Модель «Культури»

Лютий 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
72 переглядів

Ювілеї зобов’язують. У широкому громадському плані вони нагадують про потребу оновлювати суспільство шляхом переосмислення колективних осягнень, іноді невдач, а передусім цінностей. В інституційному аспекті вони також дають нагоду осмислити свої вужчі хоч і (в тому ж громадському плані) не менш вагомі завдання та цінності й свій контекст. Соте число «Критики» також наштовхує на такі роздуми, зокрема на певні історичні паралелі й певну, хоч, може, символічну, естафету. Йдеться про паризьку «Культуру» та про її історичні уроки.

Тема має своє іманентне й органічне підґрунтя: у понад восьмирічному дискурсі «Критики» топос і модель «Культури» не раз звучали, і незрідка цілком програмово. У вересні 2005 року в рамках міжнародної конференції «Совєтський тоталітаризм в Україні: історія та спадщина», яку спільно провели Український науковий інститут Гарвардського університету й Інститут Критики, відбулася спільна презентація двох публікацій, безпосередньо пов’язаних із «Культурою» та її творцем Єжи Ґедройцем і так чи так дотичних до ролі «Критики» як видавництва, кола співробітників і як тяглости цінностей1. У попередньому, грудневому числі роль «Культури» звучить у двох статтях про «свідків століття»; один із них, Богдан Осадчук, залишається живою ланкою поміж нашими інститутами. 2006 року, в рамках ширшого пошанування року Єжи Ґедройця, що його планує польська сторона, «Критика» має намір активно долучитися до цих заходів в українському контексті. І не останньою чергою варто згадати той символічний збіг обставин, що перше число «Критики», видане у вересні 1997 року, з’явилося скоро по тому, як на початку червня у Києві відбулася міжнародна конференція з нагоди 50-ліття «Культури». Як уже випадало зазначати, моє осмислення завдань «Критики» відбувалося під свіжим враженням того ювілею і тієї спадщини. Подальші мої міркування, викладені тут у частинах 1 і 2, базуються на моєму виступі на тій конференції (ще вповні не друкованому) і зберігають перспективу того моменту; завершують їх (у 3-й частині) кілька штрихів-рефлексій із тепер уже майже десятилітньої перспективи.

1

Нинішнє, ще дуже попереднє2, осмислення спадщини «Культури» та її ролі у формуванні польсько-українських зв’язків – це передусім пошук глибших структур і самої семіології її дискурсу. Основна парадигма, яку тут застосовую, – «межі допустимого» – стосується не так моментів пріоритизації, марґіналізації, автоцензури або прямого небачення (хоч іноді вони також траплялися) тих чи тих непослідовностей, суперечностей тощо в тих людях та інституції, що творили цей дискурс, як самого пошуку закономірностей, критеріїв і цінностей, а також справжнього культурного й історичного контекстів.

Найперше, що впадає в очі, коли окреслюємо цей контекст, – це масштабність часу й тривання в часі. Власне, п’ятдесят років тому відбувалося не лишень совєтське закабалення...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі