Модерна патафізика в українському контексті

Квітень 1999
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
62 переглядів

Борис Віан. Вибрані твори. – Харків: Фоліо, 1998.

Борис Виан. Пена дней. Романы. – Харьков: Фолио, 1998.

Борис Виан. Полдник генералов. Пьесы. Новеллы. – Харьков: Фолио, 1998.

Борис Виан. Сердцедер. Романы. – Харьков: Фолио, 1998.

 

– Ваш піаноктейль – незрівнянна річ, і я пропоную вам за нього три тисячі фальшонів.

– Ні, – мовив Колен, – це багато.

– Я наполягаю.

– Таж це дурниця, – затявся Колен. – Не хочу. Дві тисячі, якщо ваша ласка.

– Ні, – сказав антиквар. – Забирайте його, я відмовляюсь.

– Я не можу продати вам його за три тисячі, це здирство.

– Та ні, – наполягав антиквар, – я через хвилину зможу продати його за чотири тисячі.

– Ви ж його залишите собі.

– Певна річ, – мовив антиквар. – Хай буде не моє і не ваше: дві тисячі п’ятсот.

– Гаразд, я згоден.

Логіка цих рядків нагадує Керроллеву «Алісу», і відчуття цієї подібності не зникає, поки читаєш будь-який із творів Бориса Віана, яскравої богемної особистості повоєнного Парижа, відомого джазиста, талановитого винахідника, химерного, сміливого й до кінця не збагнутого своєю епохою письменника.

Як читати Віана сьогодні? Чим може його богемно-елітарна фантазія, чорний гумор, незвична логіка й чимраз екзотичніша стилістика творів зацікавити сьогоднішнього українського читача, не до кінця поглинутого творчістю Марініних-Шитових? Хочеться вірити, що такий читач досі існує, і якщо це припущення слушне, ризикнемо припустити ще й таке: дух Віанових творів сучасному українцеві ближчий, ніж французькому співвітчизникові письменника.

Література у Віановому розумінні – це передусім крайній індивідуалізм; а що може бути актуальнішим для силоміць колективізованого східноєвропейського інтеліґента, ніж можливість і здатність підкреслити власну індивідуальність. У центрі кожного Віанового твору завжди опиняється нонконформіст, який живе за законами, відмінними від загальноприйнятих. На перший погляд, це завжди антигерой, трохи зухвалий і самовпевнений, із претензійним ім’ям Шик, граф Адельфін де Нуващьє в яскравих жовтих черевиках, Антіох, Серафіньйо чи Майор, який «являв собою чудовий екземпляр яскраво вираженого кретина з низьким, насунутим на ніс чолом і шаленою волохатістю. Одне його око косило, а інше було скляним. Тонкі губи кривилися в сатанинській усмішці. Він носив одяг навиріст, не втратив жодного зуба й не приховував непомірного потягу до дешевого червоного кріпленого вина» («Розбірки по-андейськи»). Такими є Колен та Шик із «Шумовиння днів»; перший із них уважає, що праця нівечить людину і зводить її до рівня раба, другий не бачить змісту в житті без свого хобі, яке поступово перетворюється на манію. Шик колекціонує твори, аудіозаписи й навіть особисті речі філософа-екзистенціаліста Жана Соля Партра і за кожну з них готовий пожертвувати геть усім – від останніх грошей до коханої дівчини і власного життя.

До таких героїв належать Барон, Антіох і, навіть, Летючий кіт, «що походить від Міруса Першого, схрещеного із нащадком курки і кролика, про якого в “Улісі” Джойс пише: “Ця новонабута ознака потворності має певний стосунок до таємної насолоди, яку відчувають у кінцевій частині хребта, що її називають куприком, ті, хто згрупувався для дефекації в позі орла”» («Розбірки по-андейськи»). Такими є й безліч інших персонажів. Але антигероями вони здаються лише на перший погляд. Вникнувши глибше в реалії, що панують у Віановому світі, читач розуміє, що інакшими ці герої бути не можуть. Точніше, можуть, – але тоді вони або загинуть під час будування залізниці в пустелі, подібно до персонажів «Осені в Пекіні»; або їх уб’ють збирачі податків, прийшовши до них описувати майно, як це сталося з Шиком у «Шумовинні днів»; або ж їх спіткає якесь інше лихо. За таких умов перед героями постає непростий вибір: або перетворюватися па...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі