Музика у вогні. Консерваторія в окупованому Києві (19.09.1941–06.11.1943)

Травень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
592 переглядів

Київ почали бомбити від першого дня нападу Гітлера на СРСР — 22 червня, і вже у липні 1941 року — з наближенням фронту до Києва — з міста евакуювали промислові підприємства та державні установи. Офіційної евакуації Київської консерваторії не було. Викладачі та студенти від’їжджали самостійно — як і куди могли. Географія «розсіювання» була широка: Свердловськ, Саратов, Уфа, Ташкент, Алма-Ата, Баку, Іркутськ. У Свердловську, де опинився директор консерваторії Абрам Луфер і зібралася більша частина киян, під одним дахом зі Свердловською консерваторією було поновлено роботу Київської.

Проте в Києві залишилися і студенти, і частина професури — ті, що з різних причин не змогли виїхати. Серед них — музикознавці Андрій Ольховський, Віктор Івановський, Онисія Шреєр-Ткаченко, син композитора Миколи Лисенка Остап, співа(ч)ки Марія Донець-Тессейр, Олександра Шперлінг, Микола Філімонов, флейтист Олександр Химиченко, хормейстери Петро Гончаров, дружина Григорія Верьовки Елеонора Скрипчинська та інші. Треба було якось виживати й рятувати — батьків, дітей, себе. Відтак було вирішено об’єднатися і продовжити заняття, тим більше, що це давало можливість вберегти студентів від примусового вислання на роботу до Німеччини. Попервах німці створювали видимість підтримки культурних інституцій (у  Києві працювали театри — зокрема, оперний, хорова капела, капела бандуристів). Проте труднощів, майже нездоланних, було чимало: будівля консерваторії згоріла, а з нею — інструменти, ноти, книжки.

Спогади очевидців дають змогу відтворити драматичні сторінки цього дворічного «стояння» київських музикантів. Насамперед — щоденник художниці Ірини Хорошунової (1913–1993), правнучки за матір’ю, Олександрою Маркевич, історика, етнографа, однокашника й приятеля Міхаіла Ґлінки — Миколи Андрійовича Маркевича.

Близька товаришка Онисії Шреєр-Ткаченко (1905–1985), Ірина Хорошунова після загибелі всіх рідних у ґестапо стала частиною її родини. Усі перипетії життя консерваторців, неймовірна складність їхнього існування, професійні та особисті проблеми стали її життям, події якого вона фіксувала у майже щоденних записах. Писала Ірина у старих шкільних зошитах, блокнотах — на будь-якому папері, який вдавалося дістати. Наприкінці 1980-х вона передрукувала щоденник на друкарській машинці й давала читати друзям. Одну з копій вона подарувала моїй мамі — музикознавиці Катерині Майбуровій, із якою товаришувала (текст цього примірника цитую у статті). Аналогічна копія нині зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (зокрема, записи 1941 року з деякими купюрами опублікував на власному сайті Інститут юдаїки).

Ми загалом уявляємо контекст життя в окупації, як і умови життя в окупованому Києві. Але одна справа — мати «книжкове знання», а інша — жити у цьому контексті. Щоденник Ірини Хорошунової просякнуто емоціями тих, хто все це пережив особисто.

У дні оборони Києва, яка тривала 70 днів, консерваторці, як і інші кияни, рили окопи, розвантажували ешелони з пораненими, допомагали доглядати за ними у шпиталях. Усе це — під щоденними обстрілами, в умовах загрози безробіття (установи евакуйовано або закрито) та голоду, що насувався («продукти поступово зникають», «сушимо хліб», «сьогодні наші не отримали хліба» — лейтмотиви записів). Та впевненість, що Київ встоїть, їх не залишала: «Але Київ іще ніхто не збирається здавати, і хоча готуються, можливо, страшні події, тепер є радісне відчуття, що ми не здамося». Це записано 18 вересня. А наступного дня у Київ увійшли німці…

Від цього моменту місто почало жити в іншій реальності, де нормою були пограбування, арешти, розстріли, де людська сутність проходила жорстку перевірку, яку не всі витримували. Шок від подій 19 вересня був такий великий, що Ірина лише через декілька днів знаходить сили їх описати:

Хтось прибіг зі звісткою, що в місті німці. Це справді було так. Червоною площею [нині...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі