Модель «Критики»

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
1591 переглядів

Задум

1996 року закінчилася моя каденція директора Українського наукового інституту Гарвардського університету, і мені тоді здавалося, що матиму трохи більше часу (що, звісно, виявилося суцільною ілюзією). Тоді я ще раз повернувся до думки про видавання української версії, — може, й не докладного перекладу — «Harvard Ukrainian Studies» (ГУС-у), журналу Українського наукового інституту в Гарварді. Проте ця ідея не знайшла жодної підтримки серед моїх колеґ-професорів. Едвард Кінан тоді сказав за всіх: «We all have our plates full». І справді, моя пропозиція звучала дуже по-пріцаківському, адже Пріцак був тим, хто постійно додавав усім навколо нових проєктів. У кожному разі, коли відпала модель ГУС-у, логічною альтернативою стало щось наближене до «The New York Review of Books» — видання, доступного широкому читачеві і водночас вельми інтелектуального. Здавалося, що це була потрібна в Україні та гнучка модель. Інша модель, архіважлива для нас, — це паризька «Культура». Цей часопис саме тоді добігав свого кінця (хоч тоді, 1997 року, ми не могли про це знати): 2000 року помер Єжи Ґедройць, і «Культура» перестала існувати. Звісно, у цій двоплановості була певна гібридність, бо програми, що їх виробили паризька «Культура» і «The New York Review of Books», — доволі різні речі. «The New York Review of Books» — часопис агностичний, відкритий для різних перспектив, хоч насправді об’єднаний певним ліберальним етосом. Але у західній, американсько-англійській журналістиці відсутня програма націєтворення (воно взагалі не потрібне, завершена нація вже є. Тепер сама констатація потреби націєтворення звучить і помпезно, і нескромно, але, на жаль, бачимо, що в Україні це таки є). Тож наявний у «Критиці» націєтворчий компонент, тобто концепцію творення певного інтелектуального перелому, витворювання нових стандартів і взагалі нового дискурсу, було взято з «Культури». Концепційно це нібито проста річ, проте в самому виконанні такої програми виринають різні ускладнення, бо певна частина нашої авдиторії цього не зрозуміє — маю на увазі передусім західну публіку. У західному світі такі речі звучать трохи «ретро», «quaint», як щось із ХІХ століття. Але в Україні це вкрай потрібно.

Із другого боку, такий дискурс треба якось контролювати, бодай ставити якісь орієнтири, як це, до речі, робив Донцов у «Літературно-науковому вістнику», потім «Віснику» — суто ідеологічному проєкті. Я планомірно оминав це, старався не ідентифікувати нас з ідеологічним проєктом (хоч він був імпліцитний), бо це одразу викликало наклеювання ярликів різного штибу і певну штивність, негнучкість дії. Тому я не пропонував якогось ідеологічного профілю, окрім прозахідного і демократичного. Хоча, якщо подумати, паризька «Культура» також була саме такою, тобто відкритою, і при цьому мала якщо не націєтворчий компонент, то спрямоване у майбутнє мислення щодо Европи загалом, не тільки щодо Польщі або Центрально-Східної Европи, а взагалі щодо того, якою мала бути европейська спільнота.

Перші кроки

Коли ми надрукували перший наклад і презентували його у київському Будинку вчених, що на Володимирській, зібралося багато людей. Ніхто з них не знав, що це таке і як до цього підходити. Газета, не-газета, хто її видає, для кого? І що за цим стоїть? На обкладинці першого числа були карикатури на Кучму й Андруховича, серед авторів — Сорос. Загалом атмосфера, як мені здалося, була прихильна, але й очікувально насторожена. Серед запрошених були здебільшого наші колеґи з різних інститутів, довколанаукова публіка. І що одразу якось усіх переконало — це добірна українська мова «Критики», не якась «діяспорщина» чи «еміґрантщина», а state-of-the-art українська мова. Мовний, стилістичний план для кожного, хто вміє читати, дуже важливий. Ви читаєте перше речення і вже знаєте, чи його написала грамотна людина і взагалі чи стиль передбачає вас як читача. Забезпечити такий самий якісний зміст було набагато складніше.

Коли у Гарварді розпочався новий семестр, я привіз кілька примірників і показав «Критику» своїм колеґам. Один із них, Володимир Діброва, теж наш автор, тоді сказав: «Бодай би це проіснувало п’ять років». Це завдання ми перевиконали. Інший колеґа подивився і єхидно каже: «Ви вкрали формат “The New York Review of Books”, тепер вони з вами судитимуться». Жодного суду не було. Ба більше, ми мали з цим часописом тривалу співпрацю, домовилися про переклад їхніх текстів у «Критиці». Ігор Шевченко (вже майже десять років як його немає) дуже ентузіястично долучився до «Критики», був членом редколеґії. Це здавалося мені вотумом довіри, що візантиніст, знаний науковець, який не мусив би таким займатися, активно співпрацював із нами. Соломія Павличко, дуже цікава і талановита особа, від початку «Критики» була активною дописувачкою. Із Миколою Рябчуком ми разом це розпочали — від розмов, які я вів із ним від середини 1990-х. Спільними зусиллями ми зібрали матеріял для першого числа, а на друге ще не мали матеріялу. Взагалі не було редпортфелю; кошти були лише на одне число. Наш офіс складався лише з одного бюрка в Інституті археографії, що тоді був на Трьохсвятительській вулиці. Дістав це приміщення тодішній голова цього інституту, академік НАН України Павло Сохань, що доти мав близькі стосунки з HURI: протягом першої половини 1990-х років ми запрошували його до себе, надавали кошти на різні проєкти, спілкувалися у різних справах. Потім на доказ своєї підтримки він дав нам бюрко в одній кімнаті його офісу. Але коли у «Критиці», у тому ж першому числі, з’явилася моя стаття про совєтизацію української гуманістики (я написав її англійською десь за пів року до того, коли виступав із доповіддю на конференції в Німеччині, і подумав, що це також треба оприлюднити для українського читача), то наступного дня нас із цього приміщення видворили, і «Критика» опинилася без приміщення. Отакий reality check (і чітка підпорядкованість та слухняність у НАНУ).

…і наукова програма

Дуже скоро після створення часопису ми перейшли до книговидання, започаткували видавництво (1998 року). Тож питання інституційної наукової праці стало для нас дуже актуальним. Воно наново відкрило можливість робити те, про що я колись думав у ключі українського варіянта ГУС-у. І я, і мої колеґи розуміли, що українська Академія наук не робить того, що мала би робити, зокрема, в гуманітарному секторі. Це поле, як на мене, було занехаяно — вперто, майже програмово. Ми почали видавати праці про Шевченка, Пантелеймона Куліша, координувати цей сектор, який за совєтів так довго було запущено. А потім не було майже жодного формального, цілеспрямованого осмислення, що саме треба робити, якою має бути гуманістика новоствореної незалежної України. Звісно, до того совєти щось видавали, і дещо було не аж таке погане. Очевидно, воно мало свої ідеологічні викривлення, і це потребувало бодай якогось цілеспрямованого обговорення. А його не було.

Одночасна робота над різними проєктами витворює синергійну ситуацію, де ви ростете разом із тими ж проєктами. Виникає нагода, навіть вимога бути будівничим усього підходу до цієї справи. Бо йдеться не тільки про кабінетну науку. Треба бути якоюсь мірою трохи і адміністратором, організатором. Саме цим свого часу займалися і Драгоманов, і Грушевський.

Україна як бізнес-проєкт

Фундаментальними речами — я це бачу досить категорично, навіть емоційно — повинна опікуватися держава. На те вона є. Адже якщо головне — це лагодити «діряві дахи» чи «крани», то для цього не конче мати державу, досить міста чи области. Бажання мати національну державу означає, що передусім треба займатися фундаментальними питаннями. Натомість в Україні у цій сфері маємо глибоке непорозуміння, невігластво, якусь популістську некомпетентність. І це підкреслює, що в Україні насправді ще немає нормального, просунутого політичного класу. Є олігархи і ті, хто хоче ними стати. А меценатів немає, а може, я просто не вмію до них достукатися. Держава мусить паралельно займатися війною і будувати Академію наук, а вона цього не робить. Вона взагалі від самого початку не робила Академії наук, цього високого сектору. Україна — це бізнес-проєкт, проєкт наживання грошей.

Тому була необхідність робити свою ініціятиву «знизу», бо звідки й на кого чекати? Політично-комерційний процес висував тільки таких, як Поплавський, а не питання реформування Академії наук.

Громадянське суспільство, яке нормально функціонує, яке звикло до свободи, яке не було вкрай травмоване і колонізоване, витворює різні механізми взаємодії з ліберальною державою, що ґарантує розмаїті права. Якщо до того ще й немає сусідів, які зазіхають на ваші території або взагалі кажуть, що вас не існує, що ви — лише різновид нас, тоді все справді значно простіше. В Америці Академія наук символічна, а насправді є безліч університетів, різних структур та інституцій, які витворюють якісний ринок ідей і дискурсів. До того ж є економіка, яка спрацьовує і постійно винагороджує інтелект. В Америці кажуть: ідеї не мусять шукати грошей, гроші самі пливтимуть до них. В Україні все навпаки, бо не було громадянського суспільства, а сталінські погроми винищили цілі пласти інтелектуалів. Це все треба виправляти. Тому моє постійне наголошування завдань АН — це своєрідна спроба «перескочити», залучати наявні структури до завершення націєтворення. Усе ХІХ століття тривало українське націєтворення, і його не було завершено. Потім прийшла революція, століття від якої маємо нині. Потім була держава — і також «недодержава», совєтська республіка. Потім — сталінізм. І тільки наприкінці ХХ століття ми знову отримуємо незалежність і шанс ці речі виправити.

Іще раз наука

Наука є фундаментальним завданням України, без науки ми перестаємо бути повноцінними, повертаємося до Совєтського Союзу. Вона є механізмом ствердження повноцінности і самоповаги. Теперішню Академію наук не зреформовано, вона не налаштована на сучасні завдання, заскорузла в своїх структурах, сформульованих на початку 1930-х як «наш інтелектуальний Донбас». Цей компонент дуже мало засвідчено у теперішньому українському обговоренні, у загальнонаціональному дискурсі. Майбутнє українського повноцінного інтелектуального життя є в Україні — не в діяспорі; хоч діяспора, звісно, має свою важливу роль, і синергія вкрай потрібна. Думаю, ми довели, що «Критика» — це не діяспорний проєкт, хоч певні кошти на його підтримку можуть іти з діяспори. «Критика» — майже унікальний проєкт, бо він уповні підтверджує свою віру в українські ресурси. В принципі Україна здатна робити такі речі власними силами.

…і наш внесок у неї

Ми випускаємо в середньому 10–12 книжок на рік. Для видавництва, яке починало з фінансового нуля, це немало. П’ять років тому почав працювати новий сайт «Критики», де публікуються матеріяли українською та англійською мовами.

Одна біда в тому всьому — що ми дотепер не маємо нормального фінансування, живемо якщо не від місяця до місяця, то від року до року. Коли ми починали, то не мали бізнес-плану. Зазвичай, коли створюється нове видання чи видавництво, збираються меценати, інвестори. Вони дають суттєву суму, і тоді справа йде вперед. У нас цього не було. Чи тому, що не було відповідного клімату, чи знання і вміння з нашого боку. І це постійно тяжіє на мені, на моєму баченні справи й оптимізмові, хоч він і далі є.

Одне з найцінніших видань «Критики» для мене — це повне зібрання творів Володимира Свідзінського, прекрасного українського поета 1920–1930-х років, який загинув від рук енкаведистів на початку Другої світової війни. Великий поет, якого ми доти не мали, бо його твори були недоступні. Моя велика особиста біда, що я не встиг написати вступ до нього. Хотів це зробити, але забракло часу. Але інші речі вдалося зробити. «Гайдамаків» робили у зв’язку з ювілейним проєктом НТШ в Америці, так само, як «Шевченка в критиці». Видали три томи дослідження про Голодомор Людмили Гриневич — скільки могли. Тепер цей проєкт переходить в інші руки.

Як міряти інтелектуальний дискурс?

Reality check — це річ, яка контролює, чи правильно ми щось робимо. Чи коли будуємо хату, чи коли керуємо машиною. Без цього можуть бути катастрофічні наслідки. В Америці, і це особливо видно за Трампа, люди і преса постійно наголошують, що певні речі нищівні, проблемні. Тому що люди звикли думати широко і на перспективу. Не робити цього — означає погодитися з руйнівними, ентропійними процесами. В Україні внаслідок тоталітарного минулого таке обговорення давалося дуже важко. Люди відвикли включатися в процес, бути його частиною, мати свої громадянські обов’язки, вони переставали бути повноцінними членами суспільства, відсторонювалися за принципом «моя хата скраю».

Підтримка громадського компонента дуже важлива, і тепер, завдяки сайтові «Критики», ми його дуже посилили. Власне, інтерактивність різного штибу була в «Критиці» від самого початку: ми друкували листи до редакції, влаштовували такі чи такі обговорення. Це проєкт не абстрактного розумування, а живого громадського самовияву.

Ми ще не дісталися до всієї нашої авдиторії — і це наша велика біда. Сайт подекуди це кореґує, бо його читає набагато більше людей, ніж є фізичних передплатників. Поза тим треба визнати, що наша публіка вибіркова, а наш дискурс елітарний. Але хотілося б набагато більше читачів і залучених до проєкту людей. Ми постійно про це говоримо і стараємося це активізувати. Так, наше письмо подекуди трудне, бо не всім вдається писати про складні речі доступно. Але не хотілося б перетворитися на заповідник для вузького кола гіперінтелектуалів.

Про нас говорять, нас знають — очевидно, таки робимо потрібні речі. Біда в тому, що в Україні сам процес осмислювання якости інтелектуального дискурсу невироблений. Різного штибу показники і мірила є штучними, робленими в совєтський спосіб — це немовби Спілка письменників обговорює проблеми Спілки письменників… Такі речі мають свою рутину, і ця рутина нескоординована. Але що насправді відбувається? Як світ на це дивиться? Це також питання плюралізму різних механізмів входження у світ, вимірювання ефективности: які статті цитують, про кого говорять на Заході й у світі взагалі. Міністерство культури мало би провести фундаментальне дослідження, як виглядає образ України у світі і що треба зробити, щоб він був позитивний. А головне — щоб таки виправити недоліки. Якоюсь мірою ми до цього долучилися, ми теж це робимо.

…Декілька років тому в офісі Фундації Фулбрайта в Україні було обговорення реформи Академії наук і того, яку роль тут могла би відігравати «Критика». Прийшло багато людей, дискусія була дуже доцільна і цікава. Було видно, що це були ті заанґажовані люди, саме наша авдиторія. Чи вони потім усі стали нашими читачами, чи вже були ними доти? Чи далі є консенсус і наснага? І як справи з тими реформами?

Новий національний консенсус (і трохи оптимізму)

Ідеологічний простір України — неоднорідний, скупчений у одних прошарках і з величезними прогалинами в інших. Без прямого, в кожному разі вузького ідеологічного ракурсу ми відкривали собі доступ до всього інтелектуального середовища України. «Сучасність», навіть у її західний період, не була аж такою екуменічною, відкритою до всіх позицій, а після переїзду до України й поготів. Український лівий (мова, звісно, про демократичний) сектор узагалі дещо кульгавий. Хоч, думаю, ми завжди були відкриті і до нього. Натомість українська еміґраційна спільнота в Америці була рішуче права, що в американському інтелектуальному житті було великою перешкодою для неї. Іще в коледжі я запитував себе: як можна бути відкритим до інтелектуального світу, коли ти зосереджений чи не винятково на правих (не кажучи вже — реакційних) позиціях? Потім, у наступні п’ятдесят років, усе трохи змінилося, але тоді, в Америці, цей правий сектор був неприховано антиінтелектуальний.

Кожне покоління приймає і кожна доба задає певні виклики. Ми тут не єдині. Те, що українську естафету було травмовано, не змінює справи: нам далі своє робить. Обізнаність із українською історією, думкою, творчістю повинна надихати і давати сильне почуття впевнености. Наші попередники робили своє навіть за складніших обставин і виходили переможцями.

Поразки, що траплялися дорогою, попри все, таки оберталися на догірну, а не на сходження на дно. Тепер разом із колеґами з різних країн займаємося новим проєктом — новою історією української літератури (де маю честь бути головним редактором). У роботі над цим проєктом я постійно переконуюся, що великою мірою — це історія перемог, а не поразок. Що справа, яка нібито була приречена на небуття, відроджувалася й перемагала. Історія української літератури — це та ж героїчна історія, яка повинна надихати.

В українському проєкті можуть звучати дуже різні речі. Нещодавно вийшла книжка Сергія Плохія «Брама Европи» — думаю, ця метафора також влучна. Україна як геополітичний простір, від якого розпочинається Европа. Характерно, що тепер це, власне, вся Україна, не тільки Галичина чи Правобережна Україна. Стаємо свідками нового національного консенсусу, що вся Україна хоче бути в Европі, де під Европою розуміємо передусім гуманістичну культурну цінність, яка дала світові дуже багато, а найперше — людську свободу. Це має надихати.

Триматися колії

Що ми ставили собі за мету? Відчуття і переживання контакту із живою інтелектуальною думкою. Яка постійно реаґує на все нове і постійно це нове, в різних інтелектуальних, життєвих вимірах осмислює. Де жодна тематика не є чужою, де точний, тонкий і живий підхід до всього, що діється у світі в різних дисциплінах, нас цікавить. На все це треба вміти реаґувати, інакше ми не в потязі, випадаємо з інтелектуальної колії.

«Критика» вже дуже багато зробила. Ми могли би зробити ще більше, але для цього конче потрібно подбати про нашi фінанси, забезпечити ресурси, що було найнеобхіднішим від самого початку і що ми тільки наполовину забезпечили. Хочеться, щоб люди побачили, який шлях уже пройдено, і якось на це відгукнулися. Ми мусимо йти і до наших прихильників, і до меценатів (які, мабуть, уже є і, напевно, будуть).

Протягом двадцяти років «Критика» була дотична до різних інноваційних моментів. Одним із наших найбільших досягнень є плідна співпраця із багатьма визначними авторами. У якомусь сенсі автори «Критики» — це вузол українського інтелектуального життя. І не тільки українського: ми завжди намагалися поєднати найкращі зусилля своїх і найкращі зусилля не-українців в одне ціле.

«Критика», гадаю, мала би стояти при відродженні нової Академії наук. Тобто ми маємо продовжувати нашу журналістську роботу, але також бути причетними до фундаментального відновлення академічної гуманітарної ділянки. Це те, що потрібно кожному суспільству, кожній повноцінній нації, що дає змогу бути суб’єктом на світовому рівні. Російська гібридна війна показує, що ці речі точно мають своє вкрай реальне застосування. Наявність такого ресурсу дає ту м’яку силу, яка є необхідною для всіх держав. Це фактично державний пріоритет. І те, що українська держава досі не визнає, не бачить, що вже існує такий ресурс, — це великий недогляд. Так само, як українська держава не враховує, що існує Український науковий інститут Гарвардського університету. Якби український політикум розумів своє завдання трохи ширше, то міг би започаткувати реальне зрушення…

Підготовлено на основі бесіди Григорія Грабовича з Олегом Коцюбою, а також виступу Григорія Грабовича під час святкування 20-річчя «Критики» 2 грудня 2017 року у Нью-Йорку.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі