Місто, в якому ніхто не вмирав

Грудень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
87 переглядів

1

«Високий Замок» є для мене дуже особистою історією.

У травні 2005 року я познайомився з Радеком Кнапом, який час від часу відвідував Лєма у нього вдома. Цей звичай тягнувся ще від 1980-х, тобто від часів, коли Лєм із родиною мешкав, не цілком із власної волі, у Відні. Вряди-годи він підтримував юного еміґранта мудрими бесідами та домашніми обідами. Так от, Радек Кнап, знайомлячись, розповів мені, що про моє існування почув саме від Класика, бо той начебто дуже радив йому прочитати «Московіяду». Зрозуміло, що ця звістка не могла мене не втішити. Утім, «втішити», здається, дещо заслабке слово. Я був невимовно щасливий про таке дізнатися: Лєм із його розумом і гумором, Лєм, якому сподобалася «Московіяда»!

Восени того ж року я знову пережив щось подібне. Той самий Радек передав мені примірник «Високого Замку», що походив із Лємових зібраних творів, випущених 2000 року в «Wydawnictwie Literackim» за редакцією Єжи Яжембського. На титульній сторінці – дарчий надпис Автора українською мовою. Це був винятково зворушливий жест: Станіслав Лєм, старий майстер, подавав мені руку.

Гадаю, що, вибираючи з-поміж своїх незліченних книжок подарунок для мене, Лєм не вагався ані хвилини. Саме він, саме «Високий Замок» – бо що ж інше? Гадаю також, він ані хвилини не вагався з мовою надпису: саме українською, бо як же інакше?

Йому залишалося жити ще декілька місяців. Ні, я майже не сумніваюся в тому, що та книжка не була останньою, яку він власноруч надписав. І все-таки часом я ловлю себе на думці: а раптом?

Чомусь це дуже важливо для мене.

2

Так само важливо для мене й те, що, одного разу покинувши Львів, Лєм ніколи не погоджувався ще раз навідати його. Так, ніби цього міста вже більше не існувало. Безумовно, це була драма. В одному з інтерв’ю (1996 року) він стверджував: «Львів є частиною мене, а я частиною Львова. Я врослий у Львів, наче дерево». І в той же час: «Якщо хтось покохав якусь дівчину й оженився на ній, і жив з нею довго і щасливо, а потім приходить чужий, і вона вже кохає того іншого й виходить за нього заміж – то навіщо вже дізнаватись, які в них з тим чужим діти і як їм живеться. Я волію не лізти туди і не з’являтися там...».

Цю поставу – дозволю собі назвати її поставою зрадженого й покинутого коханця – неважко зрозуміти. Ідеться ж бо передусім не про ландшафти, дерева й камені, не про садово-паркові й архітектурні ансамблі, більшість яких загалом сяк-так вижили, збереглися і дотривали. Ідеться ж усе-таки про справжні втрати, значно фатальніші, бо непоправні. Як пише Ярослав Грицак, «у разі Львова [ці] втрати за результатами Другої світової війни становили близько 80 відсотків населення. Ще у 1999 р. близько двох третин львівського населення не були народжені у Львові, а близько половини були вихідцями із села у першому поколінні».

Згідно з такою статистикою, це було вже справді не його, не Лємове, місто. Хоча – наважуся припустити – саме завдяки цій драмі в середині 1960-х років, себто після двох десятиліть «життя без Львова», йому змогла написатися книжка, в якій усі ключові слова (дитинство, пам’ять, таємниця) означають насправді «Львів».

3

Кожне місто – це топографія. Кожна топографія інтимна.

Перечитую «Високий Замок» – і уявляю собі ті самі, Лємівські, пункти перетину простору з часом. Хоча, згідно з Лємом, «простір здатний лише стискатися з плином років». Але навіть у такому, дуже стиснутому, порівняно з Лємовим, просторі я намагаюся мандрувати його шляхами.

Моя проблема (а частково й дослідницька втіха) полягає у змінених назвах. Гаразд, я, звичайно, знаю, що Ogród Jezuicki – це Парк імені Івана Франка, і якби свого часу я навчався в університеті, то неодмінно втікав би до нього з нудних занять на пиво. Я знаю навіть більше: що це – найстаріший парк України, що йому вже понад 400 років і що його засновником був...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі