Між трупоспаленням і трупопокладенням

Вересень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
893 переглядів

Про переїзд через західний кордон України за останні 15 років писали сотні разів в усіх жанрах і з усіма можливими стилістичними прийомами. Цей кордон мільйони разів перетинали українські ковбої-човники на пасажирських поїздах, ховаючи спирт у презервативах і приклеюючи пачки з сиґаретами «Сент Джордж» (хто курить, знає, яка це гидота) до своїх волохатих ніг липкою стрічкою, щоби потім, уже на польській території, віддирати їх із волоссям і верхнім шаром епідермісу. Я бачив, як вибухали спиртоносні гандони, як кидали з поїзда величезні тюки з сиґаретами просто в темряву, і невидимі руки вже на польській території підхоплювали безцінний товар, щоб його не виявили непідкупні (деколи насправді непідкупні!) польські митники; я бачив сльози моїх співвітчизників, у яких забирали їхні кровні сиґарети, їхній кровний спирт, я бачив ґримаси задоволення на їхніх обличчях, коли вдавалося перетнути кордон без матеріяльних втрат. Вони робили це заради власного виживання. В осілого українського люду, який віками сидів на своїй землі, переважно займаючися рільництвом, раптом прокинувся кочівний дух. Сотні тисяч, мільйони моїх земляків несподівано зірвалися з насиджених місць і заповнили собою країни Західної Европи, з року в рік множачись і перетворюючи своє заробітчанство на тиху окупацію. Ми вимушено окуповуємо Европу і створюємо їй своєю присутністю великі проблеми. Не здивуюся, якщо років за п’ятдесят українці Португалії як друга (а може, й перша!) за кількістю етнічна група почнуть вимагати запровадження другої державної мови. Сподіваюся, не російської.

 

***

 

Цей кордон тисячі разів перетинали українські письменники, яким 15 років тому без перешкод дозволили цю розкіш неконтрольованого пересування. Чи не вперше це сталося на початку 90-х років, коли двоє українських поетів, Олександр Ірванець і Володимир Цибулько, вирушили в пошуках своєї Европи до східної Польщі. На їхню честь не влаштовували бенкетів і не організували літературних вечорів. Їм було ледь по тридцять років, і вони хотіли їсти. Ні, в Україні тоді не було голоду (голод в Україні можна створити лише штучно – тут навіть земля калорійна), але й роботи також не було. Сашко і Володимир вийшли на люблінський базар із написаною на картонній табличці стандартною на ті часи польською фразою: «Szukam pracę». І вони її постійно знаходили: прибирали англійські та французькі парки від осіннього листя, служили ґувернантами в багатих польських родинах (навчали польських дітлахів французької мови й гарних манер), носили рясу і святі дари за католицькими ксьондзами... Ні, це жарт. Насправді поети копали могили на цвинтарях, забезпечуючи наших заклятих друзів-поляків якісними – просторими і світлими – ямами. Минуло якихось 15 років, і наші герої стали тим, ким мали стати: Сашко Ірванець – одним із патронів Бонського театрального бієнале і стипендіятом почесного американського фонду, Володимир Цибулько – депутатом Верховної Ради України. Обидва не перестали бути поетами. Справжній поет в Україні – більше, ніж поет. Він – кочівник. Український поет – нетиповий українець, бо йому дуже важко всидіти на місці.

 

***

 

Колись місцеве населення давньої України навчилося від сарматів по-новому ховати людей – загальнопоширене раніше язичницьке трупоспалення змінилося трупопокладенням: небіжчиків клали на спину, а ноги розташовували паралельно або перехрещували, з орієнтацією на захід, рідше – на південь і схід. І відтоді цей сарматський (а згодом і християнський) звичай ховати людей у горизонтальній позиції і давнє язичницьке трупоспалення постійно змагаються. В Европі поступово міцнішає тенденція трупоспалення, бо елементарно бракує землі на кладовищах (особливо у великих містах), тоді як у селах переважає трупопокладення через достатню кількість цієї самої землі. Що аж ніяк не свідчить про те, що сільське населення Европи має сарматське походження, а міське – якесь інше, наприклад, язичницьке. Це було би повним невіглаством із мого боку...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі