Міркування над статтею україніста Григорія Грабовича

Листопад 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
175 переглядів

Глибоко арґументовані, як завжди, розважання пана Грабовича «Українська література та Европа», опубліковані в двох числах цьогорічної «Критики» (ч. 4 і 5), справляють враження деякої авторової розгублености. Як чітко окреслити поняття «українська культура»? Над цим питанням б’ється не одне покоління культурологів. Грабович має сумнів, чи можна називати Станіслава Оріховського-Русина представником української культури (хоча сам він у листах до італійських колеґ-гуманістів наголошував свою українську приналежність). Чи є представником України ворог Хмельницького Ярема Вишневецький (хоча він був українським автономістом)? Чи покатоличені князівські роди: Соломерецькі, Сангушки, Сапіги, Острозькі, Вишневецькі – не стали «чистокровними» поляками (хоча у XVIII–XIX століттях багато з них реукраїнізувалися і перейшли до «хлопської» конфесії греко-католиків – Ржевуські стали Ревухами, Потоцькі згадали, що вони з українського містечка Потоки)? А галицький німець поет Павло Русин з Кросна і зовсім, за Грабовичем, не тягне на українство.

І европейських жанрів не було в українській бароковій літературі, читаємо у статті. А тимчасом Іоанікій Ґалятовський із його проповідями виглядає так, начебто це писав Ґрильпарцер. Інформативна й естетична цінність його проповідей не меншає від того, що він не називає це романом. Та й з еротикою не так усе безнадійно. Почитаймо глузування Жоравницького (кінець XVI століття) з аморальної пані ключникової: «Що їй модли і офіри / Аби були каваліри…». Шедевр еротичної поезії – пісня «Бандурка» (XVIII століття): «Дай мені, дівчино, на твою бандурку грати, Маю я слушний палець перебирати».

Мені здається, що надто стерильний, пуристичний підхід до національної проблеми є невигідним для жодної нації. Тоді поляки не мають прав на Конрада й Аполінера, іспанці та каталонці – на Пікасо, чехи – на Кафку і Брода і так далі. Але все стане на свої місця, якщо усвідомлювати, що культура – це не національне, а світове, а може й космічне явище. Момент національний не є вирішальним, але водночас він є вельми помітним у культурі. Митці окремих країн говорять світовою мовою з власним акцентом. Бароко, воно і в Африці бароко, а також у Голандії, Фландрії, Франції, Україні, Росії. І французьке бароко не зовсім таке, як голандське. Причетними до національної культури, вважає багато хто, є: 1) народжені у цій країні (хуч єврей, хуч всякий – як казав єврейсько-українсько-російський письменник Бабель) або ті, хто працював на наших теренах; 2) всі у світі, хто вживає українську тематику й українські традиції («Мазепа» Байрона, «Мазепа» Гюґо, «Полтава» Пушкіна») – це вже галузь україніки, яка теж є частиною українського контексту; 3) а світову культуру ми, українці, мусимо поціновувати україноцентрично і чути відгомін українського по всіх культурах (в україніку, відтак, потрапляє і Меріме, який називав себе запорожцем і досліджував Запорозьку Січ). Білорус завважить білоруське коріння Міцкевіча, російські євреї матимуть небезпідставно за свою французьку письменницю Ельзу Тріоле… А україноцентричний зреаґує на свідоме українство поляка Малевича. Культурна реальність не є справою об’єктивною. Колись філософ Пуанкаре казав, що наука не відтворює реальність, а лише встановлює принципи для зручности описування: «Закони науки не мають стосунку до реальности, вони – лише домовленості для зручного опису».

Нам, і не тільки нам, зручніша «націоцентричність». Тоді всі будуть «дифузними» братами і не клонами ohne Eigenschaften.

І тоді українська культура виглядатиме не гіршою і не кращою за інші европейські та повноструктурною:

1. Візантійсько-романсько-руський стиль – Київська Русь-Україна: Художник Алімпій Печерський, письменники Полікарп, Володимир Мономах, Нестор Літописець, ігумен Даниїл, анонімний автор «Слова про Ігорів похід» (якщо це не підробка) …

2. Ґотика – Литовська Русь і Велике Князівство Руське: художник Андрій Русин, письменник Григорій Цамблак…

3. Ренесанс – художники Шимон Богушович, Войцех Стефановський, анонімний автор «Красівської Богородиці», невідомий автор оп-артичної ікони Святий Миколай, виконаної під впливом грецької калокагатії. Письменники – маньєристичний Іван Вишенський, Станіслав Оріховський, численні поети з самоназвою Русин… і Юрій Дрогобич та Себастьян Кльонович. Львівські й нідерландські архітекти та скульптори-цеховики.

4. Бароко – художники Іван Щирський, брати Тарасевичі, ґравер Ілля, письменники Іоанікій Ґалятовський (український Ґрильпарцер), Лазар Баранович і десятки інших. Композитори Дилецький, Бах («На від’їзд брата до Полтави»). Архітекти Зарудний, Баптист, Аксамитов.

5. Рококо – художники Григорій Левицький і Дмитро Левицький (перший портретист Російської імперії), Алімпій Галик (автор Сорочинського іконостасу), письменники: співець безжурности Григорій Сковорода, Іван Котляревський… Композитор Полторацький. Архітекти Растрелі, Меретин, Погребняк.

6. Просвітництво (класицизм і сентименталізм) – художники Володимир Боровиковський, Мартос, Козловський, Борисполець, літератори Василь Капніст, Щербина, той самий Іван Котляревський, Квітка, Гребінка… Архітекти Камерон, Кваренґі, Григорович-Барський. Композитори Бортнянський, Березовський, Гайдн (парафраз «Їхав козак за Дунай»).

7. Романтизм і нео-романтизм – письменники Гоголь, Шевченко, Байрон, Пушкін, Гюґо, Словацький («Мазепа»), Наріжний, Забіла, Петренко, Олексій Костянтинович Толстой-Розумовський, Козьма Прутков, Леся Українка, Коцюбинський, Франко, художники Шевченко, Куїнджі, Жерико, Делакруа, Седерштром (Мазепа), Труш, Максимович, Врубель… Композитори Чайковський, Глинка, Григорій Тарновський, Даргомижський, Бетховен (парафраз «Їхав козак за Дунай»).

8. Реалізм – художники Рєпін, Трутовський, Васильківський, Крамськой, письменники Захер-Мазох, Мачтет, Засодимський, Лєсков (Стебницький), Чехов, Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Шолом-Алейхем, нобеліят Бунін…

9. Імпресіонізм і постімпресіонізм (не забути «Український танець» Деґа).

10. Модернізм з аванґардистами – законодавцями світового мистецтва (не забути український аспект футуристів Бурлюка, Гнідова, Кручених, конструктивістів Сельвинського, Багрицького, Чичерина, Інбер, акмеїстів Нарбута, Мандельштама, Ахматової-Горенко, українських художників із Польщі Марію Ярему, Юрія-Єжи Новосельського). Не забути полтавця Зощенка, одеситів Ільфа-Петрова, Катаєва, киянина Якова Отруту, галичанина Бруно Шульца.

11. Соцреалізм – не забути український аспект Паустовського, Свєтлова, Арсенія Тарковського, нобеліята Шолохова, Серафимовича і багатьох інших. Зрештою, жодна окремо взята европейська країна не встоїть проти цілої Европи, якщо вживати суворий компаративістський метод. Чи не виглядатиме навіть Польща, важливий канал европеїзму для України, упослідженою, якщо виставити проти неї сукупно Францію, Італію, Англію, Росію та Україну?

На цьому зупиняю свої фантазії.

 

Ваш Дмитро Горбачов

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі