Мова про мову: нормалізація амбівалентности

Червень 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
7
615 переглядів

Нормальні новини

1

Медії відіграють особливу роль у (від)творенні суспільних уявлень про здоровий глузд і нормальність насамперед завдяки непорівнянній з іншими елітними дискурсами чисельності їхньої авдиторії та інтенсивності й масштабності впливу на цю авдиторію, що в наші дні споживає різноманітні їхні продукти практично цілодобово і через їхнє посередництво формує чи принаймні модифікує уявлення про різні сфери суспільного життя. Крім того, інтенсивність і неперервність виробництва й споживання медійного дискурсу та його повторювана структура полегшують розчинення ідеологічних арґументів у буцімто нейтральних «фактах»; Більшість глядачів/читачів не усвідомлюють повною мірою ідеологічного впливу, що його справляють добір інформації, вартої, на думку тих, хто її добирає, подання в газетах чи випусках новин, та спосіб цього подання. А тим часом медії впливають не тільки на оцінку подій і процесів, про які вони розповідають, а й на уявлення людей про доречність тієї чи іншої інформації для їхнього життєвого світу та її типологічне місце в цьому світі -уявлення, що, за Альфредом Шютцом, організують ту сукупність знань/вірувань, яку люди вважають просто здоровим глуздом [1].

Не менш важливо, що саму практику відбору з неосяжного потоку новин обмеженої кількости найважливіших і/або найцікавіших здоровий глузд уважає іманентною та безальтернативною для медій, тому критерії важливости й особливо цікавости зазвичай не проблематизуються, а їхня зумовленість певними ідеологічними настановами не усвідомлюється. Зокрема, вибір дедалі більшої частини медій на користь так чи так окресленого найцікавішого й імпліцитне подання його як також найважливішого (сенсаційність і скандальність є чи не головними ознаками «новинности») припускає - і водночас усталює та накидає - певний кшталт здорового глузду нормальної людини й, отже, певний тип суспільної нормальности, в якому люди воліють насолоджуватися життям, а не розв’язувати проблеми. Відповідно, щораз популярнішими стають розважальні медійні практики, котрі відволікають увагу авдиторії від незадовільних, вартих критичного розгляду аспектів суспільного життя й у такий спосіб налаштовують на підтримку чинного ладу чи принаймні заохочують небажання з ним боротися. Але й у переважно інформувальних практиках велетенський обсяг і різноманітність новин, із якими медії знайомлять авдиторію та за допомогою яких постійно відтворюють і перетворюють її погляди на світ, сприяють нормалізації багатьох подій і процесів, про взаємну сумісність яких орієнтація на «просто інформування» дає змогу не згадувати. Втім, нормалізації підлягає не все, а лише те, що узгоджується зі сповідуваною виданням чи каналом ідеологією. Решта замовчується або подається як ненормальність.

Надзвичайна важливість медій спонукає різні еліти використовувати їх як засіб реалізації своїх поглядів та інтересів. Це неминуче призводить до різноманітности ідеологічних орієнтацій у медійному просторі (принаймні щодо поточних супільно-політичних проблем), якій можна покласти край тільки відверто недемократичними засобами. Пострадянська історія України добре ілюструє цю тезу. В перші роки незалежности режим Кравчука здебільшого утримувався від таких методів, тому скасування цензури й державної монополії обернулося чисельним розростанням, диверсифікацією та модернізацією українських медій, що дедалі більше скидалися на західні аналоги. Попри труднощі переходу до ринкового господарювання за умов зубожіння потенційних споживачів, це підвищило суспільну роль медій та помітно збільшило ідеологічний плюралізм у цій ділянці. Як знаємо, ситуація докорінно змінилася за роки Кучми. З одного боку, більшість медій стали економічно залежними від політичних чи комерційних структур, що відтак використовували їх задля порахунку із суперниками та впливу на владу. З другого боку, влада не перешкоджала концентрації ключових медійних ресурсів, насамперед національних телеканалів, у руках купки олігархів. Мало того, наприкінці 1990-х вона сама почала чинити тиск на масові медії та їхніх бізнесових «спонсорів», аби забезпечити беззастережне схвалення її політики та позбавити інформаційної підтримки опозицію. Наслідком цього стало дедалі упередженіше представлення багатьох процесів, особливо політичних, що сягнуло межі влітку 2002 року, коли президентська адміністрація почала через темники безпосередньо диктувати телеканалам, як про що повідомляти, зробивши відтак політичні блоки їхніх новин по суті однаковими (наведені нижче приклади з новин двох найпопулярніших українських каналів - «Інтера» та «1+1» - цю однаковість добре демонструють).

Якщо за Кравчука державні медії більш чи менш послідовно підтримували офіційну ідеологію державотворення й національного відродження, а видання різних партій представляли їхні позиції та нерідко критикували владу, зокрема її курс на українізацію, то за роки Кучминого президентства ідеологією абсолютної більшости ЗМІ став «центризм». Медійний дискурс був головним місцем і засобом протиставлення небезпечних лівих та правих крайнощів поміркованій і конструктивній настанові режиму. Зважаючи на очевидну недовіру громадян до влади, «центристські» медії прагнули не так переконати їх у моральності й ефективності посідачів високих крісел, як запевнити, що опозиціонери анітрохи не кращі, а крім того, в усіх країнах, у тім числі й на ситому демократичному Заході, владці більше переймаються власними проблемами, аніж служінням народові. В яскравому, хоч і спрощеному викладі Сергія Грабовського, олігархічні видання переконують своїх споживачів, «що весь світ занурений у дріб’язок і лайно по шию, що повсюдно життя принципово не відрізняється від українського <...>, отже, немає сенсу борсатися, треба брати маленькі задоволення, надаючи право мати великі задоволення там, хто їх уже має» («Критика», 1999, ч. 9). Тому відверте схвалення політики влади та заперечення опозиційної критики на її адресу не є головним методом їхньої інформаційної підтримки режиму - навіть тоді, коли цей метод використовується досить активно, як-от перед виборами [2]. Не випадково переважна частина друкованих видань, що їх заснували пропрезидентські політики й бізнесмени, працюють у форматі таблоїда, а на підконтрольному їм радіо й телебаченні також переважають розважальні програми. Крім бажання заробляти гроші, цей ухил стимулює репресивна політика Кучминого режиму: ще задовго до темникової цензури та масштабних каральних акцій проти опозиційних і просто непідконтрольних ЗМІ він переслідував саме аналітичні програми на телебаченні, тоді як до розважальних і аполітичних жанрів не мав жодних претензій3. Отож «центристські» медії легітимізують режим і марґіналізують опозицію передусім у той спосіб, що зосереджуються на повсякденному житті, показуючи його вільним від громадських ідеалів і політичних заанґажувань. Вони припускають і водночас творять світ, у якому нормальним є лише чи насамперед звичайне, різниці в ідентичностях і поглядах не мають значення, а радикальні зміни неможливі й непотрібні.

2

Питання мововжитку посідають у цьому нормалізованому світі далеко не центральне місце, або принаймні з ними все більш-менш гаразд і немає підстав багато про них говорити (тому нормальним є і говорити, й мовчати). Таку «центристську» нормальність медії накидають насамперед шляхом непроблематизованого позитивного представлення кожного з двох її наріжних припущень, зазвичай не згадуючи при цьому про інше. Щоправда, сумісність розширення вжитку української мови та збереження (рівних) прав російської часом таки проблематизовано в «точках зору», «листах до редакції» або дзвінках читачів під час «прямих ліній» із відомими людьми, де газета нерідко надають змогу висловитися речникам українофонного та русофонного дискурсів, та в телевізійних ток-шоу, де ці дискурси зустрічаються між собою та з «центристським». Проте жанри, що передбачають дискусію між носіями різних поглядів чи критичний аналіз тих поглядів, у зорієнтованих на розваги й застраханих репресіями медіях є радше винятком [4]. Тому в більшості випадків відповідні припущення не висловлюються: читач або глядач сам має «вставити» їх, аби витлумачити певні медійні продукти так, як пропонують творці, тобто як повідомлення про новину чи обговорення важливої проблеми, а не як пропаганду чи просто маячню.

Скажімо, коли в новинах повідомляють (стисло чи розлого, але майже завжди без коментарів) про події, пов’язані з функціюванням української мови в різних суспільних ділянках чи державними заходами з метою йому посприяти (як-от появу українського перекладу нового тому «Гарі Потера» чи виділення урядом додаткових коштів на видання україномовних підручників), споживачі мають припускати, що фунціювання цієї мови є правомірним предметом уваги держави, громадян і медій, тобто вважати українську (першою) мовою країни. Зайве казати, що, повідомляючи про такі події передусім щодо цієї мови, а не російської, угорської чи англійської, - медії водночас потверджують її особливий статус і нормальність уваги до неї. На такому тлі правомірними видаються також повідомлення про пов’язані з цим предметом негаразди (скажімо, закриття україномовної школи в Дніпропетровську чи нехтування телерадіо-компаніями вимоги ліцензій щодо частки мовлення українською). Такі матеріяли доповнюють (від)творення нормальности, вказуючи на її гадане порушення. Фіксація порушення зазвичай не супроводжується з’ясуванням ані його причин (надто тих, що пов’язані з діями чи бездіяльністю влади), ані характеру її змін із часом (і довготермінових тенденцій, і негайних наслідків повідомлених дій і заяв), ані зв’язку між становищем мови в суспільстві та задоволенням потреб і забезпеченням прав громадян (лише зрідка журналісти вводять в оповідь пересічних людей, досвід чи думки яких мають ілюструвати загальні тези, - але йдеться не про права, а радше про зручності5). Так само й повідомлення про заходи, що їх можна було б уважати відновленням порушеної нормальности, здебільшого з’являються (якщо немає безпосередньої пропагандистської потреби наголошувати чиюсь турботу про громадян) як просто новини про чергові нормальні події, навіть якщо вони означають радикальний розрив із тим, що було нормальним раніше. Несумісність нормальностей може висвітлити тільки явне протистояння їхніх носіїв, та й то лише в тому разі, якщо одну зі сторін не можна іншувати як носія екстремістських чи екзотичних уявлень і прагнень.

Наведу приклади. Лаконічно повідомляючи, що новопризначений міністр внутрішніх справ Микола Білоконь «закликав підлеглих вивчити українську мову і закони», канал «1+1»

(26.09.03)    припускав, з одного боку, однакову потрібність того й того знання для правоохоронців, а з другого - більшу поінформованість глядачів про те, що мови міліціонери не знають (бо ступінь і небезпеку їхнього незнання закону пояснено в наступних реченнях, тоді як про мову далі не йшлося)6. Тобто нормально й те, що не знають, і те, що муситимуть вивчити. Натомість «Інтер», підготувавши спеціяльний сюжет (25.09.03) про те, як опановують (із труднощами, але без нарікань) державну мову харківські міліціонери, неявно поставив доцільність міністрової вимоги під сумнів - і зауваженням, що «злочинцям, мабуть, усе одно, якою мовою говорить людина, котра вдягає на них наручники» (треба розуміти, російську всі злочинці знають, мовних прав вони не мають чи не потребують, а ні з ким іншим міліціонери на службі не спілкуються), і поясненням необхідности вчити мову саме цією чиновницькою вимогою («можна й без погонів залишитися»), а не нормою закону й/ або здорового глузду. Втім, у цьому сюжеті вимога теж не подається як щось ненормальне, варте, скажімо, втручання вищих владних чинників (якого «центристські» медії сподівалися на початку 2001 року, коли тодішній віце-прем’єр Микола Жулинський збирався провести безглузду й шкідливу - як вони, з посиланням на думку громадян, твердили - реформу правопису)7. Висновок, який мали зробити глядачі, полягав, гадаю, радше в тому, що мову міліціонери зрештою вивчать, якщо начальство так хоче, хоч краще б воно хотіло чогось кориснішого. Не менш важливо, що автори обох повідомлень, хоч би як оцінювали вони Білоконеву новацію, не поставили її в контекст коли не загальної мовної ситуації в державі та суспільстві, то бодай попереднього досвіду самого МВС, зокрема, за її попереднього керівника Юрія Смірнова, який не вимагав од підлеглих знання державної мови й навіть сам говорив винятково російською (що обидва канали не раз показували й ніколи не проблематизували). Раніше нормальним було, що міністр говорить російською, тепер - що вимагає вчити українську.

Замовчування відмінности між двома зразками відбивало настанову на підтримку (що виявлялася зазвичай не в явному схваленні, а в небажанні оскаржувати чи бодай проблематизувати) будь-яких дій влади, особливо помітну з появою темників. Воно, зокрема, дозволило уникнути питання про відповідальність влади (самих міністрів та президента, що їх рекомендував і толерував) чи то за таку поведінку, чи за іншу, а також про відповідність її дій інтересам суспільства та правам громадян. Кілька днів по тому (29.09.03) обидва канали повідомили - цього разу з однаковою лаконічністю й позірною безсторонністю, - що «Міністерство освіти вирішило українізувати навчальні заклади Донеччини» («1+1») і що «скоро викладання в усіх навчальних закладах (як школах, так і у вузах) Донецької области вестиметься українською мовою» («Інтер»). У журналістів не викликали запитань - тож не мали викликати й у глядачів - ані здійсненність і доцільність настільки радикальної зміни, та ще й у Донбасі, ані її відповідність орієнтації держави на забезпечення прав членів меншин і надання батькам права вибирати мову навчання дітей, ані повноваження міністерства самому визначати мовний режим навчальних закладів, ані, знову ж таки, можливість десять років проводити один курс і потім раптом (без зміни президента й навіть міністра) проголосити інший. Здається, вони ладні ставити своїм персонажам будь-які запитання тільки в тому разі, якщо їх ставить якийсь вищий начальник, передусім президент, висновки якого є для «центристських» медій остаточними й неоскаржуваними.

Ясна річ, зиґзаґи позиції самого президента вони також подавали без коментарів - ще й до появи темників. Приміром, газета «Сегодня» 6.12.01 повідомила своїм читачам [8]:

Президент Леонід Кучма висловив думку, що російська мова в Україні повинна одержати статус офіційної.

В інтерв’ю одному з російських видань він сказав: «Я завжди казав і кажу, що російська мова не має почуватися іноземною в Україні».

А менш як за два тижні (18.12.01) вона передала цілком іншу думку:

Російську мову не може бути прийнято як другу державну мову в Україні, сконстатував Президент України Леонід Кучма під час зустрічі з російською делегацією <...>. Хоча голова держави й визнав, що є прибічником того, щоб російська мова «розвивалася й прищеплювалася в Україні, щоб люди могли нею між собою спілкуватися».

Наївно було б очікувати від газети запитання, чому ж президент так хутко змінив свою думку9: не на те розбудовували олігархи під його патронатом свої медія-холдінґи. Але вона навіть не вважала за потрібне додати Кучмине пояснення (хай не уточнюючи, що воно з’явилося у відповідь на протести прибічників офіційної одномовности), буцімто його слова російські журналісти спотворили. Це пояснення допомогло би читачам зрозуміти президентову позицію, хоч, імовірно, й розчарувало багатьох із них. Втім, якби ці медії мали на меті сприяти читацькому розумінню політики - а не збайдужінню до неї, яке дозволяло владі марґіналізувати й придушувати небайдужу меншість, - то вони неодмінно запитали би президента (не риторично-звинувачувально в коментарі, а уточнювально-презентаційно в інтерв’ю чи на прес-конференції), чому саме він уважає за недоцільне надавати російській офіційного статусу. Як і про багато інших «чому».

Що брак журналістських запитань зумовлений не тільки страхом перед владними персонажами, а й небажанням давати читачам/глядачам відповіді, свідчить той факт, що медії також не ставили під сумнів нормальности дій багатьох невладних і навіть маргінальних осіб і груп. Скажімо, 24.03.03 ті ж таки два канали повідомили про пікет кримських захисників українофонів біля будинку уряду автономії з вимогою (цитую за «Інтером») «негайно припинити ганебне ставлення влади до української мови в Криму». Переповідаючи висунуті вимоги та звинувачення, автори повідомлень не лише не повідомляли жодної інформації, яка дозволила б оцінити їхню слушність, а й не давали представникам кримського уряду слова для відповіді. Причини такого способу й самого факту подання цієї новини могли бути різними: прагнення авторів темників здискредитувати нелюбого об’єднаним есдекам прем’єра автономії Сергія Куніцина; думка журналістів, що досить назвати ці вимоги (як-от про викладання в Таврійському університеті в Симферополі «винятково державною мовою»), аби нормальним глядачам стала зрозумілою неадекватність вимог і, отже, людей, що їх висувають; зрештою, відсутність іншої інформації про подію, крім повідомлення агенції УНІАН, у якому інших позицій і коментарів не було. Проте засновані на темниках медійні атаки мають, як показали автори статтей про них в опозиційних виданнях10, набагато виразніший таврувальний характер, абсурдність вимог про українізацію освіти в Криму мешканцям регіонів, де така українізація давно здійснюється чи навіть завершилася, навряд чи буде очевидною, надто на тлі нормалізації тези про потребу впровадження державної мови в усі сфери життя, а сама поширеність практики телевізійного подання новини лише за матеріялами інформаґенцій свідчить, що ведучі новин і їхнє начальство сприймають її як цілком прийнятну. Навіть у матеріялах про проведені 12 березня 2003 року парламентські слухання щодо функціювання української мови - подію, що її багато медій, у тім числі й обидва провідні телеканали, визнали вартою присутности своїх власних кореспондентів, - вони переважно зосереджувалися на події, а не на проблемі, і не ставили під сумнів ані парламентських рекомендацій (зокрема й щодо проведення мовної атестації чиновників, викладачів і самих журналістів), ані твердження віце-прем’єра Табачника про можливість їх виконання лише в межах ухваленого бюджету (а не, з огляду на важливість проблеми, його коригування). Тобто message, що його «центристські» інформатори посилають масам, здебільшого звучить так: хтось щось робить чи каже, хтось когось звинувачує і чогось домагається - то й хай собі, яке нам до цього діло.

Втім, така розмаїтість нормальностей, як уже згадувалося, є (вважається) нормальною для новинного жанру - навіть у країнах набагато більшої свободи слова. Хоча, звісно, специфіка української нормалізації виявляється в особливості формату новин - униканні контекстуалізації та журналістського чи експертного коментування повідомлюваних «фактів» - а також у небажанні медій використовувати для висвітлення багатьох суспільно значущих тем, зокрема й мовної, інші жанри. Цікавішим для розуміння специфічного впливу «мови про мову» видається та обставина, що нормалізація чільного місця української мови поєднувалася в ній із не менш рутинними практиками, які припускали й утверджували нормальність уживання в різних суспільних ділянках також чи переважно російської. Часто-густо повідомлення про подію чи представлення проблеми ігнорувало її мовний вимір, таким чином роблячи його неістотним, а відповідну практику мововжитку - прийнятною. Таке ігнорування не було рідкістю навіть у матеріялах про ділянки, де цю практику вже проблематизовано, зокрема й зусиллями медій. Наприклад, повідомляючи про відкриття комп’ютерного класу в якійсь школі, газети й телеканали зазвичай не згадували мови інтерфейсу цих комп’ютерів, а звертаючи увагу на брак таких класів у сільській місцевості, не порушували загальнішої проблеми відсутности «зукраїнізованих» комп’ютерів в освіті й інших галузях, де використовується головно українська мова (бодай із погляду ефективности, якщо не прав). Навіть у сюжеті «Інтера» (1.10.03) про рекордне зростання продажу в Україні програмного забезпечення компанії «Microsoft» не було ані слова про те, чи пов’язане воно з появою на початку року «україномовної» версії системи «Windows», хоч про це тривалий час точилася була публічна суперечка, відлуння якої докочувалося й до медійного мейнстриму (скажімо, «1+1» повідомляв про неї 3.01.03).

Часом факт уживання російської мови в певній події чи практиці (Кучминому виступі, в присутності Хуйла, на церемонії відкриття року Росії в Україні, або ж перекладу з англійської якогось фільму на фестивальному перегляді) мимохідь згадувано, але не наголошувано й не пояснювано, що відбиває припущення авторів про його нормальність, яке таким чином передавалося читачам/глядачам. Так само припускало її повідомлення «Інтера»

(1.10.03)    про вимогу російського посла Черномирдіна, аби засідання журналістського прес-клубу в Києві, з огляду на присутність його та кількох інших послів країн СНД, велося російською, чи пак про засудження її депутатами Верховної Ради. Бо при цьому ігнорування самим Черномирдіним мови держави, в якій він здійснює свою дипломатичну місію, сприймалося як нормальне, не варте й згадування.

В цій та іншій ситуаціях показування ненормальности означає водночас указування на нормальність - і на її території є місце обом поширеним в Україні' мовам, зв’язок між уживанням яких «центристський» дискурс проблематизує хіба в окресленні меж, далі яких кожна з них не може зайти. Очевидно, намагання поставити під сумнів право вживати в Україні українську мову бодай у якихось практиках він уважає ненормальним (хоча право, звісно, не дорівнює доцільності). Проте ненормальним є для нього й наполягання на монополії української за повного вилучення (чи зведення до меншинного вжитку) російської. І якщо, приміром, у рекламі газета «Сегодня» ладна була пояснити це вилучення нормою закону, якої треба дотримуватися (інформацію про покарання на Львівщині рекламних агентств за російськомовні написи на біґбордах вона вмістила 4.03.03 під рубрикою «Закон суворий» - не згадуючи, ясна річ, що відсутність у законодавстві санкцій за порушення в інших практиках зумовлює його невиконання), то в сюжеті про севастопольське телебачення (18.07.02) вона по суті погодилася з аргументами тамтешніх журналістів і чиновників, що в разі переходу на українську, як зажадала Національна рада з питань теле- та радіомовлення, обурені глядачі «просто висадять у повітря» телекомпанію (про закон у цьому матеріялі не йшлося).

Для цієї та багатьох інших медій ненормальними є також нарікання на утиски російської мови: як і українофонні автори, «центристи» здебільшого не припускають думки, що коли ця мова в якихось ділянках квітне й панує^ то обмеження її вжитку в інших ділянках можна сприймати як дискримінацію та порушення прав. Тому критику української влади з боку російської «Сегодня» тлумачить як вияв подвійних стандартів, присікування до смітинки в чужому оці (статтю з промовистою назвою «Мова наша - ворог їхній», що парафразує відому російську приказку, вміщено 9.01.01 під не менш промовистою рубрикою «Колода в оці»), а плани Москви сприяти ширшому вживанню російської мови та наданню їй офіційного статусу в країнах СНД - як намір сприяти русифікації (8.08.03). Для цієї газети, що разом зі своїми господарями з «донецького» клану вважає, ніби мовної проблеми в нас нема, ненормальними є й спроби певних сил у самій Україні домогтися такого статусу. Коли кримські депутати закликали український парламент зробити російську другою державною мовою, пояснюючи це необхідністю її підтримки, автор статті в «Сегодня» (23.10.02) зауважив, що «в нашій країні, а тим більше в Криму, російська мова й без того почувається дуже непогано», та закликав кримських депутатів перейнятися підтримкою дискримінованої на півострові української. Так само й у тому, що автори кількох проектів нового закону про мови, аби полегшити їх схвалення, окреслили статус російської як буцімто «на щабель нижчий від державного», не передбачивши водночас істотної різниці в обсягах уживання двох мов, газета побачила «казуїстичні “соуси”» та «пряме порушення Конституції» (16.06.01). Втім, таке ставлення до позиції російської влади та її українських підзахисних поділяють далеко не всі «центристи». Медії, підконтрольні СДПУ(о), яка прагнула подобатися російськомовному населенню та Москві, вважають цю позицію цілком нормальною з огляду на їхні інтереси й вартою принаймні того, щоби на неї зважати, якщо не підтримувати. Про закиди й вимоги з боку Росії «Інтер» та «1+1» повідомляли зазвичай нейтрально, далеко не завжди врівноважуючи їх коментарями й реакціями українських урядовців і політиків 11. А українським русофонам ще й розказували, особливо перед виборами, про зусилля справді конструктивної та центристської партії забезпечити їхні інтереси, тоді як інші тільки обіцяють або обмінюються в парламенті звинуваченнями й образами (ця теза, приміром, «стирчала» з сюжетів про парламентські дебати 30 листопада 2001 року, присвячені тим-таки «мовним» законопроектам). Згодом ці канали «перемикалися» на підтримку української культури та мови: мабуть, надходила нова вказівка...

Нарешті, ненормальними є для «центристів» і ті практики мововжитку, де й без зміни статусу свобода вибору російської мови призводить до майже повного зникнення української. Цю ненормальність вони показують і в інформаційних повідомленнях із приводу якихось дій або, частіше, заяв, і в спеціяльних статтях і сюжетах про проблеми, що їх зазвичай готують «у плановому порядку». Приміром, торік на великодні свята (22-26.04.03) «1+1» показав у новинах цикл матеріялів про кризовий стан українського книговидання [12]. Попри змішування в понятті «українська книжка» територіяльного й мовного (нормалізація якого теж була до великої міри справою рук «центристів» [13], які таким чином зуміли по суті зделеґітимізувати тезу про потребу підтримчих дій щодо україномовних книжкових - а також медійних - продуктів), тема «плекання української мови» як одного з елементів сподіваної державної підтримки книговидавничої галузі прозвучала досить чітко. Проте як ситуація українського книговидання загалом є для «центристів» ненормальною передусім з огляду на непорівнянно більшу поширеність і пільгові умови для книжкового імпорту з Росії, так і ненормальність становища україномовної книжки зумовлюється її явною марґінальністю щодо російськомовної. В цій та інших ділянках (кіно, відео, популярній музиці, самих медіях) ненормальною є якраз марґінальність, здискримінованість номінально першої мови, а не далеко не меншинна присутність «не першої, але й не другої». Тобто навіть проблематизуючи ненормальний стан української мови, «центристський дискурс» припускає й утверджує нормальність не її монопольного чи панівного стану, а радше вживання обох мов, по суті необмеженого й нереґламентованого в певних - дуже широких - межах.

У цих межах уживання й навіть плекання української мови ніяк не суперечить уживанню й навіть пануванню російської. Не дивно, що «центристські» медії часто-густо поєднують дві теми в одній розмові - наприклад, в одному випуску новин. Особисто мені найбільше запам’ятався «Репортер» на «Новому каналі» за 10.02.04, в якому після проблемного сюжету про загрозу мовної асиміляції українців у Росії йшло повідомлення про перемогу київської дівчини в конкурсі моделей у Нью-Йорку, й та дівчина говорила з журналістом російською. Сюжет про Росію не давав підстав уважати, що автори переймалися створенням можливостей для збереження української тільки тим, хто цього забажає (тоді свобода вибору мови там узгоджувалась би зі свободою вибору тут). Ні, вони закликали рятувати всіх тамтешніх українців - певно, не бачачи суперечности між бажанням зупинити русифікацію в Росії та визнанням її нормальности в Україні.

З

Мову самих медій, на один з аспектів якої вказує останній приклад, варто розглянути окремо. Це найочевидніший для її критиків аспект медійної «русифікації» та водночас один із головних чинників нормалізації двомовности українського публічного простору. З одного боку, медії сприяли тому, щоб у мовному середовищі переважної більшости українських громадян українська та російська поєднувалися, з другого - зробили все, щоби громадяни сприймали це як нормальне й навіть єдино можливе.

На початку 1990-х поступовий перехід на українську мову більшости друкованих і електронних ЗМІ здавався неминучим; наприкінці першого десятиліття незалежности російська не лише зберегла, а й зміцнила свою присутність у медійній ділянці загалом та панівне становище в багатьох конкретних практиках. Як відомо, частка україномовних газет і журналів у загальному накладі впала нижче від частки (хай за яким критерієм визначеної) україномовного населення, а майже всі нові високотиражні видання виходять російською. Це означає, зокрема, що багато українофонів - навіть тих, що справді воліють уживати мови, яку називають рідною, - читають (також чи тільки) російською, бо потрібних їм видань українською або немає, або ж вони менш доступні (дорожчі чи не скрізь продаються). Показово, що редактори/ власники видаваної в Києві газети «Факты и комментарии», друкуючи її, серед інших міст, у Львові та Рівному, вважали російську прийнятною і для «націоналістичного» заходу, тоді як львівські видавці, виходячи зі своєю продукцією на київський ринок, запроваджували російськомовні версії [14].

Якщо друковані видання здебільшого вибирають одну з двох мов, то електронні медії воліють поєднувати різномовні елементи - в різних пропорціях, але майже завжди з нижчою часткою мовлення українською, ніж установлений ліцензією мінімум (який, до речі, також відбивав уявлення про нормальність такого поєднання). Якщо в перші роки незалежности показ російськомовних фільмів і програм можна було вважати спадком радянської доби (велика частина того показу була повторюванням старого через брак нового), то згодом він дедалі більшою мірою відбивав преференції медій та їхні уявлення про преференції авдиторії. Можна зауважити певну мовну спеціялізацію жанрів: українською найчастіше повідомляють новини й обговорюють політичні проблеми, тоді як у ток-шоу та музичних програмах говорять - і співають - переважно російською (це більш-менш відповідає згаданому розмежуванню між головними мовами держави й суспільства, за винятком того, що новини спорту й прогноз погоди теж нерідко передають українською). У кінопоказі годі виявити якийсь принцип вибору мови, крім того, що українські та російські стрічки показують без перекладу (хіба що до російськомовних додають субтитри українською, щоб уникнути санкцій Нацради та збільшити частку продукту, яку можна рахувати за україномовну). В решті випадків вибирають те, що дешевше й більше відповідає, на думку керівництва каналу, мовним уподобанням глядачів: тобто в Києві канали замовляють озвучення переважно українською і до російської вдаються передусім тоді, коли в Москві можна купити вже озвучену версію, - а в Донецьку саме їй і надають перевагу.

Та хоч би якими мотивами керувалися медії, їхнє мовлення посилає глядачам чіткий, хай і не завжди усвідомлений сигнал: зрозумілости й прийнятности обох мов для всього українського суспільства (а не лише тих, хто вважає відповідну мову рідною чи надає їй перевагу в повсякденному спілкуванні), а також їхньої взаємозамінносте й, отже, нормальносте поєднання в багатьох чи навіть усіх практиках. Тим паче, що дві мови поєднуються не лише в етері загалом, але й мало не в кожній окремій програмі - новинах, де «синхрони» іншою (не будь-якою іншою, а тільки однією) мовою не перекладають, ток-шоу, де по-різному говорять учасники, а часом і ведучі; рекламі, де короткі україно- та російськомовні кліпи (в яких, до того ж, часто не збігаються мови звукового та візуального повідомлень) по суті зливаються в один двомовний блок. З одного боку, медійники таким чином визнають леґітимність, неіноземність обох мов і, отже, рівність їхніх носіїв (хоча водночас носії інших мов стають «менш рівними»), а з другого - накидають цю неіноземність як обов’язкову для всіх учасників дискурсу (і гостей ток-шоу, і його слухачів) норму15. Це добре ілюструють анонси фільмів і серіялів, де україномовні рекламні фрази чергуються з російськомовними цитатами: різні мови мають не контрастувати, а доповнювати одна одну, й глядачі мусять розуміти обидві. На такому тлі нормальним є будь-який зразок теле- та радіомовлення, що використовує одну з цих мов чи якесь їх поєднання - крім хіба перекладу з однієї неіноземної іншою (фільмові титри видаються радше екзотикою, до того ж вони, на відміну від озвучування, не замінюють одну мову іншою, а доповнюють16). Тому критика на адресу медій утрачає ґрунт: вибір поміж різними видами нормального стає справою смаку та ринкового змагання.

Єдиний конкретний і обґрунтований закид - у порушенні ліцензійної вимоги щодо мінімальної частки мовлення українською - речники теле- та радіокомпаній теж нерідко відкидають, вказуючи на необхідність задовольняти потреби російськомовного населення (й не вказуючи, чому ж вони погодилися на мовлення за такою ліцензією). Делеґітимізація адміністративної норми (й, імпліцитно, законодавчої, яку вона більш чи менш наближала до суспільних «реалій», знижуючи «планку», україномовности зі 100 відсотків до 90, 50 чи навіть 10) означає, одначе, орієнтацію не на забезпечення прав членів обох мовних груп, про яке «центристи» й у цьому випадку воліють не згадувати, а на свавільний вибір медій, обмежений, крім обрахунку видатків, лише уявленнями про потреби споживачів і, отже, рекламні прибутки17. І якщо ліцензійна вимога є для багатьох медій головним стимулом більше мовити українською, то її безкарне нехтування дозволяє деяким мовникам знижувати частку цього мовлення мало не до нуля, тобто іґнорувати потреби тих, хто волів саме його, - чи пак прищеплювати їм інші, нормальніші потреби.

Втім, як і в мовному дискурсі медій загалом, у їхній мові про власну мову нормальність нереґламентованої двомовности поєднується з нормальністю «розмовляння українською мовою у державі Україна» (її, нагадаю, стверджував прем’єр Янукович, якого я цитував у першій частині статті). Якщо це потрібно задля творення публічного образу й ринкового успіху (або пропагандистської підтримки політичних сил, що контролюють канал чи газету), медії розвивають і наголошують україномовність. Найвідоміший приклад такого успіху разом з українською мовою - телеканал «1+1», що став у середині 1990-х першою альтернативою (пост)імперському «Останкіну» та казенно-провінційному УТ-1. Чи не найвиразнішою ознакою цієї «української альтернативи» - призначеної, як пояснював згодом творець і керівник каналу Олександр Роднянський («День», 21.09.01), для «тих, хто робить вибір в Україні, не відчуваючи ностальгії» за Радянським Союзом, тобто насамперед молоді - стала українська мова. Її звучання в популярних американських серіялах і якісних теленовинах сприяло не лише нормалізації мовлення українською в конкретних практиках, але також привабливості цієї мови в суспільстві загалом, зробивши, як зауважували багато «центристських» і українофонних авторів, неабиякий внесок у зміцнення незалежности.

Захоплені автори, однак, не помічали чи не визнавали, що мовлення каналу нормалізувало українську радше в ролі однієї з двох мов унезалежненої країни, що безперечно сприяло успіхові нормалізації серед тієї частини населення, для якої радикальний розрив із донедавна найнормальнішою мовою був би неприйнятним, але водночас підважувало обережні спроби держави обмежити вживання російської, пануванню якої канал нібито й творив альтернативу. Попервах цієї суперечности ніхто не зауважив, бо нормальність російської на новому українському телебаченні «1+1» утверджував практиками, що сприймалися як спадок радянських часів і/або інклюзивний підхід до творення української нації, - не перекладаючи російської, якою говорили окремі учасники буцімто україномовних програм чи особи, цитовані в новинах, та показуючи тією мовою радянські фільми, котрі мали тішити тих, хто не бажав дивитися (тільки) американські. Проте на зламі десятиліть нормалізація російськомовности виявилася повною мірою, коли в етері каналу нове російське неперекладене кіно потіснило західне перекладене, а крім того, «1+1» почав разом із російськими телевізійниками творити власні/спільні фільми й програми, де теж говорили тільки російською.

Глядацький успіх першого з цих фільмів - показаного на початку 2000 року серіялу «День народження Буржуя» - був такий разючий, що сам канал і некритичні критики різних рангів і напрямків одностайно заявили про тріюмф української альтернативи чи, як її цього разу називали, «нашого кіна» над чужими запозиченнями-засміченнями. Про те, чому українська альтернатива тепер говорить російською, запитували тільки ті змарґіналізовані українофони, що не сприйняли тієї мови як нормальної для незалежної України. Всі інші просто не згадували, якою мовою говорять герої серіялу, в котрих Сергій Тримбач побачив гідний наслідування й важливий для глядацьких симпатій приклад «тих, що пам’ятають про свій рід, свій народ, які не є абстракція, які і є ми» («День», 17.03.2000). Тобто навіть ті не надто численні автори, що вважають таку пам’ять суттєвою рисою гідного життя в оновленій після катаклізмів і криз Україні, по суті погоджуються вилучити з пам’яті й самого життя мову, якою народ говорив до тих катаклізмів і почасти говорить досі. Власне, народ, що віднаходить себе в «Буржуї», не безмовний і не безрідний: він говорить російською та продовжує російську традицію, до якої українці, як і раніше, можуть долучитися хіба акцентом і місцевим колоритом - не дуже виразним, щоб не відчужити російського глядача, на смаки якого творці фільму, схоже, передусім орієнтувалися (може, тому, що російський співвиробник платив більше, тож міг «замовляти музику»).

Успіх «Буржуя» став рецептом для численних серіялів та інших спільних проектів (ток- і так званих реаліті-шоу) українських і російських телеканалів, у яких російська мова є лише одним з елементів творення східнослов’янської/пострадянськоїспільноти, що за всіма культурними ознаками виглядає як російська. Зайнявши нішу вітчизняних продуктів відповідних жанрів, ці фільми та шоу накидають ідеології й ідентифікації, що суперечать навіть «центристській» версії українськости, пропаґованій, скажімо, в новинах чи спортивних програмах. До прикладу, показуване на тому-таки «1+1» ток-шоу «Найрозумніший», виявляючи найерудованіших дітей і дорослих, утверджує не лише російську мову як конечний елемент потрібних ерудованій/освіченій людині знань (дискримінуючи, зокрема, школярів, що вчаться українською), але також позірну незалежність цих знань від національної культури, яка насправді є російськоцентричністю, що має сприйматися як природна не лише в Росії, а й в Україні18. В друкованих медіях головним чинником творення наднаціональної спільноти з російським обличчям є зосередження на російських поп-, кіно- й театральних зірках, що є там головними героями новин та життєвих історій. Безнаціональність чи радше неукраїнськість твореної таблоїдним дискурсом соціяльно-культурної нормальносте робить цілком придатними для українського ринку російські розважальні журнали та російські версії західних (власники яких можуть, отже, не витрачатися на українські видання). Критерії нормальносте, як і в інших випадках, не окреслюються, тому багато читачів можуть і не усвідомлювати, що з «нашого» вилучено майже все українське, чого вони, може, й не хотіли б. Хоча інколи суть цієї нормальносте висловлюється дуже красномовно, як-от в анонсі показаного торік 9 травня на «1+1» нового російського фільму «Зірка», що його названо «нашим кіном про нашу війну». Творену «буржуями» нормальність російськоцентричности спільного продукту розширено в цій формулі до ствердження «нашости» продукту суто російського - й таким чином нормалізацію об’єднання минулого (зокрема, останньої війни, щодо якої, крім медій, на це працюють низка політико-правових і символічних практик) доповнено нормалізацією об’єднання теперішнього.

На цьому тлі стає можливим навіть (пропоноване) об’єднання здорового глузду українських глядачів із відвертим російським шовінізмом, яким позначені, зокрема, стрічки, що оповідають про чеченську війну чи побіжно показують «злих чеченів», що зазіхають на мирне життя росіян. І тільки коли той шовінізм є специфічно антиукраїнським, телевізійники можуть звернути на нього увагу глядачів, як зробив «1+1», показуючи 2000 року «Брата-2», де хвацький російський хлопець, легкома розправляючись із недолугим хохлом, спеціяльно пояснює, що це йому - за Севастополь. Проте й такий репертуарний крок мав виглядати для підготованих попередніми нормалізаційними зусиллями українців хіба що певною екстравагантністю, яку канал пояснив бажанням дати глядачеві змогу скласти власне враження про суперечливий твір, - а не кричущою некоректністю, здатною викликати скандал і зрештою обернутися для телекомпанії збитками. Не кажу, звісно, що таке розширення нормальности сприймають геть усі глядачі, - але тих, які зовсім не сприймають, не так багато, щоби спонукати телевізійників відмовитися від зарібку на прогнозовано «рейтинґових» продуктах. Так само прийнятним уважають керівники телеканалів більш чи менш виразний і агресивний шовінізм радянських філььів - приміром, про те, як розбудовував імперію Пьотр І чи як били петлюрівців більшовики. Те, що в перші роки незалежности було рудиментом радянських часів, стало постійним складником пострадянського кінопоказу, посилюючи «об’єднавчу» дію нових продуктів віддавна знайомими, ідеологічне послання яких глядачам пропонують і далі вважати нормальним - як ніби й не було тих катаклізмів, що розвалили імперію.

Повертаючися до мови, хочу зазначити, що модифікація медійної нормальности не конче означає її русифікацію, як свідчить еволюція каналу «Інтер», що був заснований на заміну «від’єднаному» «Останкіну» й став символом консервування російськомовної пострадянської орієнтації, якій «1+1» намагався творити альтернативу. Мало не одночасно з «окупацією» етеру «1+1» російськомовним продуктом «Інтер» почав поступово переводити на українську озвучування західних фільмів, а тоді й частину новин. На відміну від русифікації, українізація мала привертати увагу, тож «Інтер» рекламував, зокрема, появу україномовних новин і аналітичних програм як важливу подію в своєму житті - й водночас «нормальну практику для каналу, який чітко сформулював свою мовну політику» («День», 18.04.03). Заперечуючи зумовленість цього кроку тиском ліцензодавчої Національної ради, речники каналу не пояснювали, однак, чи зміна мови відбиває зміну авдиторії, якій призначено відповідні продукти, а чи зміну уявлень «Інтеру» про мовні вподобання його авдиторії. Не згадували вони й про те, чи буде переведено на українську інші програми - і якщо ні, то чому «нормальна практика» здійснюється в обмеженому обсязі. Нарешті, не було жодного слова про права або навіть (ринково значущі) потреби тих, хто доти дивився новини російською - чи тих, хто раніше потерпав од того, що їх не було українською. Треба розуміти, з правами вибір медійної мови ніяк не пов’язаний: народові все одно, якою мовою йому повідомляють новини, тож чому не поговорити українською мовою в державі Україна. Тоді стає зрозумілим і посилання на «нормальну практику»: як і інші канали, «Інтер» уважає нормальною якраз обмежену й нереґламентовану українізацію, котра, до речі, може в разі ринкової чи політичної потреби змінитися так само нормальною русифікацією, приклад якої демонструє «1+1».

4

Переважне зосередження українських медій у руках пропрезидентських «центристів» дає їм змогу марґіналізувати альтернативні нормальності, творені в інших дискурсах. Мейнстримні медії не лише накидають «центристські» уявлення, а й дискредитують спроби всіляких опозиціонерів поставити ці уявлення під сумнів. Майже не допускаючи носіїв альтернативних поглядів до газетних шпальт і етеру, вони водночас формують образ далеких від суспільних потреб екстремістів, До яких суспільству теж, відповідно, немає діла. Часом телеканали можуть навіть дозволити цим «фанатикам» більш чи менш стисло висловити в якомусь ток-шоу свої погляди та посваритися з опонентами: без докладного викладу тих поглядів і, головне, без опертого на них систематичного подання позірно нейтральних «фактів» припадкові появи тільки сприяють відчуженню масової авдиторії від таких намагань розв’язати проблему - та великою мірою й від будь-яких. Задовго до появи темників, що змобілізували наймасовіші медії на маніпулювання суспільною свідомістю,
принаймні частина їхніх редакторів і журналістів усвідомлювала роль і силу нормалізаційного дискурсу. Приміром, один із провідних «центристських» медійників В ’ячеслав Піховшек у статті про завдання української політичної журналістики та внесок каналу «1+1» і його власної програми «Епіцентр» у їх виконання безапеляційно заявив, що «випускники цього року вже з гумором ставляться до дискусій “Драч - Малинкович”. Для них це просто неважливо» («День», 30.06.2000). «Націоналіст» Драч і войовничий захисник «російськомовного населення» Малинкович були тоді для поінформованої громадськости символами протиборних підходів до розв’язання мовної проблеми, створеними великою мірою в дискурсі «центристських» медій. Про цю роль свого каналу Піховшек, звісно, не згадав. Зате відверто заявив, що сподівається - й разом із колегами працює - на «нормальність наших співгромадян», ознаку якої він бачив у досить байдужому ставленні не лише до дискусій про мовну проблему, а й до політики загалом.

Проте, як я вже казав, повною перемога «центризму» стає щойно тоді, коли носії альтернативних поглядів самі приймають його здоровий глузд. Мушу сконстатувати, що в українському медійному просторі стається саме так: навіть ті нечисленні видання й мовники, що начебто зберігають критичне ставлення до безперечного пріоритету стабільности над демократичними й куль-турними вартостями, не можуть послідовно втілити це ставлення в своєму дискурсі, зокрема з мовних питань. З одного боку, більшість не- чи не цілком «центристських» медій звертає на ці питання дедалі меншу увагу, а крім того, зосереджує її в таких практиках, як «точки зору» й «листи до редакції» в газетах чи ток-шоу на радіо й телебаченні, що самим своїм дискусійним, вочевидь ідеологічним характером від ділені від позірно нейтральних матеріялів. Тому навіть коли в таких практиках мовна проблема обговорюється, висловлювані арґументи не конче досягають авторів і читачів, що переймаються проблемами, які вони вважають важливими для «нормальних людей». Із другого боку, ці медії виявилися неспроможними опиратися тискові дискурсивних практик, що сприяють натуралізації «центристських» пріоритетів. Всі вони більшою чи меншою мірою зміщують фокус своєї уваги в бік Скандалів і подробиць «світського життя» й нерідко без коментарів повідомляють про події, в яких могли би побачити вияв проблем (скажімо, марґіналізації україномовного кіна чи порушення мовних прав в освіті). Не менший вплив має те, що вони просто публікують програму передач телеканалів - замість обговорювати їхній мовно-культурний і політико-ідеологічний вибір, змінити стандартний список рекомендованих глядачеві каналів (де поєднання українських (саме) з російськими потверджує наднаціональну спільність19) чи бодай указувати мову кожного фільму й програми (відмова від чого утверджує неважливість цієї інформації, тобто беззастережну прийнятність обох мов). Засвоюючи чи підтримуючи в пошуках ширшої авдиторії «загальноприйняті» практики, потенційні опоненти «центристської» нормальности допомагають приховати довільність цих практик і, отже, розчинити в здоровому глузді ідеологію, яку вони втілюють.

Коротко проілюструю ці твердження на прикладі кількох різних медій, які вирізняються на загальному провладно-розважальному тлі. Почну з єдиного «центрального» телеканалу, що не дотримується темників і дозволяє своїм журналістам і гостям прямого етеру критикувати владу, - «П’ятого», який гордо називає себе «каналом чесних новин». Головна його відмінність від решти доступних київському глядачеві каналів полягає якраз у більшій політичності та (політичній) збалансованості новин, зокрема, обговоренні тих подій і аспектів, на які темники наказують не звертати уваги, та запрошенні до студії, теж усупереч приписам аналітиків/цензорів із президентської адміністрації, гостей, котрі представляють різні табори й нерідко ведуть гостру дискусію. Але це по суті й усе. Так само як і на інших каналах, фільми анонсують українською, а показують переважно російською20, в україномовних програмах нерідко хтось із учасників говорить російською, невідповідного з того чи того огляду мововжитку урядовців або інших публічних осіб журналісти не проблематизують, а пов’язані з мовою аспекти обговорюваних подій і проблем нерідко залишають поза розглядом. Наприклад, запросивши кілька місяців тому до студії соліста групи «Океан Ельзи» Святослава Вакарчука, ведучий щоденної інформаційної програми Андрій Шевченко вперто намагався з’ясувати в нього розмір гонорарів за виступи, а не ставлення одного з нечисленних успішних україномовних виконавців до мовної політики держави в ділянці популярної музики. На невдоволене запитання гостя, чому він допитується про те, про що той говорити не хоче, Шевченко відказав, що це цікавить глядачів. Отже, навіть глядачів чесних новин фінансові справи зірки мають цікавити більше, ніж нетипова мова її пісень.

Якщо «П’ятий канал», аби привабити до себе й до опозиції якнайширші маси громадян, намагається поєднати чесні новини з розважальною спрямованістю інших жанрів, то газета «Україна молода», хоч і прагне таблоїДної легкостравности текстів, усе-таки передусім не розважає, а інформує своїх читачів, мало того, невтомно пропагує серед них «націонал-демократичні» ідеї. Відповідно, мовні проблеми посідають серед об’єктів її зацікавлень помітне місце та висвітлюються переважно з українофонних позицій. До того ж вони порушуються не лише в читацьких листах, не по-таблоїдному рясно друкованих у цій газеті, а й у проблемних статтях, інтерв’ю та навіть новинних повідомленнях на різні теми, в яких журналісти часто вирізняють мовний аспект. Газета Наполегливо проблематизує нормальність «суспільства, яке живе в незалежній Україні і з подивом дивиться на своїх поодиноких представників, для яких пошана до рідної мови - це справді принципово, а наявність гідности, усвідомлення своїх прав - нормально» (12.03.04). З цією метою вона, зокрема, підносить до рівня важливої події і випадки закриття україномовних шкіл, що їх «центристські» медії згадують хіба що між іншим, і випадки обстоювання громадянами своїх мовних (теж, звісно, україномовних) прав, про які «центристи» воліють не згадувати взагалі.

Проте, як я відзначав в одній із раyіших статтей у «Критиці» (2002, ч. 5), «узаємодія “націонал-демократичних” переконань та орієнтації на масового читача не була безконфліктною, і поступка перших другій штовхала “УМ” у бік “центристського” дискурсу та його здорового глузду». Передусім це виявлялося у відмові від проблематизації «центристської» мовної нормальности в певних суспільних ділянках і окремих явищах, де читачів, як припускали (й допомагали забезпечити, щоб так і було) журналісти, цікавить не мова - навіть якщо подібні або й саме ці явища на сторінках газети вже не раз критиковано. До прикладів, які я наводив у щойно згаданій статті, додам кілька новіших. Напередодні поєдинку боксера Віталія Кличка за чемпіонський титул «УМ» надрукувала

(21.06.03)    анкетні дані про «того, на кого ми сподіваємося», взяті з його інтернет-сайту. Там було і про науковий ступінь, і про захоплення іноземними мовами, і про улюблені одяг-їжу-зайняття та іншу всячину, але не було про незнання чи принципове ігнорування української мови, яке, отже, ніяк не мало позначитися на сподіваннях (усіх) інклюзивних «ми» - попри не раз висловлювані в українофонному дискурсі нарікання на байдужість/зневагу, що її виявлють до української мови провідні спортсмени країни загалом і брати Клички зокрема.

Так само й у висвітленні новин масової культури газета не завжди вважає за потрібне нагадувати про проблеми, що за ними стоять. Скажімо, 5.03.04 присвячена цим новинам сторінка містила, зокрема, коротке повідомлення про завершення в Донецьку роботи над новим телесеріялом за участю російських і українських акторів, де була іронія з приводу «піонерського ентузіязму», з яким українські телевізійники почали «випікати серіяли», але не було згадки про мову новоспеченого продукту, а отже, й сумніву щодо її нормальности. На цій самій сторінці надруковано слова нової пісні співачки Ані Лорак, про презентацію кліпу з котрою газета розповіла в трохи довшому матеріялі, левову частку якого присвячено анонсові виступу співачки разом із двома іншими українськими виконавицями у святковому концерті, що його 8 березня з нагоди жіночого свята мав транслювати «1+1». Україномовні опубліковані слова запевняли відповідність співачки образові нормальної (для українофонних читачів «УМ») «зірки», в розповіді про яку варто звертати увагу на незмінну сексуальність, а не на мову пісні, виконаної разом із колежанками в концерті, тим паче не питати, чому український канал вітає своїх читачок зі святом російськомовним шоу з переважно російськими виконавцями. Ніяких запитань не було й до опублікованої в тому самому числі тижневої телепрограми, де «УМ» не зазіхає на нормальність ані присутносте в українському масовому меню російських каналів, ані панування в етері українських каналів російської продукції (цього разу, зокрема, «восьмиберезневої»). І майже як у «центристів», ця нормалізація сусідує з уміщеною на сторінці політики патосною статтею про те, як на Рівненщині урочисто відзначають пам’ять УНРівських захисників краю від «більшовицької навали», чий приклад, мовляв, «надихає вже нинішнє покоління українців до оборони власного права бути господарями на своїй землі». Тобто це право цілком можна боронити в супроводі російськомовних пісень і серіялів.

Тижневик «Дзеркало тижня» не належить до медійних ресурсів «Нашої України» й нерідко критикує цей та інші загони опозиції. Головним чинником критичного ставлення газети до «центристських» настанов є дедалі рішучіша опозиція до режиму Кучми, що за час від початку «касетного скандалу» перетворила її на провідне демократичне видання країни. Крім того, проблематизації цих настанов сприяє оглядово-аналітична орієнтація більшосте матеріялів «ДТ», яка спонукає авторів бачити проблеми й говорити про причини та наслідки. Щоправда, мовні питання не посідають важливого місця в спектрі зацікавлень газети й у її зусиллях на делеґітимізацію режиму. Впродовж майже шести перших років свого існування газета виходила тільки як «Зеркало недели», мала застереження до політики українізації та переймалася долею російської мови й культури в Україні принаймні не менше, ніж української. Проте 2000 року з’явилася паралельна україномовна версія (хоч її позитивний вплив на вибагливих читачів дещо псує погана якість перекладу багатьох статтей та й сам легко відчитуваний факт перекладености, вторинности надрукованого українською), а матеріяли про культуру, історію, релігію тощо стали ближчими до тематичних зацікавлень та ідеологічних оцінок українофонів.

Утім, питання мови й після цього не опинилися в центрі уваги газети, до того ж пов’язані з нею тексти можуть відбивати не лише українофонну орієнтацію, часом доволі радикальну, а й більш чи менш помірковану русофонну. І лише зрідка ці протилежні орієнтації постають як відбиття партикулярних «точок зору» на мовну чи дотичну до неї проблему - зазвичай вони вміщуються без рубрикаторів поміж іншими немаркованими статтями, тож сприймаються радше як нейтральне висвітлення відповідної теми. Така практика сприяє радше «центристській» релятивізації нормальносте, ніж дискусії між носіями різних поглядів (полеміки з приводу якихось матеріялів у «ДТ» майже не буває). Щоправда, інколи газета вміщувала статті, котрі явно проблематизували уявлення про безпроблемність мовної ділянки й пов’язане з ним небажання влади й еліт обговорювати стан справ у ній, доводячи, що «замовчувати це питання, вважати його вирішеним, мабуть, ще не настав час» (13.10.01). Частіше, однак, вона підтримувала це замовчування в своїй текстуальній практиці. Навіть вочевидь важливі й активно обговорювані в багатьох медіях події в мовній ділянці, як-от ратифікацію Европейської хартії регіональних і меншинних мов чи парламентські слухання щодо української мови, в цьому виданні не згадано взагалі. В матеріялах про проблеми, мовний вимір яких у публічному дискурсі вже наголошувано, автори «ДТ» цього виміру не помічали (може, тому, що не належали до групи, яка від нього страждала). Приміром, говорячи про агресивний несмак БМ-мовлення, від якого людині годі сховатися в маршрутці чи кафе, але більшість і вдома не хоче ховатися, бо ж теревені ведучих їх «не навантажують», Галина Янишевська

(19.04.03)    не звернула уваги на (російськомовний складник не помітного більшості ідеологічного навантаження, який когось обурює не менше, ніж її -так само нормальний для тієї більшосте фалоцентричний. Нарешті, всі тексти, що хоч якось зачіпали мовне питання, з’являються на тих далеких від початку сторінках газета, де йдеться про культуру та іншу необов’язкову всячину. В першому зошиті, присвяченому політиці й економіці, про мову не згадують майже ніколи. Найприкметніше, що не згадують і на спеціяльній сторінці, присвяченій праву: газета, яка невтомно критикує неправову суть сучасної української держави та безправ’я її громадян, про мову пропонує в термінах прав і права не думати.

5

Моє наполегливе вишукування різноманітних виявів «центристської» (дво)мовної нормалізації могло навести читачів на думку, буцімто я вважаю цю нормалізацію цілком неґативним явищем, - тож мушу пояснити, що ні. По-перше, вона зробила прийнятним і звичним уживання української мови в багатьох практиках, де на час розпаду СРСР єдиною нормальною для більшосте населення була російська. По-друге, вона зробила по суті неможливим радикальний (для багатьох українофонів, утім, єдино нормальний) варіянт українізації публічної сфери, що вилучив би з неї всі інші мови, в тім числі й ту, якою - лише чи зокрема - говорить сьогодні більшість українських громадян. По-третє, визнання нормальним уживання будь-якої з двох поширених мов запобігло перетворенню мовної ідентифікації та повсякденної преференції на визначник соціяльної поведінки громадян і сприйняття їх іншими, що й означало би поділ суспільства за мовною ознакою, який за відсутности політичної нації міг призвести до поділу країни.

Проте ціну такого плавного мовного переходу від імперської окраїни до незалежної держави я вважаю зависокою. Насамперед скажу, що не використано нагоди стимулювати опанування й дедалі активніше вживання української мови переважною більшістю громадян і зробити його - разом із розвитком пов’язаної з цією мовою культури - важливим ресурсом постімперської емансипації та модернізації. Це обернулося, з одного боку, консервуванням радянської й/або засвоєнням нової російської культури, а отже, помітним впливом відбитих у них ідеологій, що ставлять позаімперське буття
України під сумнів і таким чином сприяють дезорієнтації й аномії в суспільстві. З другого боку, досягнутий рівень нормалізації співіснування двох мов не усунув суперечности між орієнтаціями на утвердження пріоритету української та на збереження мовного статускво, кожну з яких творена в медійних та інших публічних практиках нормальність загалом підтримує. Замовчування мовної проблеми перешкоджало публічній дискусії між прибічниками різних способів її розв’язання, тож держава й суспільство не мають обґрунтованих пропозицій і авторитетних оцінок їхніх переваг і вад, які дозволили би - навіть якщо до влади прийдуть люди, що цього прагнутимуть, - здійснити поінформований вибір. Мало того, нелегко буде забезпечити, щоб цей демократично зроблений (тобто спертий на волю більшосте громадян) вибір став вибором на користь демократії. Адже питання мововжитку переважна більшість українських громадян сприймає в термінах зручностей і потреб, а не прав (тому, гадаю, і заявляє соціологам про відсутність дискримінації), що сприяє делеґітимізації обстоювання прав, полегшуючи життя авторитарній владі. Нормальне для пересічної людини співіснування української та російської мов не ґрунтовано на правах і не регульовано законом, а тому обертається пріоритетом волі чиновників над вибором громадян і зручностей більшосте над правами меншосте. Коротко кажучи, нормальним є поводитись як усі й водночас не зважати на інших.

На жаль, така нормальність аж ніяк не обмежується мововжитком. Конформізм, страх іншости й байдужість до інших є характерними й звичними рисами членів українського суспільства, в нормалізацію яких медійний дискурс зробив неабиякий внесок 21. Нормальна українська/ (пост)радянська людина не вагаючись палить перед легенями співрозмовника, тішить свого пса прогулянками без повідка біля дорослих і дітей, які самі винні, коли бояться, не бачить нічого поганого в масних дотепах і анекдотах про жидів, бо на те й жарти. Владі не довіряє, але боротися з нею не бачить сенсу, на закон покладається менше, ніж на хабар, і взагалі воліє перейматися своїми справами, а не чужими болячками й кривдами, і не хоче мати нічого спільного з усілякими борцями та жертвами, що загрожують її святому спокоєві з пивом і телевізором. Ясна річ, реальні люди відповідають такому образові не всі й повністю, але цю невідповідність медії або просто замовчують, або подають як більш чи менш ненормальну іншість, а не як різність рівною мірою легітимних культурних ідентичностей та ідеологічних орієнтацій, що мають ураховуватися в розв’язанні суспільних проблем. Неготовність мейнстримного дискурсу й, під його впливом, «мейнстримної» людини обговорювати й узгоджувати відмінності орієнтацій та інтересів на основі певних спільних громадянських вартостей є чи не найприкрішим складником і водночас наслідком «центристської» нормалізації, який і робить потенційно ефективним і тому небезпечним імовірне розігрування мовної карти на цьогорічних виборах.

Про медійні реакції на цей намір див. у моїй статті «Правописне божевілля» («Критика», 2001, ч. 5).

1 Alfred Schutz. Collected. Papers. T. 1: The Problem of Social Reality. - The Hague, 1962, c. 7-9.

2 Я докладно аналізував передвиборний дискурс «центристського» та «націонал-демократичного» видань у статті «Україна, яку нам обирають» («Критика», 2002, ч. 5).

3 Нещодавно з нагоди чергової хвилі репресій про це писав Микола Вересень у «Дзеркалі тижня» (6.03.04).

4 Як показує досвід західних ток-шоу, з дискусії теж можна зробити розвагу - але
для цього вона має бути гострою, що в нас неможливо, бо влада не хоче дозволити в етері критику на свою адресу.

5 Увага до порушення прав більше характерна для українофонного й русофонного дискурсів. Наприклад, газета «Факты и комментарии», за всіма іншими ознаками типово «центристська», в питанні про мову постає радше речницею прав русофонів. Вона часто друкує історії «маленьких людей», скривджених маховиком українізації, передусім освітньої, та надає їм змогу проблематизувати владні запевнення щодо безпроблемности цієї ділянки в телефонних запитаннях до гостей «прямої лінії» (як-от міністра освіти Василя Кременя - 24.11.2000; 29.08.01), або й сама робить це в статтях та інтерв’ю (27.10.99; 19.04.01).

6 Тут і далі повідомлення телеканалів я аналізую за версіями, вміщеними на їхніх ітнернетсайтах. На жаль, ці версії можуть не збігатися з тим, що прозвучало в етері, - проте я не мав змоги працювати з відеозаписами.

7 Про медійні реакції на цей намір див. у моїй статті «Правописне божевілля» («Критика», 2001, ч. 5).

8 В той час (напередодні парламентських виборів 2002 року) темники, на думку експертів, розроблялися ще не в президентській адміністрації, а в штабі СДПУ(о), й поширювалися тільки серед медій, підконтрольних цій партії, зокрема, каналів «1+1» та «Інтер». «Сегодня» до їх числа не належить.

9 Хоча в першому випадку Кучма висловився за надання офіційного статусу, а в другому - відкинув можливість державного, зміна позиції полягала в тому, що він уже не згадував і про офіційний статус, а лише про спілкування - втім, як звично для «центристів», у неозначених ділянках і неозначеному обсязі.

10 Див., зокрема, статті Леоніда Амчука в «Українській правді» (25.03.02), Володимира Ар’єва в «Дзеркалі тижня» (7.02.04) та Володимира Семкова й Дмитра Лиховія в «Україні молодій» (18.02.04).

11 Як ці канали вміють, коли треба, давати відсіч зазіханням Москви, можна було побачити восени 2003 року, в дні Тузли.

12 Цей цикл редакторка новин Тетяна Федорів наводила як один із прикладів не пов’язаних із поточними подіями матеріялів, що їх «1+1» зазвичай показує глядачам у свята чи вихідні, коли є «добра нагода для того, щоб глянути на ці проблеми глибше (журналіст має більше часу на сюжет, а глядач - на його обдумування)». Див.: «День», 25.04.03.

13 Варто зауважити, що «центристи» спиралися на згадану практику змішування різних значень слова «український» у дискурсі «націонал-демократів».

14 Йдеться не лише про «Галицькі контракти», що орієнтуються на людей бізнесу, котрий уважається всуціль російськомовним, а й про розрахований на масову авдиторію таблоїд «Експрес». Пор. статтю Романа Кульчинського в «Політиці і культурі», 2000, ч. 43.

15 Друковані медії такого визнання/накидання не здійснюють: іншомовні цитати зазнають перекладу, й читач не має змоги дізнатися, якою мовою говорив той чи той персонаж - тобто, імпліцитно, й не має потреби знати цю обставину та враховувати її в своєму сприйнятті.

16 Цілком зрозуміла абсолютній більшості глядачів мова не спонукає і навіть не дає змоги зосереджуватися на субтитрах. Водночас англомовних фільмів, де відволікальний ефект був би меншим, а навчальний - більшим, у нас, на відміну від деяких європейських країн, не титрують.
Іван

17 Не дивно, що ухвалене в квітні 2004 року рішення Нацради, яким від загальнонаціональних компаній вимагалося при отриманні чи продовженні ліцензій брати зобов’язання мовити лише українською, викликало негативну реакцію багатьох телевізійників. Приміром, керівник каналу ІСТУ Олександр Богуцький заявив, що питання мови «не є визначальним» для українських мовників і закликав будувати мовну політику «у відповідності до реалій в Україні», за яких «майже все населення України розуміє російську, і дуже багато хто говорить російською» («Українська правда», 15.04.04).

18 В недавньому інтерв’ю «Дзеркалу тижня» (24.04.04) Роднянський потвердив мої висновки, назвавши одним із головних чинників глядацького успіху серіялів і телепрограм упізнаваність «контекстів і героїв, ідентифікованих як “свої”» та додавши, що, «судячи з глядацької реакції, російські серіяли й актори - свої». Визнавши роль телебачення в стимулюванні такої реакції, він, однак, наголосив відповідальність політичних і культурних еліт, які не подбали про створення умов для «специфічного національного телевізійного процесу, який безпосередньо відбивав [би] інтереси своєї культури, свого народу». На відміну від своїх раніших заяв, тепер Роднянський уважає, що української альтернативи глядачеві не запропоновано, тому «відбувається моделювання нових життєвих процесів мовою, що є універсальною для пострадянського простору і яка досі залишається культурним кодом». Утім, він не сказав про найочевидніший вимір цієї універсальносте - мовну й культурну російськість, що її телебачення накидає глядачеві як неперекладну й беззастережно прийнятну, «свою».

19 Звичайно, публіковані програми орієнтуються на канали, що їх можна дивитися у відповідній місцевості, але позаяк кабельне й сателітне телебачення різко збільшило різницю між найвужчим (кілька каналів) та найширшим (кількасот) вибором, газети мають скласти певний середній список, що таким чином стає вже, в певному сенсі, їхньою власного пропозицією.

20 Мало того, рівень російськомовности тут набагато вищий, ніж на «1+1» чи «Інтері», може, через брак коштів і кадрів на власне озвучення та закупівлю західних фільмів, замість яких канал «крутить» стрічки, зроблені чи озвучені в Росії, або старі радянські. Як і інші телемовники, «П’ятий» не цурається навіть тих фільмів, що просякнуті російським націоналізмом, як-от недавно показані радянські серіяли «Ходіння по муках» і «Міхайло Ломоносов».

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.