Між правом і свободою

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
235 переглядів

Юридичний коментар до Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» від 2 квітня 2007 року та загальної політичної ситуації в Україні

Указ президента України Віктора Ющенка «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» №264/2007, оприлюднений 2 квітня 2007 року, констатує і водночас суттєво підсилює ситуацію гострої політичної кризи в Україні. Саме ці обставини спонукали подати цей коментар. Уже від початку треба зазначити, що його побудовано на декількох загальновідомих аксіомах. Зокрема, на тезі про те, що лібералізм, який не спирається на владу закону, мало чого вартий. Своєю чергою, демократія, що не спирається на верховенство права, є нічим іншим, як прологом до хаосу. Політичний хаос найчастіше закінчується владарюванням сильного. У підсумку виходить, що свобода, яка не спирається на право, є фактично правом сили. Власне, саме до таких класичних засад намагається апелювати цей коментар.

Отже, в Указі президента (далі – Указ) сконстатовано, що:

1) в Україні «склалася ситуація іґнорування більшістю у Верховній Раді України конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій », зокрема «на заміну поодиноким випадкам включення до складу коаліції депутатських фракцій окремих народних депутатів <...> заступає практика масового поповнення її складу на засадах індивідуального або групового членства»;

2) своєю чергою, «порушення конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій <...> спотворює результати народного волевиявлення <...> у березні 2006 року »;

3) таке формування коаліції «є нехтуванням конституційних виборчих прав громадян України»;

4) воно також «призводить до іґнорування конституційного принципу народного суверенітету»;

5) крім того, «такий розвиток подій є реальною передумовою узурпації влади в Україні»;

6) нарешті, все «це також загрожує національній безпеці, спричиняє дестабілізацію політичної ситуації в державі, створює потенційну небезпеку державному суверенітету».

Я переконаний, що кожна із зазначених констатацій Указу заслуговує окремої юридичної оцінки. Тому ситуацію доцільно розглянути саме у згоді з більшістю проголошених тез.

1. Указ стверджує, що нині в Україні відбувається масове поповнення складу владної коаліції на засадах індивідуального або групового членства. Тобто вже від початку стикаємося з оцінковим судженням президента про те, що певна (на мою думку, не масова. – В.Р.) кількість депутатів почала голосувати в унісон із депутатами, які належать до владної коаліції. За винятком переходу до коаліції депутатів групи Анатолія Кінаха, а ще раніше – соціяліста Олександра Мороза, йдеться не так про фізичний перехід із фракції у фракцію, як про зміну пріоритетів у голосуванні окремих членів парламентської опозиції. Оскільки днями цих людей вивели зі складу коаліції, що перебувала при владі, їхній зв’язок із коаліцією залишається суто ідейним.

Якщо згадати, що частина 2 статті 80 Конституції України каже, що «народні депутати України не несуть юридичної відповідальности за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах », виникає запитання: у чому, власне, сенс «грубого порушення», про яке йдеться в Указі? Адже нові симпатики коаліції сидять у тій самій залі пленарних засідань, де сиділи й раніше. Слухають, думають, ухвалюють рішення, голосують... Усе так само, як і було, тільки суттєво змінилися внутрішні оцінки, політичні настанови. Але чи має будь-яка фракція владу над інтелектом, моральними переконаннями, духовними цінностями своїх членів? Ба більше, чи має таку владу над свідомістю депутатів навіть народ України?

На парламентських виборах 2006 року народ обрав дуже різних людей з усіма притаманними їм внутрішніми переконаннями, настроями й оцінками. При цьому голосування відбувалося за фактично закритими списками. Тобто народ, обираючи депутатів, мусив покладатися на зрілість політичної сили, яка сформувала конкретний список. Реально списки формували лідери партій та блоків, отже, саме вони несуть головну відповідальність за нелогічну поведінку своїх обранців. Якщо місце у списках купувалося за гроші, претензії взагалі недоречні. Народ не уповноважував політичних лідерів на продаж місць. Якщо ж вони все-таки зробили це, то саме на них і має лягти конституційна відповідальність. У такому разі логічно було би розпустити не всю Верховну Раду, а тільки опозиційні фракції, які морально розклалися.

Втім, у кожній із наявних у світі виборчих систем вибір людей не буває абсолютно безпомилковим. Нормальна виборча система може бути мажоритарна, пропорційна чи змішана, проте в будь-якому разі вона має давати такий результат, при якому помилки волевиявлення є поодинокими, тобто коли вони не спричиняють ефекту масовости, системи. Натомість Указ констатує масову зміну політичних орієнтацій. Але якщо симпатії й подальше голосування депутатів змінюються масово, це дає підстави говорити не так про політичне відступництво, як про хибний спосіб формування виборчих списків, юридично неприйнятний виборчий закон.

Із другого боку, немає серйозних підстав стверджувати, що народ в особі більшости виборців справді роздратований переходом депутатів від опозиції до коаліції. Адже народ обирав народних депутатів не безпосередньо до коаліції чи опозиції, а до парламенту – Верховної Ради України. Тобто за законом народ не може й не повинен впливати на входження депутатів до складу коаліції чи опозиції. Не виключено також, що за час, який проминув від моменту парламентських виборів, електорат перейшов до нових політичних пріоритетів разом із депутатамиперебіжчиками. Принаймні президент України не може достеменно знати сьогоденні пропорції політичних настроїв народу.

Якщо симпатії більшости народу на перших виборах належать одній партії, а на других виборах – другій (типова картина у двопартійній політичній системі), то чому б їм не змінитися в коротший термін? У березні 2006 року народ міг хотіти одного, а в квітні 2007 – іншого. Зрештою, якщо голосування окремих депутатів від опозиційних фракцій в унісон із коаліцією є зрадою, то голосування всієї фракції «БЮТ» за Закон «Про Кабінет Міністрів» має вважатися зрадою ще більшою. Адже він практично нищить політичну значущість поста українського президента. І чому в такому випадку не вважається, що сам президент Віктор Ющенко зрадив своїх виборців, подавши на посаду прем’єр-міністра кандидатуру Віктора Януковича? Адже саме щоб не допустити його до влади, стояли вони на зимовому майдані Незалежности.

Так чи так, але з юридичного погляду неможливо довести, що зміна стратегії голосування цілою фракцією, так само як і зміна політичних уподобань президента щодо кандидатури Януковича, – це благо для народу, а зміна стратегії голосування окремих депутатів – зло.

2. Теза Указу про те, що «порушення конституційних вимог щодо формування коаліції депутатських фракцій <...> спотворює результати народного волевиявлення <...> у березні 2006 року» також дуже сумнівна. Із логіки Указу випливає, що перехід соціялістів Олександра Мороза до антикризової коаліції влітку 2006 року не спотворював волю виборців, а такий самий перехід інших фракцій пізніше спотворює її. Такий висновок є нелогічним, бо відразу після виборів воля електорату більше наближена до волі депутатів, яких він обрав, ніж через 9 місяців. Проте мусимо наголосити, що Конституція саме відразу після виборів дозволяє народним депутатам входити у складі фракцій до будь-якої коаліції.

Як відомо, частина 7 статті 83 Конституції України говорить лише про те, що мінімум 226 організованих у фракції депутатів мають визначитися в місячний термін із питанням входження до владної коаліції. При цьому є очевидним, що за умов багатопартійної системи (як-от в Україні) політична єдність коаліції може бути лише умовною, відносною.

Адже фракції входять до коаліції, проте не розчиняються в ній. Тому виглядає логічним, що, за Конституцією і законом, такої єдности має вистачити лише для формування Кабінету Міністрів. Про подальшу долю коаліційної єдности, як і єдности опозиції, Конституція просто нічого не каже. Тобто вона не передбачає обов’ язку коаліції чи опозиції голосувати в протилежний одна до одної спосіб. Навпаки, із частини 2 статті 80 Конституції випливає, що голосування депутатів є принципово індивідуальним. Це означає, що його зумовлює їхній власний вибір, інтуїція, а не партійна (фракційна) дисципліна.

Отож мусимо дійти єдино можливого висновку: Конституція не передбачає голосування в унісон ні в межах владної коаліції, ні в межах опозиції. Що ж стосується загальних стандартів партійної демократії, то не партія мусить думати однаково з лідером, а лідер має думати в унісон зі своїми співпартійцями. Ще більшою мірою це правило стосується депутатських фракцій, до складу яких, за українським законом, можуть входити позапартійні депутати. Врешті-решт, поміркований дисидент у партії чи фракції є свідченням їхньої терпимости й плюралізму, а відтак – норми. І навпаки, абсолютна політична єдність є очевидною ознакою «демократичного централізму» радянського типу.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі