«Ми живемо одним днем». Тревелог

Квітень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
5
1283 переглядів

***

Усю весну подруга Олега намагалася переконати його виїхати. Він хотів залишитися. Вона казала, що через бізнес. А ще — через гордість чи обов’язок, як він уважав, не рахуючи впевнености в тому, що місто буде звільнено за три дні. Олег був активістом. Вони обоє були активістами. Після роботи вони брали участь у місцевому Майдані. Коли для загального ознайомлення вивісили список «небажаних особистостей», чи «ворогів народу», Олег, не знайшовши у ньому свого імені, навіть трохи образився.

Дитячі «іграшки». Село Нікішине Донецької области / Cвітлина Аліси Сопової

Коли події почали набувати обертів, Оксані стало страшно. Вона була в постійному стресі, бо Олегові погрожували. До його магазину приходили, знаючи, де він працює, ті, що за єдність між людьми.

Найбільше Оксана переживає про безпеку своєї дитини, її захист від обстрілів. Немає однозначно безпечного місця, розмірковує вона, але є осередки підвищеного і пониженого ризику. Вона розповідає своїй донечці: тепер твориться погана історія, яка намагається розділити людей на дві групи, кожна з яких уважає свою систему координат, на противагу своєму опонентові, правильною.

Тож Оксана з донькою переселяються, залишаючи Олега з його ремонтом ванної кімнати, інвестицією у майбутнє на Донбасі, якому не судилося статися. Оксана сподівається, що через двадцять днів, місяць вони повернуться. Але ситуація погіршується. Оксанині батько та брат виїхали до Росії. Між ними і нею — ідеологічні розбіжності.

Наступного дня після виїзду Оксані зателефонували. Олег у в’язниці. Вона починає писати друзям, журналістам, активістам, намагаючись надати ситуації широкого розголосу. Його захопили у полон: «Ми тебе вб’ємо». Вони добралися до його профілів у соціяльних мережах і пишуть від його імені. Змушують його писати. Хочуть його розстріляти. Б’ють його. Поводяться з ним грубо. «Ми тебе прикінчимо». Вони роблять усе це з виразом нудьги.

За дивним збігом обставин, розмірковує Олег, він залишився живим. Сепаратисти виявили невеликий інтерес до його магазину чи авта. Після того як його відпустили, він провів іще один день у місті, щоб завершити справи і дати друзям про себе знати, і поїхав до Харкова.

Можливо, він залишився б у рідному місті, якби в ньому було хоч трохи свободи слова, роздумує він.

Олег уже дивився смерті у вічі. На те, що він досі тут, однозначно є причина. Він потрібен.

Керуючись прикладом Небесної сотні, яка віддала життя на Майдані, він не допускає в собі й тіні страху.

Олег любить Харків. Насправді він часто забуває, що є вимушеним переселенцем. Харків, Львів, Київ, уся Україна — його домівка. Тепер він волонтерить і вважає, що це кращий спосіб послужити своїй країні, ніж узяти зброю до рук. На його думку, Україні потрібен інший тип допомоги, не розмахування прапором, а конкретні кроки до покращення.

***

Маріам — художниця. Одинока мама трьох дітей. Вона з Донецька, але була змушена виїхати, коли почали стріляти і бомбити. Вони трималися до кінця жовтня.

Почалися бої. Діти були налякані. Вночі вони зривалися спросоння від вибухів, що лунали на все місто. Жахливий гул, невимовний страх. Грім війни.

Люди ходили вулицями з автоматами. Перед вікнами проїздили танки. Дітям було страшно, і Маріам теж. Вона боялася відпускати їх до школи, яка більше не була українською, а стала «днрівською». Вона боялася за себе і за дітей.

Ба більше, Маріам — за єдність України. Здавалося, що вороги з’явилися на вулицях, згадує вона, і тому… що ж… вона просто була налякана… Прийшла війна, лунали вибухи, падали бомби, дітям було страшно.

Однак її батьки залишилися. Вони не хочуть виїздити, каже вона. Вони належать до старшого покоління і більше бояться втратити все, чого досягнули за життя, ніж саме життя.

Вони думають не так, як вона. Маріам часто навідувала батьків до впровадження пропускної системи. А тепер вона давно з ними не бачилася. Жодної ґарантії, що тебе впустять туди без пропуску чи випустять.

Тепер вона з дітьми мешкає у селі на межі Харківської та Донецької областей. Ця територія безпечна, недалеко від рідного дому, тут повно таких, як вона. Іноді до них навідується її колишній чоловік. Він приходить і йде, каже Маріам, але фінансово не допомагає їм. Вона вважає, що життя в селі малооблаштоване — повна протилежність Донецькові. Жодних зручностей. Ні туалету в хаті, ні системи опалення, ні ванної, ні душу, ні холодильника. Вода — з найближчого джерела, а питна вода — з колонки, за десять хвилин ходи. Життя важке. Особливо взимку, коли постійно холодно. Маріам уже почала думати про те, як роздобути дрова. Насправді вона не знає, як вони це витримають.

Діти вже освоюються у школі, а Маріам стала безробітною. Вона залишила роботу в Донецьку і тепер намагається влаштуватися. Але роботи немає. Раніше вона мала хорошу зарплатню, а тепер вона безробітна. Ідеально було б знайти роботу за її профілем, та вона рада зачепитися бодай за щось. Вона каже, що живе на грошову та гуманітарну допомогу. У її голосі відчувається сором за перше і вдячність за друге. Правду кажучи, вони виживають завдяки благодійним організаціям.

Словосполучення «без роботи» звучить рефреном у нашій розмові.

Тож Маріам не перестає навідуватися на біржу праці, та роботи немає. Вона плекає надію знову малювати картини і спробувати продавати їх через інтернет. Вона збирає кошти на поїздку до Харкова, щоб купити там фарби і полотно. Дасть Бог, вона продаватиме свої роботи на місцевому ринку або за допомогою друзів.

Тут тяжко, без зручностей і роботи, але повернення до Донецька тепер немислиме. Її найстарша донька вступила до Харківської спеціялізованої школи. Там вона житиме у гуртожитку. Це велика полегша для Маріам. Можливо, це шанс для доньки обжитися у Харкові, а можливо — відправна точка далі в Україну.

Маріам любить — любила — Донецьк. Їй прикро і боляче від того, що тепер відбувається у цьому місті. Тяжко і сумно думати, що Донецьк бомблять. Це було красиве, економічно розвинене місто, і раптом… Вона не може зрозуміти, чому все це мало статися.

Обидві сторони стріляють, прикро. Щодня ця думка, від якої сльози набігають на очі. Нічого із цим не вдієш. Лише чекаєш змін на краще.

Найменша донька смикає її за рукав. Із міста до їхнього села скоро поїде останній автобус. Вони мусять на нього встигнути.

***

Північна частина Донецької области. Території, підконтрольні урядові. Незвичне сусідство безнадійности й поступу. Іще більше напруження.

Напруження нового типу. Від квітня до липня 2014 року частини цього реґіону перебували під контролем сепаратистів. Слов’янськ було оголошено першою столицею «Донецької Народної Республіки», після чого відбулося визволення Слов’янська: урядові сили взяли місто. Люди відчули полегшення. А дехто — розчарування. Рутинне громадянське життя відновилося, з усією специфікою відвойованого міста біля лінії фронту. Тінь війни і світло миру.

Цей досвід був формівним щодо того, як люди розуміли війну. Мешканці Слов’янська під час бойових дій виїздили до Святогорська, тихого паломницького містечка, відомого Свято-Успенською лаврою. Щоб упоратися з напливом приїжджих, яких ставало все більше, місцева влада працювала цілодобово, розміщуючи їх на відпочинкових чинних та покинутих базах. Багато хто повернувся, коли бої почали стихати. Іншим не було куди повертатися. Улітку 2015 року центр Слов’янська був значною мірою неушкоджений. В інших частинах міста фасади будівель було побито кулями, подерто шрапнеллю, розтрощено артилерією, випалено вогнем. Відвойоване місто марковано жовтою та синьою фарбами.

«Соціальна столова», організована місцевими волонтерами та чеською НГО «Людина в біді». Донецька область / Світлина надана авторкою

Відтоді запекліші бої кочують з одного місця в друге, а люди — подалі від них з одного міста до іншого. Тепер Слов’янськ приймає людей із Горлівки, Авдіївки, Дебальцевого і так далі…

Ближче до кордону волонтери не втрачають ані хвилини. До весни 2015 року волонтерський рух «Слов’янське серце» та інші рухи евакуйовували людей із зони конфлікту навіть під вогнем, через блокпости. Падають бомби. Усе у вогні. Коли оголошували, що транспортний засіб уже дістався до території України, люди виглядали так, ніби зараз знепритомніють від щастя. Якось жінка літнього віку зомліла і впала на підлогу. Таке собі щастя в твоїй голові, після тривоги пережитого. Ти так непокоївся, а потім… Люди витримували стільки, скільки могли в собі вмістити.

Деякі люди приїздили до Святогорська посеред ночі у піжамах і капцях, а одна жінка — у гарній хутряній шубі на голе тіло. Вона вхопила її наспіх, знаючи, що так не замерзне, а потім, можливо, ще й продасть її.

Загалом евакуації припинилися до літа 2015 року, але люди все ще ризикують життям, щоб привезти їжу в буферну зону, вздовж так званої «лінії демаркації». Дехто постачає обидві сторони. Інша група працює над відновленням сільських шкіл по лінії фронту на підконтрольній урядові території. Мені кажуть, що іноді, коли починають стріляти з важкої артилерії, краще перечекати цей час у підвалі. Іноді вийти можна лише на п’ятий день. Кажуть, кожна поїздка волонтера — це ризик не повернутися, але ця волонтерська робота необхідна. Мене запросили у волонтерську поїздку до Дзержинська, містечка на контрольованій урядом території, біля лінії фронту, і я переживала, що це не вдасться. Наступного дня мені стало не по собі від новин, що вночі Дзержинськ було серйозно обстріляно.

У серпні засновник Штабу допомоги переселенцям «SOS Краматорськ» зорганізував з’їзд місцевих та міжнародних, а також громадських організацій, які працюють на північній території Донецької области. Він має на меті досягнення кращої скоординованости й організованости у допомозі з питань гуманітарної кризи. Учасники працюють над стратегіями забезпечення житлом, засобами захисту й засобами існування. Саміт ґрандіозний, учасники — дуже активні. Мету і прагнення витримано в одному ключі з методами ООН: консолідації сил громадських організацій.

Також існуть волонтерські групи, які підтримують українських військових. В одному осередку люди плетуть захисні сітки. У миті пригнічености метають дротики в обличчя Путіна та Олексанра Захарченка, «прем’єр-міністра» самопроголошеної «ДНР». Час замінити фотографії, бо риси вже стали нерозбірливі.

***

Ситуація у Святогорську специфічна. Відповідно до адміністративних записів, більшість вимушених переселенців орендують житло. Більш ніж очевидно, що для сотень людей притулком залишається лавра і літні табори. В одному таборі група людей спільними зусиллями створює «комуну». На війні, кажуть вони, люди відчувають стрес, соціяльні інститути не працюють, а підтримка на практиці відсутня. Вони вбачають у комуні механізм для запровадження нових порядків і спільнотних правил. Це форма встановлення миру, у певному сенсі, перш ніж щось зробити, люди повинні погодитися між собою, почути одні одних. Вони намагаються прищепити проактивне ставлення, відчуття відповідальности за теперішні обставини і майбутні плани. Ці зусилля сприймають почасти з ентузіязмом, почасти з підозрою. Зміст документа, який засвідчує юридичну реєстрацію групи, оприлюднено під час зборів мешканців, на яких чується невдоволене бурчання, допитливість, підозри та обурення. Чергові по кухні йдуть раніше, готувати обід. Комуна зробила свердловину, провела інтернет, дренажувала підвали. Тепер вони планують зробити дитячу кімнату. Іще кажуть, що тут можуть захистити від шостої хвилі мобілізації до Збройних сил України у серпні 2015 року.

Тим часом ситуація схиляється в бік депресії та інерції. Після того як страх бути знищеним чи понівеченим минув, люди з головою поринули у вирішення нових складнощів. Відчуття емпатії та комунного розуміння починає слабшати. Виникає більше суперечок. Люди сваряться. Ті, хто тут живе, більше не відчувають перебування у постійній небезпеці, але життя стає по-іншому складним. Тут невеликі шанси влаштуватися на роботу. Навіть у місцевих. Панує неспокій. Усі вони втратили робочі місця в себе вдома, хоча в цьому немає їхньої провини. Мені кажуть, що ті, хто спромігся знайти роботу деінде, вже пороз’їжджалися. До Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва — по всій Україні. Усі — в індивідуальному порядку, щойно кожен із них знайшов роботу.

У лісі за пікніковим столом чути підводні течії життя у вимушеному переселенні. Ті, хто залишився, живуть у постійному страху, що їх виженуть із табору. Рано чи пізно вони муситимуть поїхати, але тепер, кажуть вони, їм нікуди повертатися. Вони вдячні за можливість жити тут, але у завтрашньому дні немає певности. Прожив сьогоднішній день, дякуй Богові. А завтра думатимеш про завтра. Чому бути, того не минути. Більшість людей тут уже рік.

Без роботи і з мізерною соціяльною допомогою важко дати раду. Працездатні більше не отримують допомоги для вимушених переселенців, на відміну від інвалідів, багатодітних сімей та дітей до п’яти років. Коли батьків просять зробити грошовий внесок на потреби школи, вони не знають, де взяти кошти.

Люди самоорганізувалися, щоб життя у таборі мало певний порядок. Вони запровадили чергування: Віка — волонтер-менеджер, Ваня — електрик, Катя й Іра — старші на кухні, Аліса працює в пральні, складено список обов’язків для кожної сім’ї. Ваня був одним із активних учасників приготування табору до зимівлі. Тепер він працює над проєктом свердловини. За комунальні послуги та оренду житла вони не платять.

Їжу постачають зі Свято-Успенської Святогірської лаври. Люди оповідають, як Богородиця з’явилася перед монахами монастиря і сказала, що кожен нужденний повинен отримати тут допомогу. Монахи виконують цю настанову. Із вдячности вимушені переселенці допомагають монахам своєю працею.

Та люди прагнуть мати роботу. Вони не хочуть залежати від гуманітарної допомоги. Водночас я чую, як вони не хочуть чекати на чиюсь допомогу. Вони намагаються робити щось самостійно, своїми руками і своїми силами. Цього тижня вони малювали за підтримки міжнародної гуманітарної організації.

Вони повторюють, що не живуть, а існують. Усе не так і погано, але це існування, а не життя. Виживання і животіння. Люди втратили можливість займатися тим, що їм було цікаво, втратили зв’язок із минулим, із тим, завдяки чому вони були самими собою. Якимось чином усі зрівнялися, опинилися на одному соціяльному щаблі. Їхня ситуація абсолютно незрозуміла. Державі немає до них діла. У них немає жодних прав. Нічого. Нікому вони не потрібні, ні тут, ні там. І самі вони не розуміють, чому потрібна війна. І чому вона розгорілася. Ніхто не може цього пояснити. Чия взагалі це війна. Однозначно не їхня. Вони нічого не зробили, і їх викориcтовують. Мирні жителі вмирають. Коли брат б’ється проти брата, які тут іще потрібні коментарі? Складається враження, що люди збожеволіли. Вони не хочуть цієї війни. І на заході України людям вона теж не потрібна. Хай усе закінчиться, щоб можна було поїхати додому. Усім просто хочеться додому. Вони ні в чому не винні. Вони лише проти війни в усіх її формах. Їм потрібен мир. Їм потрібні їхні домівки. Важко почуватися вдома у незнайомому місті.

Багато Ваніних друзів виїхали до Росії. Вони постійно кличуть його до себе. Та йому хочеться бути ближче до дому. Із можливістю за дві години дістатися туди, якби було потрібно.

Війна всіх розділила. Одна жінка постійно встає, щоб виплакатися. Вона сама не розуміє, чому це з нею відбувається. Їй так шкода дітей. Не своїх: свої вже дорослі, а дітей війни.

На обід буде варення. Добре, що тут є маленькі життєві радощі. Чиєсь немовля радісно гигоче весь час, поки ми спілкуємося.

Розподіл волонтерської допомоги у Харкові /Світлина: Адаптаційно-культурний центр «АКЦентр»

***

Того ранку Павел отримав повістку. Темне чорнило на білому папері, що міняє русло його життя. Він не знає, що йому робити. Їхати до Росії? Їхати додому? Як він зможе стріляти в друзів, свою вітчизну? Він дістає сиґарету.

Рішення зовсім не просте. Після того як його дружина поїхала до Москви, у Павла тут немає нікого, крім його малого сина. Його мати живе у Центральній Україні, але він виїхав із батьківського дому ще в юному віці. Він не може повернутися.

Павел — один із небагатьох тут, хто має роботу. Його зміна у місцевому нічному клубі, «клупі», — зневажливо сміється він, скоро розпочнеться, тож йому час іти.

Чи мене кудись підкинути? Дякую, не треба. Все гаразд.

***

Аліна була однією з тих, кого в порядку черги привезли волонтери. Інакше вона не змогла б виїхати. Її свекруха, жінка старшого віку, «наша бабушка», прикута до ліжка, погано бачить і страждає від епілепсії. Після інсульту її паралізувало. Коли Алінин сусід сказав, що на завтра складають списки тих, хто хоче евакуюватися, всі члени її сім’ї відразу записалися. Потім вони провели безсонну ніч, так остаточно і не вирішивши, можуть вони їхати вранці чи ні. Після короткого сну спакували речі за пів години — і вони вже в автобусі. Сусід допомагає нести «нашу бабушку». Брат залишився. Він наглядатиме за їхньою квартирою.

Це був кінець січня 2015 року. До того часу вони вже досить довго перебували у підвалі. Алінин будинок обстрілювали з двох боків. «Нашу бабушку» довелося залишити у квартирі. Підвал не призначено для того, щоб у ньому жили люди… тут труби, всюди скрапує вода, стеля низька. Алінин чоловік сказав: «Ходімо». Вони залишили все і кинулися сходинками донизу. Аліна хвилювалася, як вони можуть залишити там «нашу бабушку» саму? Ось так. Ось так і було. Хочеться жити. Їм залишалося тільки сподіватися, що «наша бабушка» буде неушкодженою.

На той час Аліна відчула, що її місто вмирає. Люди ходили по воду до колонки. Взимку посудини з водою замерзали і лопалися, вода струминкою витікала з них, перш ніж її доносили додому. На те, щоб помитися, води не залишалося. Відгомін війни та руїни постійно нагадували про ризик. Аліна з чоловіком втратили роботу. Їхній завод, який давав місцевим роботу, було зруйновано під час бомбування. На території іншого заводу було бомбосховище. Люди в основному мешкали там. Сусіди стали як кревні родичі. Між обстрілами вони разом працювали над ремонтом та відбудовою.

На рівному місці Аліна опинилася в таких обставинах і не бачила виходу. У неї просто була істерика. Не було виходу, і це навівало страх. Вона не знає, яким дивом вони ще живі. А потім їм випав шанс виїхати. Вони прибули у стані шоку, але їх прийняли «нормально» й дали їм їжу.

Тепер Аліна, кухар за фахом, відповідає за харчування мешканців літнього табору. Їй пропонували оплачувану роботу, та вона відмовилася: хто ще годуватиме людей? Окрім того, «нашій бабушці» потрібен постійний догляд. Запаси обмежені, але Аліні приємно готувати для людей настільки смачно, як тільки вона вміє. Що сьогодні в меню? Картопля.

У таборі є бібліотека, і її чоловік та свекруха «проковтують» книжку за книжкою. Свекруха — з почуттям вини та задоволення, бо лікар попередив, що вона завдає непоправної шкоди очам.

Це тріо вимушене залишити табір у кінці літа. Із фінансуванням табору є проблеми, і власники табору, зрозуміло, переживають тепер не найкращі часи.

Куди вони поїдуть? Аліна не знає. Вона намагається вмовити чоловіка починати думати про це. Але він не може. Щодо неї, то фізично вона тут, але її душа там. І серце. Подумки вона все ще вдома.

Її син переїхав до Києва. У неї є там онук. З мобільного вона показує відео, і ми бачимо, як усміхається, сміється, вчиться повзати немовлятко Саша. Вона ніколи його не бачила. Одного дня, вона мріє, — побачить.

***

В іншому місті я зустрічаю баптистського пастора. Він і його дружина почали працювати у цьому місті до початку конфлікту і не вважають себе вимушеними переселенцями. Вони переконують мене, що вони комунікабельні і готові призвичаїтися до нових обставин. Вони можуть жити будь-де, тоді як іншим зовсім не легко переїхати й адаптуватися до нового місця. Окрім того, люди їдуть із різних причин. Вони брали участь в евакуюванні однієї жінки. Вона накрила тілом свою дитину, захищаючи її від вибуху. Отримала важкі поранення. Вони впевнилися, що її доправили до Харкова.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі