Місце пам’яті як школа забуття

Травень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
5
220 переглядів

1] Л. С. Абецедарский, М. П. Баранова, Н. С. Павлова, История БССР. Учебник для средней школы, ред. П. Петрикова, Минск: Народная асвета, 1982, 289 с., ил.

[2] У. Н. Сідарцоў, В. М. Фамін, Гісторыя Беларусі. 1917–1992, Вучэб. дапам. для 9 кл. сярэд. шк., Мінск: Народная асвета, 1993, 319 с.

[3] І. Л. Качалаў, Г. С. Марцуль, Н. Я. Новік і інш.; пад рэд. Я. К. Новіка, Гісторыя Беларусі: канец 18 – 1999 г. Вуч. дап. для 11 класа агульнаад. школы, Мінск: Народная асвета, 2000, 206 с.

[4] В. Н. Сидорцов, С. В. Панов, История Беларуси. 1917–1945 гг. Уч. пособ. для 9 кл., под ред. Н. С. Сташкевича, Минск: Издат. Центр БГУ, 2006, 215 с., ил.

[5] А. А. Коваленя, М. А. Краснова, В. И. Лемешонак и др., Великая Отечественная война Советского народа (в контексте Второй мировой войны), уч. пособие для 11 класса, Минск: Изд. Центр БГУ, 2004, 231 с.

Шість років тому французький історик П’єр Нора повідомив про «Всесвітній тріюмф пам’яті» – статтю з такою назвою надрукував часопис «Transit» (2002, №22). Пам’ять, – пише дослідник, – це реальний зв’язок із минулим. Вона завжди обіймає особисте переживання, певний екзистенційний досвід і може претендувати на істину «істиннішу», ніж істина історії, а саме – на істину живої пам’яті про пережите. Тим часом історія залишається тільки репрезентацією минулого, що прагне до «об’єктивности», спираючись на «документ» і виявлений (або сконструйований) історичний факт. Зазвичай на це вельми впливає фаховий вишкіл дослідника і... в іншому випадку – специфіка чинного політичного режиму.

В епоху націй і націоналізмів історія вийшла за рамки наукової дисципліни й стала ідеологічним засобом формування нової ідентичности, почала претендувати на роль пам’яті нації. Особливо виразно ця ідентифікаційна функція виявлялася під час розпаду одних і формування нових територіяльних, національних і політичних спільнот. Проте на зламі XX–XXI століть з’явилася тенденція ослабити ідеологічну націєтворчу роль історії. Можливо, це пов’язано з тим, що в більшості европейських країн національне поступово поступається соціяльному та політичному. А от на постсовєтських територіях зникнення комуністичної цензури, політична боротьба і методологічне розкріпачення спровокували появу декількох історіографічних концепцій, що часто демонструють діяметрально протилежне бачення минулого.

П’єр Нора, буцімто шукаючи заміну історії, пропонував концепцію «місць пам’яті». 1984 року дослідник означував їх як «сліди минулого, з якими сучасні покоління вже втратили зв’язок». Дванадцять років по тому він характеризував «місця пам’яті» вже «як феномен, що набув статусу символу в меморіяльній спадщині певної спільноти». У якомусь сенсі «місця пам’яті» почали означувати як місця зустрічі пам’яті й історії, як своєрідну дискурсивну практику, що сприяє ідентифікуванню суб’єкта з котроюсь спільнотою. При цьому актуалізація минулого сама набуває форми символу. Звісна річ, таким символом не конче має бути набір конкретних місць. Це може бути якась дата, ритуал, назва, врешті, текст шкільного підручника історії.

Держава та суспільство традиційно надають підручникові історії велике значення. Як зауважив французький дослідник Марк Феро, образ інших народів або власний образ, що живе в нашій душі, визначає те, як у дитинстві нас навчали історії. Це залишається на все життя.

Образ минулого, що зберігається в тексті шкільного підручника історії, відіграє для нації інтеґраційну роль. Водночас шкільна історична освіта є частиною ідеологічного обґрунтування леґітимности чинного політичного режиму; її важливим елементом є образ власної нації та образ її ворога. Особливого значення набувають теми, пов’язані з подіями, котрі можна трактувати як точку відліку, символічний початок нового періоду історії. Між таких подій є і війна.

Варто додати, що кожен підручник історії як «місце пам’яті» має власну «колекцію» фактів, осіб і понять, що їх він пропонує як своєрідний національний або державний канон. Водночас той-таки підручник відправляє в небуття інші важливі факти, осіб і поняття, стаючи в такий спосіб своєрідним «місцем забуття». Мілан Кундера влучно зауважив, що збереження пам’яті так само є однією із форм забування.

То як виглядає як «місце пам’яті / місце забуття» текст шкільного підручника історії Білорусі, що висвітлює події Другої світової війни?

Ця стаття є спробою проаналізувати декілька поколінь підручників постсовєтської Білорусі. Головну увагу звернемо на поняттєвий апарат, висвітлення проблеми відповідальности европейських держав за розв’язання війни, оцінки аґресії СССР проти Польщі у вересні 1939 року та приєднання Західної Білорусі до БССР і СССР, висвітлення військових дій літа 1941 року в Білорусі, характеристику німецького окупаційного режиму, розповіді про рух опору в Білорусі, а також загальні оцінки білоруського внеску в перемогу над Німеччиною.

Аналіз цих позицій тексту підручника дасть змогу зрозуміти, який образ власної нації пропонують учням і чим є образ ворога.

Совєтські підручники історії БССР

У перші роки незалежности білоруських учнів іще навчали за совєтським підручником «Історія БССР» [1]. Поняття «Друга світова війна» у ньому не було взагалі. Не було й згадок про міжнародні взаємини в Европі наприкінці 1930-х років і про ті домовленості, що сприяли розв’язанню світової війни (ці теми розглядали в курсі «Історії СССР»). Події вересня 1939 року було подано за схемою: 1 вересня 1939 року розпочалась аґресія Німеччини проти Польщі. Польське військо було розбито, і совєтський уряд вирішив узяти під «охорону життя і майно трудящих Західної Білорусі», котрі радісно вітали прихід «визволителів» із СССР. Щоправда, наприкінці теми раптом з’ясовувалося, що насправді Червона армія визволяла трудящих не від німецьких військ, а від «польських поміщиків і капіталістів».

Як пишуть автори, війна для Білорусі розпочалася 22 червня 1941 року нападом Німеччини на СССР. Цю війну називали Великою вітчизняною і характеризували її як «найбільше зіткнення соціялізму з ударними силами світового імперіялізму» [1, 220]. Бої в Білорусі описано як низку прикладів героїзму та мужности совєтських солдатів, а також спроб Комуністичної партії зорганізувати оборону тощо. Поразок Червоної армії не згадувано зовсім. Учень довідувався тільки про перемоги Червоної армії влітку 1941 року, а наприкінці теми йому повідомляли, що «ворог захопив значну частину території нашої Батьківщини» [1, 224].

Образ ворога було представлено «німецько-фашистськими окупантами» та «білоруськими буржуазними націоналістами», які, мовляв, схвалювали гітлерівський лад і давно «були ворогами Совєтської влади». А окупаційний режим набував «найкривавіших барв»: «Усю Білорусь вкрили концтабори та в’язниці. Фашисти спалювали совєтських людей, цькували на них собак, закопували живцем у землю, труїли в газових камерах» [1, 225]; відповідні ілюстрації підтверджували цю тезу.

Жертвами були слов’яни, білоруси, а також – «совєтські громадяни». Трагедія єврейського населення була приречена на забуття. Також не було згадки ані про існування Генерального комісаріяту «Білорусь», ані про діяльність його керівника Вільгельма Кубе, який своєрідною соціяльно-культурною політикою спробував перетягнути білорусів на бік німців.

Чимало місця на сторінках підручника відведено опорові окупантам – «усенародного» і під керівництвом Комуністичної партії. «Весь білоруський народ вів самовіддану боротьбу проти гітлерівських загарбників, виявляючи масовий героїзм і мужність» [1, 223].

Висновки про участь білорусів у війні («Героїчний подвиг білоруського народу») розпочинало й завершувало твердження, що білоруси «продемонстрували безмежну відданість Совєтській Батьківщині». Інтереси білоруського народу підмінено на інтереси совєтської влади. Термін «білоруська нація» у підручнику відсутній. Національне згадано тільки тоді, коли йдеться про «зрадників-націоналістів», і воно має винятково неґативну конотацію. Зазначено, що загальна кількість партизанів і підпільників становила 440 тисяч осіб і що вони знищили 500 тисяч німецьких солдатів і офіцерів [1, 242]. Отже, трагедія Білорусі перетворюється на «подвиг совєтського народу» та перемогу Комуністичної партії у Великій вітчизняній війні. Теза про перемогу мала сприяти оберненню білорусів на частину совєтського народу та ще раз підтвердити леґітимність комуністичного режиму.

Зрештою, саме поняття «Велика вітчизняна війна» змушувало проводити селекцію пропонованих історичних фактів і відправляло в забуття все, що йому суперечило. Як наслідок, Білорусь узагалі опинилася поза контекстом Другої світової війни.

Підручникові притаманна монологічність і категоричність тверджень. Автори не залишали місця для сумнівів, хоча вдумливе читання мало би навіяти учневі чимало запитань, створити простір для дискусії – одначе вона майже ніколи не відбувалась. Учні мусили запам’ятати й повторити написане. Саме на це були націлені всі пропоновані завдання та запитання. Текст підручника фактично моделював взаємини в соціяльній системі «маси – комуністична держава».

Перше покоління підручників історії в Республіці Білорусь

Перше покоління підручників історії постсовєтської Білорусі з’явилося влітку 1993 року. Це були підручники вже білоруською мовою, і їх появу супроводжував своєрідний казус. Міністерство освіти вирішило видати як шкільні підручники тексти, що їх підготували фахові історики, але для вчителів. І тому ці перші підручники історії РБ не відповідали ані методичним, ані психолого-педагогічним вимогам, методичний апарат складали винятково запитання та завдання, не було ілюстрацій, фраґментів історичних документів, карт, схем тощо.

Автори підручників спробували відшкодувати ці вади повнотою висвітлення воєнно-політичних подій, а також дотриманням науковости й об’єктивности. У передмові підручника для 9 класу [2] автори обіцяли розглядати історичні події «з наукових об’єктивних позицій», орієнтуватися на загальнолюдські цінності й подолати «однобокий класово-пролетарський підхід у вивченні історії суспільства» [2, 3].

Автор відповідних розділів підручника Уладзімір Сідарцов уперше в білоруській навчальній літературі вжив термін «Друга світова війна». Щоправда, її початок він традиційно розглядав у рамках «західнобілоруської проблематики». Події вересня 1939 року було винесено за межі історії Другої світової війни, й вони опинилися в розділі «Міжвоєнний період. Поділена Білорусь». При цьому було вперше згадано таємні протоколи совєтсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року, а також було зазначено, що ці протоколи, як і домовленість про дружні взаємини та межі (28 вересня 1939 року), були грубим порушенням права польського народу на самовизначення, фактично «новим поділом Польщі». Водночас автор спробував поєднати проголошений пріоритет загальнолюдських цінностей із білоруським національним контекстом, стверджуючи, що таємні протоколи «об’єктивно поновлювали національні права білоруського й українського народів, порушені умовами Ризького миру 1921 року» [2, 97].

Загалом СССР було потрактовано як помічника головного аґресора – гітлерівської Німеччини. Похід Червоної армії у Західну Білорусь пояснено попередніми домовленостями з Німеччиною. Автор вказав на загарбницькі наміри керівних кіл Москви, але пом’якшив цю тезу, повідомивши про еміґрацію польського уряду до Румунії, а також про те, що «совєтські люди» схвалювали ці дії, та про «радість трудящих міст і сіл Західної Білорусі» [2, 97].

 Відповідно, наслідки приєднання Західної Білорусі до БССР і СССР Уладзімір Сідарцов оцінював позитивно, хоча й писав про примусове «насадження совєтського ладу», що його супроводжували масові порушення законности (депортації, арешти, примусова колективізація).

Розділ «Білорусь у роки Другої світової війни» розпочинали воєнні події літа 1941 року. Поняття «Велика вітчизняна війна» вживалося як синонімічне, але траплялося в тексті рідко. Опис боїв літньої кампанії 1941 року змушував згадати останній совєтський підручник. Текст був переліком епізодів героїзму та мужности червоноармійців, а також заходів «більшовиків» (так у тексті) задля організації опору. Однак факт поразки Червоної армії було визнано, а відповідальність за неї покладено на Сталіна та його найближче оточення [2, 113].

У темі «Окупаційний режим» було згадано адміністративний переділ території БССР, зокрема створення «Генерального округу Білорусь», названо імена його керівників (Кубе, Ґотберґ), наведено факт створення окупаційної адміністрації та поліційних підрозділів, співпраці частини населення з цією адміністрацією. Автор згадав про дозвіл користуватися національною білоруською символікою, про існування білоруських шкіл, театральних і наукових установ, видання білоруських газет. Усе це пояснено прагненням окупаційної влади знайти опору серед білоруського населення. Вперше було використано термін «колабораціоністи». При цьому Уладзімір Сідарцов відійшов від однозначного засудження тих, хто співпрацював із німецькою владою. Зокрема, він писав про прагнення частини колаборантів працювати для Білорусі та про трагічні обставини життєвої долі.

Загалом окупаційну політику схарактеризовано як політику «геноциду», при цьому вперше на сторінках підручника було показано трагедію єврейського населення. Уладзімір Сідарцов стверджував, що тільки в Мінському ґеті й у таборі смерти «Малий Трасцянець» загинуло 100 тисяч людей [2, 116]. Загальна кількість загиблих жителів Білорусі, за даними підручника, становила понад 2,2 млн. осіб.

Розповідаючи про початок руху опору, Уладзімір Сідарцов відмовився від совєтської тези про керівну роль комуністичної партії. Він відзначив активність безпартійних патріотів і низових комуністів, чию боротьбу «живили народні витоки» [2, 117].

Характерний для совєтської історіографії термін «всенародна боротьба» поступився місцем термінові «масова боротьба». Вперше мовилося і про факти єврейського руху опору, діяльність польської Армії Крайової й УПА, котру схарактеризовано доволі критично. Зокрема, в підручнику зазначено, що АК вела бойові дії проти совєтських партизанів і підпільників, а УПА пригноблювала польське населення, до якого часто зараховували і білорусів [2, 123].

Великий фраґмент тексту присвячено білорусько-совєтським партизанам. Автор детально описував їхню бойову діяльність, створення партизанських зон, повторював традиційні для совєтської історіографії цифри їх кількости (374 тисячі партизанів і 70 тисяч підпільників) і обсяг тих збитків, яких вони завдали німецьким військам (500 тисяч убитих і поранених німецьких солдатів і офіцерів).

Особливої уваги заслуговують критичні оцінки ставлення партизанів до мирного населення. Уладзімір Сідарцов уперше в навчальній літературі відзначив випадки пограбувань місцевих жителів і насильства, що його чинили партизани [2, 126].

Спробу відійти від канонів совєтської історіографії помітно і в новому фактологічному матеріялі, й у прагненні оцінювати процеси та події з позиції або загальнолюдських, або національних цінностей. У тексті взагалі відсутній термін «совєтський народ», критично оцінено діяльність комуністичних і совєтських керівників тощо. Виразно збляк і образ ворога. Автор, поміж іншим, зосередився на діяльності німців-антифашистів, показав неоднозначність політики Кубе щодо білорусів і відмовився потрактовувати як ворогів усіх колаборантів.

На відміну від совєтського підручника, який і через сорок років після війни не припускав жодного примирення з колишнім ворогом і накидав учням винятково конфронтаційне осмислення минулого Білорусі, текст 1993 року шукав шляхів примирення і цим самим – справжнього завершення війни в Білорусі. Наступні покоління підручників могли стати «місцем забуття» і самого ворога. Та після президентських виборів 1994 року події почали розвиватися в іншому напрямку.

Відомо, що підручники історії 1993 року викликали протести з боку прихильників комуністичної партії та СССР. Украй критично їх оцінював і президент Білорусі Аляксандар Лукашенко. Вже наприкінці літа 1994 року Міністерство освіти спробувало вилучити ці підручники зі шкіл і замінити їх на совєтські підручники історії. Але виявилося, що совєтські підручники вже знищено. «Біло-червоно-білі» підручники влада вилучила зі шкіл тільки в 1996–1997 роках.

Підручники «президентської» республіки

Підручники історії наступного покоління вже мали методичне забезпечення, а тексти було адаптовано до рівня учнів. Очевидні були й значні концептуальні зміни, що їх, зокрема, можна помітити в тексті підручника історії Білорусі для 11 класу за редакції Явгена Новіка [3].

 Автори тексту наводили історію останньої війни в розділі «Білорусь у роки Другої світової та Великої вітчизняної війни». Події 1939–1941 років уперше стали осмислювати як частину Другої світової війни. Водночас зникло колишнє «протистояння» двох понять. Автори вирішили проблему, зробивши Велику вітчизняну війну частиною Другої світової.

На початку розділу заторкнуто проблему відповідальности европейських держав за розв’язання війни (Г. Марцуль). Головною причиною оголошено «боротьбу між найбільшими капіталістичними державами за переділ зон впливу, що склалися після Першої світової війни» [3, 137]. Головною винуватицею названо Німеччину, але відповідальність почасти покладено й на керівництво Англії та Франції, що дотримувалися курсу «замирення» аґресора, а також на політичну еліту СССР. Заакцентовано факт підписання 23 серпня 1939 року таємного додаткового протоколу до пакту про ненапад, який, на авторову думку, був грубим порушенням прав польського, латвійського й естонського народів на самовизначення [3, 138]. Украй критично автор оцінив совєтсько-німецьку угоду про дружбу, підписану 28 вересня 1939 року. Поміж іншим згадано падіння авторитету СССР і дезорієнтацію міжнародних антифашистських сил [3, 139].

 А от щодо аґресії СССР проти Польщі було повторено давню совєтську версію про рішення совєтського уряду взяти під захист населення Західної Білорусі та Західної України [3, 139]. При цьому автор не пояснив, навіщо СССР прагнув захистити білорусів і українців від свого німецького союзника.

Совєтські настанови даються взнаки і в оцінці наслідків приєднання Західної Білорусі до БССР і СССР. Автор скрупульозно перерахував позитивні зміни й підсумував, що «західні області республіки долучилися до загального процесу соціяльно-економічного та культурного розвитку» [3, 140]. Про совєтські репресії мовиться мимохідь. Автор згадав про виселення в лютому 1940 року до східних районів СССР «поміщиків, капіталістів, чиновників, колоністів-осідників, частини куркулів» і пошкодував, що «серед них були цілком невинні громадяни» [3, 140].

Автор наступної частини «воєнного розділу» підручника, Явген Новік, спробував повернути колишню леґітимність поняттю «Велика вітчизняна війна» запевненням, нібито воно усталилося вже в перші дні аґресії Німеччини проти СССР [3, 142]. Автор сказав про важкі поразки Червоної армії та детально розглянув їх причини, поставивши на перше місце мілітаризацію німецької економіки.

Висвітлення проблеми окупаційного режиму дуже нагадувало відповідні сторінки совєтського підручника 1982 року: «Білорусь покрила мережа концентраційних таборів і в’язниць. Людей спалювали, цькували собаками, закопували живцем у землю, труїли в газових камерах» тощо [3, 145]. Автор уживає термін «фашистський окупаційний режим»; традиційно згадано Трасцянецький табір, трагедію Хатині, загибель 2,2 млн. жителів Білорусі.

Чимало уваги в цій частині присвячено проблемі колаборації. На відміну від того, як її потрактовано в підручнику 1993 року, Явген Новік оцінив її однозначно неґативно. Всі білоруські організації, зокрема й соціяльної допомоги, схарактеризовано як «профашистські», а термін «колабораціоністи» пояснено як «зрадники», «гітлерівські поплічники». Окремо Новік зосередився на долі білоруської національної символіки. Відзначивши леґальне існування «Погоні» та біло-червоно-білого прапора, Новік ошукав читачів, заявивши, буцімто «білоруські поплічники окупантів <...> вітали одні одних вигуком “Живе Білорусь!”, по-фашистськи викидаючи руку вперед» [3, 144]. До речі, колабораціоністів небілоруської національности взагалі не згадано. Зрадниками підручник називає винятково прихильників «Погоні» та біло-червоно-білого стягу. Створюючи однозначно неґативний образ діячів білоруського національного руху періоду війни, Новак не вдовольнився портретом «білоруського націоналіста – гітлерівського поплічника». У переліку запитань і завдань для учнів містилося запитання, що спільного в діяльності представників білоруського національного руху 1917–1920 років і 1941–1944 років? Це порівняння мало переконати учнів у постійній зрадницькій місії діячів білоруського народу.

Також уперше йшлося про участь українських і литовських формувань у каральних акціях у Білорусі. Зате трагічну долю єврейського населення відправлено в забуття, євреї в Білорусі зникли з історії війни.

 Характеризуючи боротьбу проти окупаційного режиму, Явген Новік повернув у підручник совєтський термін «усенародна боротьба». Але ключовими словами для позначення боротьби з ворогами були «комуністи і комсомольці», «совєтські партизани» та «совєтські люди». Білорусів не згадувано. При цьому кількість партизанів було оцінено в 370 тисяч, а підпільників – у 70 тисяч осіб. Автор подає винятково позитивний образ партизана-героя. Зникли згадки про партизанське насильство та репресії щодо сільського населення.

До численних прикладів успішних дій совєтських партизанів і підпільників було додано інформацію про Армію Крайову та Організацію українських націоналістів. Автор наголошує, що ці формування боролися не тільки проти німецьких окупантів, але й проти партизанів, підпільників і Червоної армії [3, 147].

 Останній розділ, «Закінчення війни», повністю присвячено ролі СССР у перемозі над Німеччиною. При цьому зовсім не згадано фактів, наведених раніше в тому самому підручнику в тексті Г. Марцуля, що свідчать про відповідальність керівників цієї країни за розв’язання війни.

 Отож коли образ власної нації в тексті Явгена Новіка виявився дуже розбавлений «совєтським елементом», то образ ворога автор підсилив якраз «білоруським елементом». Такої очевидної спроби «прив’язати» білоруський національний рух до окупаційного режиму не знали навіть совєтські часи.

«Новації» 2006 року

Влітку 2006 року в школи країни вперше в постсовєтські часи надійшли російськомовні підручники з історії Білорусі. Звернімо увагу на підручник для 9 класу [4], серед авторів якого бачимо Уладзіміра Сідарцова, вже знайомого нам за підручником 1993 року. Відтоді він зумів змінити свої погляди на цілком протилежні.

Тему останньої війни висвітлено в розділі «Білорусь у роки Другої світової та Великої вітчизняної війни», що його відкриває концептуальний узагальнювальний текст «Білорусь у роки воєнних випробувань». Вирішальним поштовхом до розв’язання Другої світової війни тут оголошено Мюнхенську угоду 1938 року між Францією, Великою Британією, Італією та Німеччиною. Уладзімір Сідарцов стверджує, що саме франко-англійська політика «замирення» Німеччини зірвала совєтський план створити систему колективної безпеки та змусила СССР піти на підписання пакту з Німеччиною. Цілком у згоді з колишньою совєтською ідеологією тут зазначено, що цей пакт дав виграти час, необхідний, аби зміцнити безпеку [4, 129], а таємні протоколи згадано як документ, що сприяв довгоочікуваному возз’єднанню Західної Білорусі з БССР. Відповідно, похід Червоної армії схарактеризовано як порятунок білорусів та українців від німецької окупації – так, ніби Польщі вже не існувало.

Приєднанню Західної Білорусі до БССР у цьому підручнику дано винятково позитивну оцінку, бо, по-перше, у Західній Білорусі почалася «творча праця з налагодження нового життя»: «Тут встановлювалася Совєтська влада, характерними для СССР методами відбувалося соц. перевлаштування західнобілоруського суспільства, колективізація сільського господарства», а по-друге, «возз’єднання білорусів у єдиній національній державі стало одним із чинників перемоги над фашистами в роки ВВВ» [4, 130]. Про репресії совєтських каральних органів і трагедію мільйонів людей, які втратили державу та свободу, тут навіть не згадано.

Визначальну роль у боротьбі проти німецьких окупантів, як читаємо в Уладзіміра Сідарцова зразка 2006 року, відіграла Комуністична партія (більшовиків) Білорусі. Кількість партизанів і підпільників становила ті самі 440 тисяч, однак автор увів поняття «партизанського резерву», до якого належало ще понад 400 тисяч осіб. Сідарцов переглядає і втрати Білорусі. Покликаючись на невідомі досі нові дані, він заявив, що людські втрати Білорусі склали не менше ніж 2,8–3 млн. осіб, тобто що загинув не кожен четвертий, а кожен третій [4, 131].

Наступні параграфи є наративною ілюстрацією до цього узагальнювального тексту. У параграфі «Возз’єднання ЗБ із БССР» підтверджено тезу про миролюбну політику СССР напередодні війни, про «визвольний похід» Червоної армії, про радість «селян, робітників, ремісників та інтеліґенції» (що підтверджують ілюстрації). Автор зміг дати позитивну оцінку навіть совєтсько-німецькому договору про дружбу від 28 вересня 1939 року. Згідно з Уладзіміром Сідарцовим, «цей договір разом із таємним протоколом до совєтсько-німецького договору про ненапад об’єктивно поновлював національні права білоруського й українського народів, порушені умовами Ризького миру 1921 року» [4, 134]. (Мимоволі згадується пропаґандистське обґрунтування гітлерівської аґресії в Европі, яка «об’єктивно поновлювала національні права» німецького народу, що їх порушила Версальська система.)

Совєтські перетворення в підручнику схарактеризовано винятково позитивно. Як пише Сідарцов, більша частина селян навіть підтримала колективізацію. Спротив виявили тільки багаті селяни, яких совєтська влада не розкуркулювала (?!). Їм залишили стільки землі, щоб вони могли працювати власними силами [4, 139].

Влітку 1941 року, стверджує автор, для Білорусі розпочалася «Велика вітчизняна війна». Причини поразки Червоної армії Сідарцов пояснює її неготовністю до оборонних дій [4, 142]. Опис самих боїв зведено до традиційного переліку епізодів героїзму та мужности (що підтверджують численні ілюстрації), серед яких трапляються короткі згадки про поразки Червоної армії.

Значну увагу вділено політиці геноциду. Вперше на сторінках білоруського шкільного підручника з’явився термін Голокост; задля прикладу подано історію мінського ґета, в якому загинуло близько 100 тисяч людей. До речі, терміни «ґето» й «Голокост» були серед рекомендованих для засвоєння. Уперше введено й термін «остарбайтери» та детальніше висвітлено долю людей, яких вивезли працювати до Німеччини [4, 156–158], а от проблему колаборації в підручнику майже не розглянуто. Автор згадав про співпрацю «частини жителів Білорусі» з окупаційною адміністрацією, звернув увагу на існування білоруських організацій, але розвивати цієї теми не став. Образ ворога стосувався переважно німецьких окупантів.

У контексті проблеми боротьби Уладзімір Сідарцов пише про «масовий опір цивільного населення» вже на початку війни й знову говорить про «партизанський резерв», цього разу обійнявши цим поняттям увесь білоруський народ. Сідарцов активно використовує термін «усенародна боротьба» [4, 166]; доволі часто трапляється й сполучення «боротьба за свободу Білорусі» або «боротьба за свободу Совєтської Білорусі».

Автор також згадав про діяльність АК у західних областях Білорусі. Він стверджує, що 1943 року АК стала на шлях «масового знищення національної білоруської інтеліґенції» [4, 173] і відтак обернулась у складник образу ворога, витіснивши білоруських колаборантів.

Можна помітити, що в тексті відбувається обережне повернення національного дискурсу, але за повного домінування совєтського підходу. Відповідно, власну націю ототожнено з совєтськими людьми, а образ ворога об’єднує німецьких окупантів, польських партизанів і білоруських колаборантів.

Варто звернути увагу й на появу окремого підручника для 11 класу з факультативного курсу «Велика вітчизняна війна совєтського народу (у контексті Другої світової війни)», що його 2004 року запровадили в усіх середніх школах та вишах країни. Аналіз тексту підручника свідчить про те, що Уладзімір Сідарцов 2006 року продублював підходи його авторів.

Очевидно, що текст цього підручника є «місцем пам’яті», пов’язаним не так із білоруською історією, як із історією СССР і «совєтським народом», та водночас він перетворюється на «місце забуття» трагедії білоруської нації в Другу світову війну.

Велику роль, як і раніше, відіграє образ ворога. У підручниках останнього покоління він охоплює гітлерівських окупантів, білоруських колаборантів і... північного та західного сусідів. Литовці у тексті підручника постають як колаборанти, а поляки – як вороги Совєтської влади.

 З огляду на все це можемо ствердити, що сучасний підручник Історії Білорусі не є чинником консолідації нації, а відіграє радше дезінтеґраційну роль. Він фактично закріплює суспільний розкол на білоруську меншість і совєтську більшість, що став виразним за часів президентства Аляксандра Лукашенка. Очевидне й те, що сучасний владний режим активно створює такий образ минулого, який санкціонує сучасну політику ресовєтизації й ідеологічно вмотивовує авторитарний політичний режим. Автори шкільних підручників історії Білорусі вкотре «забули», що історична пам’ять не є полем для ідеологічних експериментів. За всієї специфічности, тексти шкільних підручників історії не мають порушувати норм науковости. Продуктивний союз влади, ідеології та науки можливий тільки за умови дотримання цих норм.

P.S. У середині квітня 2007 року на першому каналі Білоруського телебачення відбулося ток-шоу «Вибір». Гостям програми й телеглядачам запропонували відповісти на запитання: Чи можливе примирення учасників останньої війни? Гості програми, серед яких були ветерани війни, в’язні нацистських таборів, військовослужбовці та громадські діячі, зійшлися на тому, що примирення можливе та необхідне. А от телеглядачі висловили іншу думку. 70% тих, хто телефонував до студії, заявили, що примирення неможливе. Війна для Білорусі триває! На жаль, шкільний підручник історії відіграє в цьому не останню роль.

Алесь Смалянчук. «Школьны падручнік гісторыі Беларусі як “месца памяці / месца забыцця” пра Другую сусветную вайну». Із білоруської переклала Катерина Демчук за рукописом.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі