Ми говорили «папа» – розуміли «Іван Павло ІІ»

Квітень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
42 переглядів

Років десять тому мене зворушила стаття одного американського баптиста, який сказав, що доктринально не приймає інституту папства, але Іван Павло ІІ є його папою. В устах протестанта це знаменне твердження. Загалом ціле покоління виросло на планеті, не знаючи іншого папи, а тому в уявленні людей саме цей папа й був папою як таким. Через засоби масової інформації він увійшов у кожну домівку добрим самарянином. На життєвому обрії багатьох із нас він був білим вітрильником надії. Був – і відійшов у засвіти.

Замість квітів покладімо на могилу великого Папи жмуток вдячних спогадів. Уже саме обрання на папу Римського краківського єпископа Кароля Войтили було сиґналом надії для багатьох українців, особливо для тих, хто на той час відбував «перевиховання працею» в політичних таборах Мордовії та Уралу. Він став адресатом їхніх звернень і служив меси, згадуючи їхні імена й тим самим ідучи за Христовим заповітом: «Я був у в’язниці, і ви прийшли до Мене». Від імені цих в’язнів я сьогодні складаю йому велику подяку.

Його обрання не менше стало сиґналом – тільки тепер уже сиґналом тривоги – для комуністичних можновладців. На той час їм, схоже, вже вдалося підрахувати, «скільки у папи дивізій». І коли сьогодні офіційні ватиканські коментатори кажуть: «Світ і тепер губиться у здогадах, хто саме замовив замах на Івана Павла ІІ», то це лише формальна данина вимогам доказовости звинувачень і церковної дипломатії.

Що ж, причини для комуністичної тривоги справді були, оскільки події творили виразний ефект доміно. У відповідь на полум’яне Войтилине: «Не бійтеся!» зайнявся вогонь польської «Солідарности», від якого естафетою запалили свої смолоскипи визвольні рухи Східної Европи. Так справдилося передбачення Юліуша Словацького, який пророкував, що слов’янський папа «народи різні виведе з тіні в сяйво, де Бог». Серед тих, кого він вивів (хай опосередковано) вузькими євангельськими «воротами» з дому комуністичної неволі, були, на щастя, й українці.

Це давалося папі непросто. Іван Павло ІІ отримав у спадок дипломатію ost politik, на якій були виховані цілі покоління ватиканських дипломатів і семінарійно-університетської професури. Зупинити одним актом цю розкручену «машину» було практично неможливо: багатьом европейським політикам (однаково – католикам чи протестантам) Радянський Союз видавався вічним. Окрім того, західна цивілізація на той час уже переконалася, що тупе ворогування, за яким стоїть зневажання інтересів суперника, успіху насправді не приносить. Тому врахування та пошанування інтересів Москви стало sine qua non будь-якої ватиканської моделі міжцерковного порозуміння.

Папа свято дотримувався цього принципу, і достукатися до Москви стало справою його життя (той факт, що Москва все-таки не відкрилася перед ним, тепер лежить на сумлінні зарозумілих творців місцевої церковної дипломатії, які, так виглядає, вірять лише в методи шантажу, чим фатально шкодять російському православ’ю як такому). Проте папа на шантаж не піддавався і прагнув порозумітися з Москвою не будь-якою ціною. Принцип релігійної свободи (зокрема, і для українських греко-католиків) був для нього абсолютною вартістю, яку не можна було узалежнювати від політичної кон’юнктури. Такою ж філігранною була дипломатична манера Івана Павла ІІ і в стосунках з іншими «сильними світу цього»: доброзичлива та відкрита, проте абсолютно тверда, коли йшлося про засадничі християнські принципи.

Папа також твердо шанував правду історії. Якщо знову шукати прикладу, наближеного до української ситуації, можна згадати хоча б тисячоліття хрещення Русі-України, яке у Ватикані святкували києво-, а не москвоцентрично. Іншими словами, світло слов’янського Сходу линуло для Івана Павла ІІ таки з пагорбів Києва. Знання польської історії допомогло йому розрізнити нюанси церковних традицій Києва та Москви, тобто зробити те, що до останнього часу ніяк не вдавалося випускникам Гарварду, Оксфорду чи Сорбони.

До того ж папа-пілігрим, на відміну...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі