Модерність, еміґрація and all that jazz

Жовтень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1225 переглядів

Вінольд Райс. Інтерпретація гарлемського джазу I
(бл. 1925; зібрання Генрі С. Філда, Санта-Фе
).

 

В основу статті покладено виступ на VII Міжнародному конґресі україністів (Київ, червень 2008 року).

 

«Возьмімо за ручку радіопарату і перемандруймо нашвидку всі станції. Рідко, рідко де почуємо концерт, а то скрізь як не крикливий фокстрот, то занудливе танґо, як не ревелерси, то якесь шимі».

Зиновій Лисько, «Джезова недуга» (1948)

 

Якщо неприйняття джазу – одного з найбільших культурних рухів XX століття – в Радянському Союзі цілком зрозуміле з огляду на ідеологічне протистояння капіталістичному Заходові та його культурно-естетичним формам, то відкидання його та деяких інших музичних форм в українській еміґрації, що опинилася на тому Заході у міжвоєнний і повоєнний період, на перший погляд виглядає дивно. В 1948 році наймодерніший журнал нової повоєнної хвилі української еміґрації «Арка» (ч. 2) вмістив досить «немодерну» статтю Зиновія Лиська (1895–1969) під промовистою назвою «Джезова недуга» (щоправда, зазначивши у примітці, що окремі її твердження дискусійні). Стаття авторитетного музикознавця та композитора – це унікальний документ, що проливає світло на міжвоєнний і повоєнний період українського культурного життя за кордоном, указуючи не лише на особливості сприйняття окремого музичного жанру, але й порушуючи цілу низку ширших питань у сучасних соціологічних і культурологічних студіях, зокрема питання традиційної та антитрадиційної концептуалізації нації, взаємовідношення модернізму і традиції та ідентичности й еміґрації. Зупиняючись на окремих аспектах цього життя у світлі згаданих понять, сподіваюся також додати до розуміння сприйняття джазу і в радянському культурному дискурсі.

Як музичний жанр джаз – «витвір негрського світу» – Лисько оцінює недвозначно неґативно. Дбаючи про суто національні традиції, він непокоїться з приводу їх збереження за нових обставин, коли українська ідентичність – і навіть більше, вся тисячолітня европейська культура – загрожена наступом нових естетичних форм.

«Сьогодні можна говорити вже про засилля, про залив джезом цілих континентів, про просякання його і сприймання широкими масами споживачів, про переможну музичну революцію, яка в европейській духовості на місце тисячолітніх мистецьких традицій установлює свої незрівноважені, розхристані манери. <...> Коли ми хоч трохи познайомлені з европейською музичною культурою, з її змаганням до якнайбільшої чистоти і шляхетности звука, то в джезі чуємо якраз заперечення цих ідеалів». [с. 48]

Такі думки щодо нових музичних форм були не нові в українській еміґрації. Виразно неґативно до джазу як популярного низького жанру поставився відомий український дириґент Олександр Кошиць, який після падіння УНР не захотів повернутися в Україну, а продовжив ґастролі по США й інших країнах західного світу. Джаз, пише він у листі до свого приятеля, російського дириґента й композитора Васілія Бєнєвського, «без привычки слушать нельзя, и всякий нормальный человек будет сначала смеяться, а потом возмущаться до глубины души. Для тебя же, как и для меня, это равносильно музыкальному оскорблению»1. Втім, Кошиць не заперечує можливостей джазу за відповідного опрацювання матеріялу, а не його спрощення до популярних смаків. Саме таким шляхом пішов відомий американський композитор Джордж Ґершвін, який, почувши на концерті хору Кошиця «Щедрик» в обробці Леонтовича, ввів його до світового джазового репертуару.

Та якщо в устах традиціоналіста...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.