Мейнстрим і манівці українського ґендеру

Червень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2872 переглядів

 

Ґендерна освіта та дослідження

Ґендер, як і багато інших соціо-гуманітарних дисциплін, є доволі новими на академічному просторі реґіону. Тому не дивують повідомлення респондентів, що «ґендерні студії марґіналізовані і не сприймаються серйозно» (дослідник), і «освіта робить небагато для просування ґендерної рівности» (співробітник неурядової організації). Не мали успіху спроби об’єднати зусилля у межах країни. Викладачка поділилася, що «у 2000 році провалилися спроба створити асоціяцію ґендерних студій». Інша викладачка додала, що «була ідея створення міждисциплінарного центру ґендерних студій, але для цього не знайшлося достатньої кількости спеціялістів». Ці цитати ілюструють висновки української дослідниці Марії Шимчишин про те, що феміністичній теорії нелегко проникнути в університетські програми, бо вона суттєво підважує чоловічо зорієнтовану ідеологію українського суспільства і зокрема університету, що слугує інструментом імплементації цієї ідеології.

Водночас важливо відзначити і досягнення. Як сказала держслужбовець, «в інтеґрації ґендеру в університетські плани є великі зміни». Зокрема, перший університетський курс «Основи ґендерних знань» було затверджено Міністерством освіти у 2003 році. Цей предмет не є обов’язковим, але для тих факультетів, які хочуть його вводити, є розроблена програма, рекомендована державою. Є також україномовний підручник із ґендерних студій. Професорка оцінила його так: «Добре, що нарешті є хоч щось. Я включаю деякі його розділи у мій курс, хоча з деякими іншими я не погоджуюсь». Інша викладачка додала, що є багато досягнень на мікрорівні: «шість ґендерних предметів читаються на маґістратурі з культурології Львівського університету, причому один із них присвячено маскулінним студіям». Інша дослідниця зазначила, що «до 20 ґендерних курсів читається у Харківському університеті імені Каразіна». Ще одна респондентка охарактеризувала зміни останніх років так: «П’ять років тому тема ґендеру вважалася не гідною філософа. Натомість тепер, як наш декан почув про ґрант ЕС на ґендерні студії, він задумався над введенням курсу з ґендеру і на нашому факультеті». Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй також активно долучилася до організацій ґендерних освітніх центрів при університетах України, і близько 30 таких центрів створено у п’яти містах (один із таких центрів у КПІ).

У той же час, лишається багато проблем у галузі ґендерної освіти та досліджень. Скажімо, зі слів держслужбовця, «багато курсів лишаються на папері і в реальності не читаються». Схожу думку висловила професорка: «Президент нашого університету не хоче включати до програм ґендерні курси, бо не хоче розводити фемінізм». Важко такі курси викладати і важко втиснути їх у навчальні плани міністерства. Та навіть коли такі курси читають, подеколи роблять це «або з екстремістськи феміністичної, або з традиціоналістської перспективи», а «студенти часто сприймають ґендер просто як дисципліну, а не як щось, що стосується їхнього життя» (представник НУО). Протистояння ґендерній рівності відчутне на всіх освітніх рівнях. Зі слів опитаної викладачки: «У методологічних вказівках учителям молодшої школи містяться рекомендації різних завдань для хлопчиків і дівчат. А вихователям дитсадків рекомендується розвивати терплячість і дружність у дівчатах. Коли ж доходить до математики, то дівчатам пропонують порахувати квіточки, а хлопчикам – машинки».

Нарешті, ґендерні дослідження ще не дуже розвинені, а частина з них невисокої якости. Зі слів викладача: «Тепер усі намагаються вставити слово “ґендер” у назву, а щоб виправдати це, вони просто рахують число чоловіків і жінок; але ґендер – це не просто підрахунок, а якісних досліджень не вистачає». Також існує проблема «нестачі гарної ґендерної статистики» (дослідник). Вочевидь, немає і державної програми сприяння ґендерним студіям і фінансування на ці дослідження дуже обмежене. Природу ситуації окреслила директорка неурядової організації, пригадавши: «Дві ключові особи, що почали роботу з ґендером в Україні, і робили це за свій власний кошт – просто-напросто вмерли». У результаті відчувається нестача ґендерних досліджень і спеціялістів, а тому «навіть зацікавлені державні службовці не мають до кого звернутися по пораду, бо освітня система не готує достатньо фахівців» (дослідник). Ці прогалини безумовно перешкоджають ефективній трансляції знань до сектору державної політики і підважують зусилля, спрямовані на досягнення ґендерної рівности.

Жіночий/ґендерний рух

Хоча, за деякими даними, в Україні зареєстровано близько 700 жіночих організацій, половина респондентів зазначила, що в Україні немає сильного жіночого руху чи ефективних лобістів ґендерної рівности: «Жіночий рух не впливовий, а останніми роками він став іще слабшим» (посадовець). Як уже було зазначено, у 1980-х з’явилися перші сучасні жіночі організації, багато з яких опікувалися головно державною незалежністю, а також послуговувалися матерналістськими дискурсами. Цей рух ефективно залучив до політичного активізму жінок, які були далекі від публічних справ. Але після здобуття незалежности цей рух втратив цілі і наснагу. «Незалежність України, – каже Александра Грицак, – залишила жінок у розгубленості щодо їхньої подальшої ролі у публічному житті».

У 1990-х роках в Україні почало працювати багато міжнародних організацій, що підтримують рівність. Їхні українські колеґи були почасти сформовані цими західними впливами і перейняли частину західної ґендерної термінології, щоб мати більші шанси на фінансування. Попри позитивний ефект, ця тенденція також, на думку Грицак, «утруднила розвиток деяких перспективних місцевих феміністичних груп, а натомість створила своєрідну еліту неурядових організацій, яка перестала говорити місцевими поняттями». Директор дослідницького інституту зазначила, що «єдиним центром, який протягом багатьох років отримував стабільну підтримку, був Харків. Одначе на ситуацію в Україні цей центр впливає мало, бо мало працює з українською владою і в цілому є доволі проросійським». Подібно представниця неурядової організації поскаржилася, що «дуже вузьке коло організацій має доступ до великих грошей, у той час як їхня робота не дуже помітна». Натомість інші місцеві організації не мають суттєвої фінансової підтримки. Донори, як випливає з роботи Грицак, пояснюють це тим, що ті організації представляють «місцеві традиції».

У відповідях багатьох респондентів лунало невдоволення конвеєрним підходом донорів: «У них до всіх стандартний підхід, вони не розбираються у специфіці української ситуації» (дослідник); «ҐМ не може мати універсальний вокабуляр: для кожної сфери потрібна своя термінологія... У кожної людини є двері до ґендерної чутливости, але у кожного вони у різному місці» (представник неурядової організації). Ба більше, багато хто зазначив, що для доступу до фінансування часто потрібно підлаштовуватися до специфічних завдань донорів. Наприклад, дослідниця пояснила: «Спершу ми були жіночою організацію, бо отримали американський ґрант, потім ми почали співпрацю з канадським фондом і вони попросили розширитися до ґендерної організації». Інша представниця неурядової організації поскаржилася, як важко підлаштовуватися під постійно мінливі умови фінансування і такі ж мінливі пріоритети західних фондів: «Чотири-п’ять років тому українсько-канадський ґендерний фонд перестав підтримувати жіночі організації та переорієнтувався на ґендер. Але тут не можна так різко все міняти. У нас немає історії навіть просто жіночого руху, ми ще не можемо йти у ногу зі світовими тенденціями».

Попри ці проблемні моменти, позитивні ефекти західного фінансування дуже суттєві. Зі слів професора, «ґендерні теми виживають тільки завдяки підтримці й тискові міжнародних структур. Якби не це, навіть формальні документи не було би підписано». І безумовно всі погодилися щодо нестачі державного фінансування у цій сфері: «Жіночі організації мало лобіюють через низьку інституційну спроможність». Багато організацій зникає через нездатність забезпечити фінансування. Зі слів посадовця, «під час боротьби за незалежність жіночі організації сконсолідувалися, але потім здезінтеґрувалися через економічні проблеми». А представниця неурядової організації сказала, що «держава не дає НУО заробляти гроші, щоб забезпечувати самим свою діяльність». Інша посадовець та активістка зазначила, що «США та Канада дають нам гроші, а чому ж не наш власний уряд?».

Нестача координації та мережевого спілкування між наявними організаціями була також названа серед серйозних перепон багатьма респондентами: «Є організації, що працюють у цій сфері, але вони роз’єднані» (викладач); «Жіночий рух дуже неорганізований; немає єдности, як у деяких країнах» (представник неурядової організації); «Жінки не підтримують одна одну, жіночий рух не сконсолідований» (посадовець). Така розрізненість є великою проблемою, зокрема низькою є циркуляція інформації між організаціями, а багато організацій і не знають одна про одну. Можливо, найважливішим є те, про що йшлося місцевій активістці: «жінки втратили віру у те, що чогось можна досягти через жіночий рух». І нарешті, було зазначено низьку координацію між жіночими організаціями та державою, що унеможливлює вплив на те, як держава проводить ґендерну політику. Працівниця неурядової організації пригадала, що «міністр юстиції підписав указ про ґендерну експертизу, але запросив нас – ґендерних експертів – до дискусії лише постфактум».

Державний механізм

Усі респонденти визнали, що ухвалення закону «Про ґендерну рівність» 2005 року стало переломним моментом для політики ґендерної рівности у країні. Але при цьому кожен висловив серйозні застереження щодо потенціялу цього закону привести до суттєвих змін. Багато респондентів зазначило, що підписання закону відбулося лише завдяки міжнародному тиску: «Закон ухвалили через розуміння того, що без ґендерного реґулювання нам не потрапити до Европи» (посадовець); «Світ тисне на Україну – ось чому деякі речі робляться, але серйозного ставлення до них нема» (посадовець). Через це є великі сумніви, чи буде закон ефективним: «Закон було ухвалено, але в глибині влада у нього не вірить» (викладач); «Є закон, але немає зміни свідомости» (посадовець). «Закон ні на що не вплине, бо посадовці не знають, що робити із цим ґендером, – висловилася дослідниця. – Для них ґендер – це шпигувати за стосунками між статями у ліжку». Викладачка зазначила, що «закону не достатньо, необхідною є стратегія ґендерного розвитку».

Хоча багато хто з респондентів відзначив існування національних планів дій щодо ґендерної рівности, більш як третина мала серйозні застереження щодо їхньої цінности. Багато хто не бачить, щоб ці плани втілювались у якісь значущі дії. Майже всі респонденти скаржилися на слабке впровадження і закону, і національних планів дій. Це добре підсумувала директорка дослідницького центру: «Є закон і є його впровадження. І це дві різні речі». Директорка неурядової організації зазначила: «Ґендерна політика не впроваджується всіма міністерствами. Вона формальна; нема центрального органу, який би опікувався цим питанням; міністерство піклується лише про соціяльний захист жінок, чого недостатньо». Половина респондентів доповіла, що млявість імплементації пов’язана з тим, що не передбачено санкцій за невиконання закону: «Нема ні моніторинґу, ні покарання за погане впровадження» (представник неурядової організації); «Суворість закону компенсується необов’язковістю його виконання» (дослідник). А для третини респондентів ключовою проблемою імплементації є нестача ресурсів та фінансування.

Крім мізерного фінансування, координаційна структура із ґендерних питань постійно реорганізувалися, про що подають більше деталей дослідниці Кисельова та Трохим. Близько половини респондентів зазначило, що часта реструктуризація владних інститутів заважає їхній роботі. За 18 років незалежности Грицак нарахувала 10 реструктуризацій державного апарату, наділеного повноваженнями у ґендерній політиці, а цього року відбулася чергова зміна при з’єднанні міністерства освіти та науки із міністерством сім’ї, молоді та спорту. Після цієї останньої реорганізації ґендером у ньому займається департамент ґендерної політики, створений 2004 року, а також підкомітет із ґендерної політики і прав людини при комітеті ВР із прав людини та міжнаціональних стосунків. Крім загальної марґіналізованости ґендерного апарату, важливо також те, що «політична нестабільність супроводжується плином кадрів і доводиться перевчати все нових і нових людей» (представник неурядової організації).

Більш як третина опитаних зазначили низьку обізнаність представників влади у питаннях ґендеру. Зокрема це видно із таких слів: «Уряд змушений займатися ґендером, але поняття не має як» (посадовець), «Президентським указом було введено систему ґендерних радників [ними призначали заступників міністрів. – Авт.], але що вони можуть порадити, якщо у них нема ні знань ні досвіду? <...> Політики та бюрократи так і не розуміють, чому вони мають тепер звертати увагу на ґендер» (дослідник), а представник неурядової організації зазначив, що «Деякі політики є носіями патріярхальних цінностей. Це небезпечно як для жінок, так і для чоловіків. Вони потрапили до парламенту як успішні бізнесмени, але ж тепер вони роблять рішення не про бізнес». Представник НУО вказує на причину такого ставлення: «Щойно постає питання ґендеру, як чоловіки кажуть, що є стаття 24 Конституції, за якою усі рівні, тому ґендерні проблеми штучні». Опір представників влади до питань ґендеру фігурував у багатьох коментарях. Наприклад, працівниця неурядової організації пригадала, як «депутат від КПУ якось сказав: Якщо ви (жінки) станете рівними, хто буде народжувати дітей?». Нарешті, є також фактор мотивації: «Від ґендеру немає матеріяльної вигоди, тому й інтересу серед посадовців нема» (викладачка).

Третина опитаних ключову проблему для ґендерної рівности вбачають у низькій участі жінок у політиці. По отриманні незалежности політична діяльність жінок стрімко зменшилася, а парламентське представництво знизилося з 36% в УРСР до 3% у першій обраній ВРУ. Після виборів 2007 року частка жінок у парламенті становить 7,5%. Колишня посадовець зазначила: «У нас обмаль жінок на високих керівних посадах». Справді, окрім Тимошенко, помітних жінок у владі не було. А з 27 комітетів останнього складу ВРУ лише три очолюють жінки. Мало того, ті жінки, що є у владі, рідко підтримують ідеї ґендерної рівности. Це ілюструє той факт, що більшість депутаток були проти ухвалення Закону «Про ґендерну рівність». Одна з них зазначила, коли перший ґендерний законопроєкт був на порядку денному у 1999 році, що Україна не може собі його дозволити поки не вирішить проблему нужденних дітей. Депутатки висміювали ідею Закону «Про ґендерну рівність», говорячи, що жінки уже рівні, якщо не занадто земансиповані, і повинні більше часу приділяти материнству. Дослідниця, що працювала над розробкою ґендерного законопроєкту, пригадала: «Я не могла розраховувати на жінок у ВРУ. Лілія Григорович – наша “велика ґендеристка” сьогодні – була серед перших, хто виступав проти закону. Я мусила боротися із тогочасним “жіночим рухом” за ідею ґендерної рівности».

 

Сторінки4

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі