Мейнстрим і манівці українського ґендеру

Червень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2868 переглядів

 

Розвиток ґендерної рівности в Україні

Таке ставлення до ґендеру закорінено у донезалежній історії України з її двозначним впливом на ґендерну рівність. Поза тим, що радянський режим надав важливі політичні та соціяльно-економічні ґарантії, як-от повна жіноча освіта та працевлаштування, не кажучи про 30-відсоткову ґендерну квоту на представництво у бодай псевдо-, але все-таки парламенті, він, однак, зберіг традиційне трактування ролі жінок і періодично посилював погляд на виховання дітей як на первинну жіночу функцію. Як сказала американська політолог Дженет Джонсон, КПРС проголосила повне досягнення міжстатевої рівности, цим делеґітимізувавши подальшу роботу у цьому напрямку. Попри надання відпусток на догляд за дитиною, створення мережі виховних закладів для дітей і надання статусу «матері-героїні», система не давала можливости жінкам стати значущою політичною силою.

Натомість у кінці 1980-х – на початку 1990-х тисячі українських жінок долучилися до публічного життя завдяки ґорбачовській гласності та появі націонал-демократичного руху. Проте більшість тогочасних жіночих організацій, за висловом американського політолога Александри Грицак, успадкувала радянську матерналістську риторику і позиціонувала жінку в політиці як берегиню чи матір-активістку. В Україні, вважає опитана професорка, «не було класичного феміністичного руху; він був частиною руху націонал-демократичного» і, як сказала американська історик Мар’яна Рубчак, вони боролися за емансипацію нації перш, ніж планували братися за емансипацію жіноцтва.

Після здобуття Україною незалежности почався активний законотворчий процес. Паралельно із цим жіночі права набули резонансу на міжнародній арені. Пекінська жіноча конференція, на якій ҐМ було офіційно ухвалено, стала поворотним моментом і для України, оскільки активісти почали усвідомлювати, що держава зобов’язана здійснювати кроки для захисту жінок і виділяти для цього ресурси. Водночас українська держава ставилася без ентузіязму до жіночого питання впродовж 1990-х і, за словами Грицак, не визнавала важливости арґументів, що надходили й від феміністок, і від активісток традиціоналістського спрямування. Створена 1990 року Постійна комісія зі становища жінок, сім’ї, материнства та дитинства, яка мала оцінювати законодавство, умови праці, права сімей, матерів і дітей, у своїх звітах ніколи не зазначала ґендерної рівности. Проіснувавши до 1994 року, вона була розформована. У державній постанові «Про довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім’ї, охорони материнства і дитинства» від 1992 року, а також у риториці підрозділу у справах жінок, сімей, материнства та дитинства при Кабінеті Міністрів України, що існував у 1993 році, жіночі питання розглядалися винятково під кутом зору програм соціяльного захисту дітей.

Важливий поворот стався 1996 року, коли стаття 24 Конституції України чітко проґарантувала рівність чоловіків та жінок. Слідом за тим з’явилося багато інших важливих документів. 2001 року вийшов указ президента щодо прав та можливостей жінок у публічному житті. Окрім закликів до поліпшення соціяльного статусу жінок, це був перший офіційний документ, що задекларував жіночу нерівність як пріоритетну проблему для уряду. У липні 2003 року було введено ключову посаду ґендерних радників в усіх міністерствах та обласних адміністраціях. Відтоді поняття ґендеру принаймні de jure здобуло місце в усіх сферах управління. А Закон 2005 року «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» поставив за мету паритет між статями в усіх секторах. Нарешті 2006 року було ухвалено урядову державну програму утвердження ґендерної рівности в українському суспільстві на 2006–2010 роки, яка оголосила метою забезпечити рівні права та можливості для жінок і чоловіків як основоположні права людини. Зокрема, програма наголошує на просуванні ґендерної культури і викоріненні стереотипів про жіночі соціяльні ролі, а також озвучує завдання «адаптації до міжнародного принципу ґендерної демократії».

На додачу до цього уряд також видав два національні плани дій на 1997–2000 роки щодо поліпшення становища жінок і підвищення їхньої ролі у суспільстві, а також щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівности у суспільстві на 2001–2005 роки. Ці плани вперше проголосили потребу у ґендерному аналізі законодавства, а автори другого документу, на думку Александри Грицак, навіть перейшли на постматерналістський підхід оцінювання становища чоловіків та жінок. На додачу, проведено кілька парламентських слухань із ґендерних питань, зокрема «Про Конвенцію ООН щодо ліквідації усіх форм дискримінації жінок» (1995), «Становище жінок в Україні: стан та перспективи» (2004), «Про стан і завдання у сфері запобігання ґендерному насильству» та «Рівні права та можливості в Україні: стан та перспективи» (2006).

На міжнародній арені Україна підписала та зратифікувала всі основні міжнародні угоди із прав людини та прав жінок. А участь України у Пекінській конференції ООН привела до розвитку національного інституційного механізму з питань ґендеру, зокрема створення департаменту у справах ґендеру при одному з міністерств та віднесення ґендеру до профільних сфер діяльности одного з комітетів ВРУ. Україна є також підписантом «Декларації тисячоліття» ООН, що включає «Цілі розвитку тисячоліття» ООН, які пріоритизують ґендерну рівність та уповноваження жінок. На базі цього український уряд розробив власні національні цілі тисячоліття, серед них «покращення материнського здоров’я та зниження дитячої смертности», а також амбітна мета «забезпечення ґендерної рівности до 2015 року».

Втім, розподіл бюджету України ніколи не сприяв досягненню такої мети. Держава планомірно усувала ґендерні організації із процесу публічного фінансування. Наприклад, дослідження Кисельової та Трохим показує, що «Список соціяльних пріоритетів для заявок національних молодіжних та дитячих організацій у 2006 році» містив шість категорій, що підлягали державному фінансуванню, серед яких п’ять стосувалися ініціятив щодо молоді та дітей, одна – щодо зміцнення сім’ї та підвищення народжуваности, тоді як жіночі ініціятиви не було враховано взагалі. Інший кричущий приклад (із дослідження Грицак): менш як 1% бюджету державного комітету з питань молоді та сім’ї (що відповідав за ґендерну проблематику) у 2002 році було виділено на проблеми жінок. А держслужбовець, що взяла участь у дослідженні, додала, що відсутність окремої статті бюджету на ґендер дуже перешкоджає ефективній роботі, оскільки «у Міністерстві сім’ї, молоді та спорту спорт з’їдає левову частку грошей».

Загалом за час незалежности, під час фундаментальних політичних, соціяльних та економічних трансформацій, Україна чимало досягла в русі до ґендерної рівности, але все-таки більшість ініціятив фокусувалися на захисті стереотипних образів української жінки, а не на побудові рівних можливостей і зміні чинних моделей стосунків між чоловіками та жінками. У 2001 році дослідники Тру та Мінстром дійшли висновку, що Україна на впровадження ҐМ прийняла лише інструменти найнижчого рівня. Схожих висновків дійшла Кисельова, пишучи, що ґендерна рівність в Україні ще не набула потрібного політичного значення, бо про неї все ще не думають як про частину процесу демократизації та реалізації прав людини. Важливим винятком із цієї загальної тенденції стала державна програма 2006 року про встановлення ґендерної рівности: це був перший документ, що містив зачаткові елементи ҐМ в Україні.

Порівнюючи становище в Україні з практикою европейських країн, Сергій Плотян, головний консультант парламентського комітету з питань евроінтеґрації, підсумував, що «попри довгу співпрацю з Радою Европи і проголошення цілей евроінтеґрації, країна не досягла европейських стандартів у сфері ґендерної рівности». А за словами однієї з наших респонденток, «що стосується ҐМ в Україні, то крім зусиль неурядових організацій, результатів мало, бо тільки поодинокі люди розуміють, що це таке і для чого воно потрібно».

Ми зробили огляд як здобутків, так і проблем у русі до ґендерної рівности в українському суспільстві, і зокрема у трьох його складниках, що їх уважають ключовими для стратегії ҐМ: академічні дослідження та освіта у галузі жіночих та ґендерних студій; жіночі та правозахисні організації; національний механізм забезпечення ґендерної рівности.

Українське суспільство

Економічна нестабільність є однією з головних причин, чому ґендер не належить до пріоритетів в українському суспільстві. Цю думку наголосила третина респондентів, зокрема у таких висловах: «Економічна нестабільність є проблемою, всі думки про виживання» (представник неурядової організації); «Загальносуспільне розуміння таке, що будь-які соціяльні питання вторинні порівняно з економічними» (представник неурядової організації); «Люди думають: спершу економіка, потім – ґендер» (держслужбовець). Соціяльно-економічні зміни після розпаду Совєтського Союзу були важкими для всіх, але особливо складними для жінок: їх, згідно з дослідженням Оксани Пищуліної, найперших усували із соціяльних та політичних секторів. Так само змінилися тенденції у робочому навантаженні на жінок: зросла кількість і оплачуваної, і домашньої роботи (за підрахунком групи дослідників на чолі з американським соціологом Вільямом Кокергемом). Ціла низка таких змін у період після здобуття незалежности отримала назву аґресивної ремаскулінізації в українському суспільстві. На додачу почастішало використання сексистських образів та ідеологій, у зв’язку з чим заступник міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Людмила Лук’янова підсумувала, що «стереотипи у публічному сприйнятті створюють потужну перепону для досягнення ґендерної рівности».

На існування та наслідки стереотипних уявлень про ґендерні ролі вказала приголомшлива більшість учасників дослідження. Наприклад: «Не всі чоловіки вважають, що жінки мають в усьому бути з ними рівні... залишається багато стереотипів» (директор дослідницького центру); «Ми живемо у стереотипному патріярхальному суспільстві» (держслужбовець); «Про жінок говорять як про фізичні тіла» (викладач). Важливо також те, що домінує стійке уявлення, нібито ґендер – це щось обов’язково пов’язане з жінками чи фемінізмом: «Ґендер сприймається як щось, що стосується тільки жінок, які намагаються вичавити щось із чоловіків» і «Поняття ґендеру має жіноче обличчя, хочемо ми цього чи ні». Ці бачення пронизують усі рівні суспільства. Дослідження Оксани Якушко показує, що навіть студенти і молоді спеціялісти є носіями глибоко стереотипних уявлень про жінок та чоловіків. Держслужбовець поширила цю думку: «Наявність дискримінації часто заперечується, всі говорять про образ жінки-берегині на п’єдесталі». Апеляція до цього образу і його недоречність у контексті роботи над досягненням ґендерної рівности можна продемонструвати цитатою екс-президента Ющенка з нагоди міжнародного жіночого дня 2007 року: «Цей день відзначають по всьому світу. Міжнародна спільнота та вільна мас-медія привертають нашу увагу до проблеми ґендерної нерівности. 8 березня офіційно визнане ООН і 2007 рік проголошено роком рівних можливостей у ЕС... З іншого боку, я хочу щоб ми ніколи не забували, що найбільш дорогоцінні та важливі речі у нашому житті асоціюються з жінками. Вони є джерелом натхнення, ніжности, любові, берегині наших домівок і нашої країни».

Важливо те, що ґендерні стереотипи поділяють і самі жінки. Вони, зазначила представниця держсектору, «самі вірять у міт про берегиню і заперечують факт дискримінації». Це також підтвердили й інші респонденти: «є багато ґендерно нечутливих жінок» (дослідник), і «жінки не розуміють, що нерівність існує» (активіст). Дослідження української дослідниці Ірини Предборської доходить подібних висновків, що ґендерна нерівність міцно вкарбована у погляди багатьох консервативних жінок. Згідно з відповідями майже половини респондентів, мас-медії відіграють провідну роль у посиленні цих стереотипів: «Медії надалі поширюють патріярхальні стереотипи, особливо у жіночих і чоловічих журналах, але не тільки там» (активіст), і «Медії, особливо мильні опери на проросійських патріярхальних каналах, заважають молоді зрозуміти ґендерні питання» (викладач).

Загалом респонденти підкреслили, що у суспільстві бракує знань про ґендер чи про державні ініціятиви, спрямовані на ґендерну рівність. Найкричущішим прикладом є брак обізнаности про існування закону України про ґендерну рівність. Свідчення професора: «Ми провели національне опитування <...> щодо закону про рівність між чоловіками та жінками: 62% ніколи про нього не чули, а 31% – чув, але не знав, про що він».

 

Сторінки4

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі