагадують мені моторошні звуки військових літаків.

Поки ми чекаємо на українському боці, якась жінка стоїть із кошиком при дорозі спиною до блокпосту. Я не можу збагнути, чому вона там стоїть. Її не пропускають? Збоку від асфальтної дороги, вона стоїть неприємно близько біля прибитого цвяхом до дерева знака «МІНИ». Вздовж дороги ці літери видно на дошках, прибитих до землі, ці букви, нанесені фарбою, повторюються на цементних дорожних блоках.

Ми в напрузі. Андрeй, який веде машину, здається, вважає, що ми сприймаємо все надто близько до серця: поїздка триває без особливих пригод.

***

Ми прибули до Донецька під вечір, і я зустрічаюся з подругою Катею за вечерею. Спочатку до справ: я правлю за службу доставки для знайомої, яка онлайн замовила аксесуари для смартфона; серед них — чохол для телефона із зображенням ведмедика й запахом лаванди.

Теплий вечір, а нормальне життя визначає вібруючий ритм нової щоденної неординарної реальности. Сонце сідає під глухі вибухи далекого бою. Я запитую подругу, скільки кілометрів, на її думку, віддаляють нас від обстрілів. Десь із 15 кілометрів, каже вона, ймовірно, біля аеропорту. Усе нормально.

У Київському районі, біля аеропорту, коли ми їдемо розбомбленими задвірками, авто різко розвертається і провалюється в одну з вибоїн. Декілька безпритульних собак бігають вулицями, але, можливо, людей мало тому, що йде дощ. Подряпини від шрапнелі й діри від снарядів на багатоквартирних висотках оповідають історію війни. Кімнати-привиди вгадуються за контурами випаленої чорними цятками цегли.

На вулицях чимало озброєних; продукти короткотермінового зберігання мають низьку якість, вони дорогі й дефіцитні; банки не працюють, блокпости з’являються несподівано; вночі гуркочуть снаряди, на вулицях стріляють із вогнепальної зброї. Передають оголошення про комендантську годину від 11-ї вечора.

Однак не всі кафе і бари зачинено. Минулого тижня снаряд упав на центральний бульвар, але на пішохідній частині постійно є трохи людей, які прогулюються, попивають каву та коктейлі; театр рекламує своє літнє шоу; тут розташовано осередки волонтерської активности; ботанічний сад у цвіту; пенсії виплачуються; автобуси їздять, і мене з певною гордістю запевняють, що вони ніколи не переставали їздити.

За тиждень до мого приїзду з міста випровадили одну міжнародну гуманітарну організацію, але решта ще діють. Ми чуємо повідомлення про те, що допомогу не пропустили через блокпост на іншій стороні. Пізніше я прочитаю, серйозно занепокоївшись, що «ДНР» відмовляє цим організаціям в акредитації і вимагає припинити діяльність. Ця діяльність передбачає, зокрема, надання безкоштовної медичної допомоги для рятування людських життів.

Ця ситуація скидається на мозаїку.

Є так багато чинників, при певній комбінації яких люди залишаються на території активних збройних дій. У деяких випадках переселенню людей перешкоджають такі обставини, як відсутність необхідних документів, догляд за старшими або хворими родичами, необхідність наглядати за сімейною власністю або сприйняття себе як фінансово неготового до різких змін. А для тих, хто підтримує «ДНР», має добру роботу, уникає призову до української армії, не хоче виїздити від могил дорогих їм людей, почувається прив’язаним до домівок і своєї землі, вимушене переміщення небажане чи непотрібне. А ще для інших вимушене переміщення уже в минулому: вони повернулися додому.

Мені кажуть, що якоюсь мірою тут кожен уже звик до думки, що будь-якої миті може померти.

***

Людмилина донька померла два роки тому. Передозування наркотиками. Тепер Людмила бачить розвиток війни довкола і тягне лямку життя. У цьому світі її більше ніщо не лякає. Вона взагалі нічого не боїться. Вона втомилася від життя. Чому вона так каже?

Хіба можна, пройшовши через усе це, сказати інакше?

Тепер вона живе — чи б пак існує — без своєї сім’ї. Нікуди вона не поїде. Можливо, молодим треба кудись їхати, щоб будувати свою сім’ю та майбутнє. Ці політичні перемоги нікому не потрібні. «Знаєш, — сказав один чоловік на роботі, — хай би я втратив руки і ноги, все одно залишився би тут, на своїй рідній землі». Люди до всього можуть звикнути. Тепер принаймні стало трохи тихіше. Над головою, звісно, пролітають снаряди, звичайно, але нічого. Ти до цього звикаєш. Люди вже не бояться. Вони лише сподіваються, що з часом щось зміниться. Мине час, всім цього буде досить, і все припиниться. Припиниться вся ця дурня. Коли там, зверху, люди не можуть домовитися, страждаємо ми всі. Ми маленькі люди. Як вони кажуть про нас — пішаки.

Свого часу Людмила поїхала з Донецька у пошуках роботи, щоб дати доньці добру освіту. Вона мусила заробляти більше, щоб забезпечити свою сім’ю. Тому вона поїхала. Вона тяжко працювала. Здобула освіту, зробила кар’єру, дала дочці все, що тільки могла, а потім, в одну мить, усе полетіло шкереберть. Ось так. Тепер їй байдуже до матеріяльних речей. Їй нічого не потрібно. Раніше вона зі шкіри лізла б заради чоловіка та доньки, а тепер… а тепер? Їм уже нічого не потрібно. Їх тут немає. Людмила все перепробувала, а тепер вона в літах. Старшим людям у цьому житті нічого робити.

Розумієш, у той же час, коли триває війна, є ще інший різновид війни. Це може бути алкоголь, наркотична залежність. І це може торкнутися будь-кого з нас. Ти працюєш, щоб збудувати хорошу сім’ю, скерувати дітей на правильну дорогу. Даєш їм трохи свободи, і… Людмилі подобається, як хтось влучно сформулював: «Після випробувань ми сильніші, ніж були раніше. Ми мусимо боротися далі». Але тепер їй немає за кого боротися.

Чим тепер, зрештою, є Донецьк? Це її місто, її рідна земля, її життя. Це могила її дочки, її батька, який приїхав сюди працювати шахтарем, це її дідусь і бабуся — її коріння. Сьогодні вона відвідає кладовище. Відвідає могили. Поговорить зі своєю дитиною. Своєю хорошою дитиною.

***

Мама Іллі померла від серцевого приступу через два дні після першого бомбування Донецька з літаків. Вона постійно тривожилась. Хлопці залишилися самі. Як старший Ілля відправив найменшого брата жити до Києва, з вітчимом, братовим батьком. Хлопець насправді не боявся, але вони за нього боялися. Діти не повинні жити там, де стріляють. Восени 2014 року були сильні обстріли.

Тепер вони не розмовляють. Вітчим не хоче, щоб вони контактували. Між ними незначні розбіжності у поглядах на Донбас. А Іллі насправді й не хочеться з ним розмовляти. Цей чоловік нічого не зробив, коли померла його мати.

Його середульший брат поїхав до Росії, — тепер він незалежний, — і зумів знайти собі роботу шеф-кухаря. Він заробляє порівняно добре, і вже багато чим розжився — «хоч і не жінкою»; винаймає квартиру з двома друзями. Ілля сподівається, що брат хотів трохи змінити життя. Іноді так буває. Він може заробити добрі гроші, і життя там спокійне, тихе. Вони спілкуються через інтернет.

Якось Ілля також думав податися до Росії: йому несимпатичний курс чи ідеологія України, та все одно рано чи пізно він захотів би повернутися додому. Незважаючи на бомби, це його дім. Якось він їздив до Маріуполя навідати друга і почувався там не зовсім комфортно. Він із полегшенням видихнув, коли повернувся додому. Це вже менталітет: будуєш будинок і в ньому живеш. Маєш тут коріння та майно. Він любить свою землю, свою область. Він любить Донецьк… донецьких людей… усе разом. Складно це розмежувати.

Минулого року Ілля одружився. Довкола стріляла артилерія. А вони одружилися. Це був дивний момент. Багато його друзів зробили так само: одружилися, а тепер планують дітей. Дивно. Вони одружилися в Донецьку, не в Україні, але РАГС усе ще працював. Тепер неможливо отримати свідоцтво про шлюб, точніше, можна, але його не визнають в Україні, оскільки тут немає представників української влади.

Ілля має ступінь маґістра, але тепер працює барменом. Багато підприємств закрилося, тож роботи за фахом немає. Але він добре заробляє. Краще, ніж до війни. Він міг би працювати у «держапараті ДНР», думає він, але не тепер. Чимало його друзів подалися в «ополчення». Ілля також свого часу про це думав, але дружина відмовила його, вона це вміє.

Інші його друзі переїхали до Києва. Вони все ще на зв’язку. Вони просто не говорять про політику. Їхні погляди більше не збігаються. Він уважає, що міг би поділяти їхні погляди, якби виїхав. Інколи він дивиться українське телебачення онлайн. Воно викликає сміх. Та насправді йому боляче від того, що його друзі та родичі дивляться це і вірять цьому. Учора як-не-як усі ще були друзями. Люди виїжджають, маючи на це власні причини.

Багато змінилося за минулий рік — на краще і на гірше. Гірше — смерть матері та війна. Краще — те, що він разом зі своєю дружиною, яку кохає. У них усе буде добре, сподівається він. Обстріли тривають в основному на околиці міста, але не там, де вони мешкають. Там, де стріляють, люди не думають про навчання дитини у виші чи про купівлю авта… вони лише хочуть вижити кожного наступного дня. Особливо складно пенсіонерам, безробітним, одиноким матерям.

Були моменти, коли вони не знали, чого чекати. Потім усе стабілізувалося. Він побачив, що немає особливої загрози і що можна спокійно жити далі. Він виїхав би, якби жив у зоні лінії фронту, бо життя цінніше. А життя близьких тобі людей, які потрапили б у небезпеку, дорожчі за власне. Минулого тижня вибух стався за триста метрів від його оселі. Але вони були не вдома, дякувати Богу, тому все обійшлося.

В Іллі дзвонить телефон — він миттєво відповідає, так, здається, тут тепер роблять усі; Ілля зустрічається з товаришем і не хоче змушувати його довго чекати. На прощання, біля дверей, він каже: «Треба, щоб сюди приїздило більше людей, щоб бачили, що люди тут не терористи і що людей тут не вбивають на кожному кроці. На вулицях немає чоловіків у масках. Нашим бійцям нічого приховувати».

***

І в «ДНР» є вимушені переселенці, каже мені Іріса. Вона — одна з них. Вона приїхала минулого року. Мусила. Вона підтримувала сепаратистів у північній частині Донецької области. Куховарила для хлопців, забезпечувала їх житлом. Коли «ополчення» відійшло до Донецька, Ірісина сім’я зрозуміла, що ситуація для них погіршиться. Вони були змушені покинути рідне місто.

Вона з чоловіком зібрала по черзі своїх і прийомних дітей, щоб пояснити їм ситуацію. Вони сказали дітям: «Сюди прийдуть українські нацисти, ми мусимо їхати до Росії. Ви готові їхати з нами?» Діти казали: «Мамочко, таточку, не залишайте нас, будь ласка, заберіть нас із собою». — «А якщо доведеться голодувати?» — «То й ми терпітимемо голод разом із вами!»

У Росії вони вирощували капусту і працювали на будівництві. Місцеві жителі приносили їм картоплю та все необхідне. Вони жили добре, каже Іріса, поки орендодавець не вирішив продати будинок. Тоді її вже непокоїла освіта її прийомних дітей. Їхній дозвіл на перебування закінчився. Вони повернулися в «ДНР».

Поки я розмовляю з Ірісою, Таня спостерігає за нами. Її сини пішли в «ополчення». Не всі вони тепер живі. У неї в очах стоять сльози, але їх стримує її твердий характер. Пес лиже їй ноги. «Але майбутнє буде світлим», — каже Іріса.

***

До війни життя Тимура та його сім’ї було цілком звичайним. Воно було найзвичайнісіньким, не без труднощів, але найзвичайнісіньким. Як і в більшості людей у Донецьку. Як у будь-якої сім’ї середнього класу у будь-якій країні. У них було все потрібне, звичайно, не предмети розкоші, а їжа й одяг. Оглядаючись назад, він не романтизує минуле, але він був щасливий у тому простому житті.

Коли його мати захворіла, він міг її підтримати, допомогти зберігати їй гідний рівень життя. Довгий час він не міг її залишити. Його дружина Маріса поїхала у відспустку з трьома маленькими доньками, а він залишився з матір’ю. Вона потребувала допомоги. Від людини, яку знала. Вона боялася залишатися сама надто довго.

Тепер усе зовсім не нормально. Усе ненормально. Донецьк під обстрілами. Іноді тут летять міни. У будь-який час будь-яка частина Донецька може опинитися під прицілом. Туди, де ми зараз сидимо, ніколи не долітали снаряди, наскільки Тимур пам’ятає. Але цей квартал безпечний не тому, що розташований так далеко. Просто так склалося.

Він говорить спокійно, про все говорить стримано.

Тимур живе не в такому щасливому кварталі. Минулого тижня снаряд пролетів за десять метрів над його квартирою і влучив в іншу будівлю. Він цього не бачив, бо спав; хтось інший зняв це на камеру. На щастя, нікого не вбило.

На початку війни квартал, у якому живе Тимур, потрапив під обстріли. Загинуло десятеро людей. Він відправив Марісу та дітей в Україну. Він каже «Україна» для простоти, бо думає, що люди вже звикли до різниці між Україною і «ДНР» — хоч це також Україна. Тимур залишився доглядати матір. Вони переїхали у спокійніший квартал, але впродовж місяця

у нього за вікнами пролітали мінометні міни та снаряди. Вони жодного разу не влучили в будинок, але розбили чимало вікон. Одна сім’я загинула, коли снаряд влучив у їхнє авто. Це було жахливо. Тимур повернувся додому.

Узимку його мати померла, і Тимур залишився зовсім один. І з цієї причини, і через те, що бої послабилися після першого Мінського протоколу, його сім’я повернулася. Розлука сім’ї була болісною. І було важко виживати всім на пенсію Марісиної матері, яка приїхала з ними в Україну. Тут їх прийняли зі співчуттям і розумінням, а досвід проживання далеко від дому був позитивним. Та вони не хотіли залишатися надовго. Вони виписалися з реєстру вимушених переселенців, коли поверталися додому; звичайно, вони не збиралися брати допомогу в держави, якщо вирішили жити вдома. Це неприпустимо.

Тимур пояснює, як інші проблеми виникають через транспортну блокаду та ізольованість від України, через що утворюється дефіцит харчів, ліків та предметів першої необхідности. Ціни піднялися по всій Україні, але їх і трохи не можна порівняти з цінами у Донецьку. Річ не в тім, що з цим не справитися, — Тимурова сім’я має необхідне, — із цим важко справитися в комплексі.

Коли Тимура прооперували, — нічого надто серйозного, дрібниця, — було дуже складно знайти ліки, які йому виписали. Він знає, що в людей є великі проблеми зі здоров’ям. Це хворі на діябет, бідніші люди, люди, які потребують дорожчих ліків або ліків, яких тут просто немає. Тут небезпечна обстановка. Ця проблема також має моральний аспект.

Так, Тимур уже звик до того, що відбувається. Він цінує свій дім, роботу, знає хороших лікарів, яким довіряє. На його думку, люди вміють адаптовуватися. Спочатку ми навіть не можемо уявити собі складність ситуації, а потрапивши в неї, нормалізовуємо її. Серед його друзів є ті, хто страждає емоційно. Вони переживають складні моменти. Наприклад, коли вуха закладає від бою снарядів. Або твій офіс горить у тебе на очах. Подібні моменти. Але люди звикли до думки, що будь-хто з них щомиті може потрапити під обстріли.

Картина війни непринадна. У місті багато зброї. Але Тимур дотримується комендантської години, і все ніби гаразд.

У цій частині міста діти ввечері граються на дитячих майданчиках. Усе ніби нормально. Чути дитячі голоси.

Але від звуку дитячих голосів разом із відлунням стрілянини по шкірі біжить мороз. Тимурові страшно від усвідомлення небезпеки. Проте його діти звикли до неї. Коли їм страшно, вони вибігають у коридор. Навіть його дворічна донька це розуміє.

Для дітей Тимура та Маріси настала найболісніша частина життя, і Тимур не може із цим змиритися. Батьки хочуть, щоб у дітей було таке дитинство, як і раніше. Щоб вони розуміли, що в цьому всьому немає їхньої провини.

***

Коли ми залишаємо не підконтрольну урядові територію, серце стискається від вигляду довгої і щільної, бампер-до-бампера, черги авт на першому блокпосту. На зустрічній смузі авта з дітьми й інвалідами скеровують у пріоритетну чергу. Авта з виготовленими власноруч знаками «дитина в машині», в яких не видно дітей, викликають заціпеніння. Авта рухаються повільно. Чути сварки, коли водії конкурують за місце. Але переважно люди втомлено чекають черги. Казали, що по обидва боки «кордону» є люди, які просиджують у черзі всю ніч. Чоловіки палять, спершись на дахи своїх автівок.

Цього дня між «ДНР» і підконтрольнoю урядові територією працюють дві дороги. Сонце пече. Повітря важке від запаху асфальту. Немає ані туалету, ні води, ні затінку. Кажуть, що минулого тижня облаяли жінку, яка сходила по нужді при дорозі. З людей уже досить. Усі збуджені.

Добравшись до міста з блокпоста по інший бік від лінії фронту, ми впродовж години шукаємо ліки, які потрібно вислати бабусі моєї колеґи, бо їх не знайти в Донецьку. Тут цих ліків також немає. Натомість ми висилаємо леза для гоління «Gillette» для брата колеґи.

***

Я повертаюся до Києва потягом. Шкода залишати Східну Україну. Так багато залишилося невідкритого. На обличчях пасажирів видно приреченість, гіркоту і сумну втому, як мені здається, пов’язану з поїздкою на захід. Я припускаю, що більшість пасажирів ненадовго їдуть із не підконтрольної урядові території. Майже половина вагона — це солдати. Западають сутінки, і люди починають вкладатися. Жінка на нижній бічній полиці, перпендикулярній до моєї, відповідає на телефонний дзвінок.

Чути, як вона каже: «Моя ласточка, моя ласточка, все буде добре. Тримайся. Тримайся. Моя ласточка».

Вона кладе слухавку.

Донецьк обстрілюють із усіх боків.

Вагон наповнили телефонні розмови, в інтонаціях людей — паніка. Я телефоную до Каті. Минулого тижня вона показувала мені фото з пікніка в ботанічному саду. Сьогодні обстріли дуже сильні. Вона сховалася в коридорі.

А може, ласточка була надто налякана.

Жінка, на перпендикулярній до моєї полиці, з головою накривається ковдрою, її тіло ледь помітно здригається від плачу.

***

Я збираюся залишити Україну і замовляю капучино з автофургона на Подолі дорогою до аеропорту. У продавця пронизливі блакитні очі. Це його третій день у Києві, каже він, глибоко вдихнувши. Раніше він працював у Криму. Але — наступний глибокий вдих — він не знає, наскільки тут можна бути відвертим із тим, що він сам із Донецька. З Волновахи. Він повернувся додому після анексії. Але містечко маленьке. Можливості там мізерні. Молодь, яка поїхала до Донецька шукати кращої долі, тепер повернулася до Волновахи. У якомусь сенсі перебуває у стаґнації, багато хто без роботи, сидять удома.

Він каже мені, що боїться, але налаштований обжитися у Києві. Не хоче брати плату за капучино. Однак я розраховуюся за напій і бажаю йому, цілком щиро, щастя в усьому.

***

Добираючи завершальні слова оповіді, у спогадах я повертаюся до пікнікового столу у Святогірську: «Людським розумом важко осягнути, що стріляють у мирних жителів. Ми тримаємося до самого кінця. Ми не вірили, що все це так затягнеться. Ми ніколи не повірили б, що щось настільки серйозне може статися в нашій країні. Усе таки ми на щось сподіваємося. Ми живемо одним днем. В душі немає спокою».

Коли люди вибирають свою дорогу, вирішуючи нагальні та майбутні проблеми, вони вагаються між сподіванням на майбутнє і тяжінням до минулої самоідентифікації. Людські стосунки можуть витримати випробування часом, відстанню і труднощами, але їхня тривалість може залежати від динаміки конфлікту, що в один момент або зближує людей, або надовго їх розділяє.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі