Майдан у совєтських проєктах, 1943–1945 роки

Липень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
374 переглядів

Уже за декілька місяців після звільнення Києва від нацистів у листопаді 1943 року сталіністи, які повернулися до міста, намагалися публічно не згадувати подій, що відбулися в Бабиному Яру. Антисемітизм, який виник у голодному совєтському тилу, міг бути причиною замовчування долі совєтських євреїв у часи нацистської окупації. Цей висновок спирається на дослідження воєнного Ташкенту, куди було евакуйовано багатьох євреїв.1 Водночас під час війни сталінський режим схвалював український націоналізм, щоб стимулювати підтримку совєтської справи. Але згодом цю політику було скасовано, оскільки Кремль зіткнувся з опором Західної України, що його чинили поверненню сюди сталінського режиму.2

Комуністи, які повернулися до Києва, ймовірно, запитували себе, як постійне нагадування людям про долю тисяч євреїв (і участь українців у цій справі) під час окупації може заспокоїти місто, особливо з огляду на переселення та поновне заселення столиці?

Цим міркуванням присвячено мою найновішу книжку.3 

Я також описую в ній спроби українських комуністів знову леґітимізувати совєтську владу в Києві після нацистів. Я дійшов висновку, що совєтська влада в середині 1940-х позиціонувала себе як рішучих чоловіків-лідерів, які мали демонструвати впевненість, що вони можуть модернізувати українську столицю швидше і краще, ніж будь-хто інший.

У цьому процесі вирішальну роль відіграв Нікіта Хрущов. Невдовзі після повернення українських комуністів він наказав реорганізувати довоєнний генеральний план міста.4

Коментар Зіновія Сердюка, тодішнього першого секретаря Київського обласного партійного комітету, на першому засіданні партійних кадрів після окупації в грудні 1943 року свідчить про те, як тодішній український лідер бачив майбутнє міста. Хрущов

казав, що Київ це столиця України, культурний центр України, і тут мають бути підприємства точної механіки, тут треба мати заводи оптичних приладів, фотоапаратури, радіозавод... Тут потрібні підприємства легкої промисловости, взуттєві фабрики, [і] завод із виробництва велосипедів.5

Уже 1943 року цей пропаґандистський ідеал означав творення модерної України завдяки совєтській індустріялізації, попри те, що республіка лежала в руїнах. Спроби підтвердити статус Києва як культурного центру совєтської України розпочнуться з відбудови зруйнованого Хрещатика та площі Калініна (тоді так називався Майдан) у серці міста.

Хрущов швидко змінив генеральний план міста згідно зі своїм баченням Хрещатика. Він повністю відмовився від ідеї завершити будівництво Урядової площі, спроєктованої в 1930-х роках, яку мало бути розташовано на місці зруйнованого Михайлівського монастиря, високо над Дніпром, поруч із ЦК КПУ.

За словами історика архітектури Івана Ігнаткіна (запис 1948 року), «однією з вад планування старого Києва є відсутність великої центральної площі в місті. <…> [Але після окупацій. – М. Б.] питання про архітектурне завершення [Урядової площі] поставлено геть інакше. За вказівкою Уряду УССР, центральна урядова площа має безпосередньо прилягати до Хрещатика – головної артерії міста Києва».6

22 червня 1944 року резолюція того ж уряду затвердила підготування попереднього проєкту центру міста. У проєкті головну вулицю описано «як торгово-діловий і громадсько-культурний центр, і центр масових демонстрацій, прогулянь, і концентрації і розподілу масових транзитних потоків місцевого і тимчасового призначення».7

Отже, від самого початку комуністи уявляли собі, що реконструкція Хрещатика продемонструє населенню, що таке совєтська влада, і доведе, що це лідери, які вміють керувати. Але в ідеалі комуністи також хотіли показати, що вони розуміють прагнення населення вийти на успішний шлях до модернізованого майбутнього.

Мушу додати, що знамените прибирання Хрещатика розпочалося до того, як було розроблено всі ці плани. 8 лютого 1944 року на першому засіданні київське керівництво обговорювало плани реконструкції вулиці. За словами Федора Мокієнка, тодішнього голови виконкому Київської міської ради, на 1 травня 1944 року було заплановано завершити прибирання. Він сказав: «Нам дуже вигідно зробити якомога більше до 1 травня, бо, по-перше, це термін, що мобілізує, по-друге, це нам самим важливо більше зробити, тому що взимку ми можемо взяти робітників із области, а влітку вони будуть зайняті на польових роботах».8

Сердюк, який теж був на цьому засіданні, додав іще одну підставу розпочати роботи посеред зими: 

Робота на Хрещатику має кипіти, аби люди бачили, що починають розбирати, а якщо розбирають, значить, будуватимуть.9 

Звісно, у багатьох жителів Києва модернізація в примусовому темпі вже асоціювалася із совєтською владою, і ця асоціяція могла допомогти комуністам повернутися.

Можливо, це Сердюкове переконання ґрунтувалося на спостереженнях, подібних до того, що озвучив на пленарному засіданні Київського міському в липні 1944 року Миронов, секретар Петрівського (пізніше Подільського) райкому:

22 листопада 1943 року Петровським районом пустили пробний трамвай. Треба зазначити, яка це була дивовижа, або ніби люди вперше побачили трамвай, а побачивши його, заявили: ось справді прийшли істинні хазяї, наші прийшли, совєтська влада прийшла.’10 

У масовій свідомості після окупації поняття «совєтська влада» асоціювалося зі «справжніми господарями» та «нашими». Мабуть, для українських комуністів це було ще одним стимулом швидко розпочати реконструкцію.

Виступаючи на другому засіданні, на якому обговорювали плани щодо Хрещатика, 9 березня 1944 року, Мокієнко пояснив, чому комуністи Києва сподівалися залучити пересічних киян до цих завдань.

Відзначаючи роботу Спеціялізованого будівельно-монтажного управління № 305, яке складалося з призовників, на головній артерії столиці, Мокієнко заявив: «У них же немає [робочої] сили. Їхні люди не працюють і не забезпечують такого ентузіязму, який є у нас»11. Щоб підтримати ентузіязм киян, які добровільно мобілізувалися на «народне будівництво», Мокієнко закликав краще вести облік роботи й оплачувати тільки виконану роботу, а райкомам міста забезпечити вчасне завантаження та розвантаження будівельного сміття.

Проте в постанові Київського міському від 7 липня 1944 року було зазначено, що міський район, який прибирає територію Хрещатика, виконав лише 82% плану.

У висновку про те, чому роботу над цим проєктом слід прискорити, автори резолюції оптимістично заявляли, що 

кожний киянин і киянка прикладуть всіх зусиль для виявлення нових зразків самовідданої, високопродуктивної праці, і швидкого закінчення будівництва Хрещатику – краси, слави, і національної гордості великого українського народу».12 

Прагнення відновити Хрещатик стало чіткою відповіддю київських комуністів на українське повстання в західній частині міста.

Але реконструкцію столиці буде відкладено через брак уваги всемогутнього Кремля, внаслідок якої забракло ресурсів, що їх виділяли місту. Мобілізація робочої сили відбулася, але її вистачило лише на те, щоб запасти дрова для холодної зими.

Тож партія розраховувала на архітектурні візії київського майбутнього, аби закріпити повернення совєтської влади.

Після згаданої резолюції від 22 червня 1944 року десятки архітекторів та інженерів змагалися, щоб визначити, як виглядатиме майбутній Хрещатик. Перш ніж Совнарком УССР оголосив переможця 8 березня 1945 року, деякі рисунки було експоновано в міському Музеї російського мистецтва. За інформацією «Київської правди» від 9 січня 1945 року, понад тисяча киян відвідали музей, аби побачити ці рисунки, три з яких газета опублікувала наступного тижня.

Усі опубліковані рисунки були ретельними проєктами. Усі вони зображували площу Калініна без дореволюційної будівлі Міської думи, яка домінувала в цьому районі до війни. На перших двох малюнках площу оточено великими урядовими будинками із грецькими колонами, величезними арками та великими пам’ятниками, які прославляють звільнення міста.13

На третьому малюнку – ще вищі будинки з колонами повністю оточують простір, який планувальники перейменували на «площу Перемоги». У центрі стоїть пам’ятник, який зображує вершника на коні та нескінченні ряди солдатів, що марширують через площу.14

Інша газета, «Труд на Крещатике», 26 січня 1945 року опублікувала інший рисунок із цієї виставки, який сьогодні зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України15. Площу показано здалека: від відкритого простору, на якому колись стояла будівля Міської думи, через Хрещатик у напрямку великого пагорба, що підіймається до елітного району Липки на протилежному боці вулиці.

Біля підніжжя пагорба розташовано величезний зал, у якому можна розмістити п’ять тисяч осіб. За залою на пагорбі – пантеон із величезною статуєю Сталіна зверху. Широкі вигнуті сходи від театру, який і сьогодні розташовано на Хрещатику, праворуч від залу ведуть до пантеону.

8 березня 1945 року Совнарком УССР вирішив, що дві групи архітекторів розглянуть ці проєкти і представлять свої ідеї Управлінню у справах мистецтва  для розробки нової резолюції до 1 жовтня 1945 року.16 Одну із цих груп очолив Олександр Власов, головний архітектор міста. У вступі до свого проєкту він стверджував, що будівлі Хрещатика мають «розкрити велич сталінської епохи <...> [та] її перемоги над найжорстокішим ворогом людства – фашизмом. <...> Але не менш важливе значення має сталінська турбота про людину. <...> Рішення всього технічного устаткування має бути таке, аби забезпечити максимум зручности для трудящих».17

Інший документ Власова містить його висновки щодо мети проєкту:

Архітектура сталінської епохи має у віках відобразити велич і міць совєтського народу, її насиченість творчими перемогами, безсмертну славу народу-переможця. Одним із пам’ятників цієї героїчної епохи стане наново відроджений центр міста Києва – Хрещатик і прилеглі до нього квартали, що їх зруйнували німецькі загарбники.18

Записи Власова відображають невизначеність тогочасної програми щодо леґітимізації українських комуністів. Називання Хрещатика символом «переможної сталінської епохи» було тією самою мантрою про модернізацію центру міста, яку українські комуністи не втомлювалися повторювати від часу свого повернення.

Автором іншого проєкту, що нині зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, був архітектор Олексій Тацій. Як і проєкт Власова, цей передбачав 500-метрову хвилясту лінію, що, замість колишньої щербатої дороги, сполучатиме дві прямі ділянки Хрещатика.19

За проєктом Тація (наступний проєкт після ориґіналу 1944 року зображено нижче), на тому місці, де тепер стоїть готель «Україна», мала стояти нова совєтська будівля, а перед нею – трибуна у вигляді пам’ятника Лєніну для перегляду парадів. 

Ориґінальний проєкт Олексія Тація, 1944

Цей ефектний проєкт також передбачав установлення ескалаторів, які мали їхати Кіровським пагорбом (нині вулиця Михайла Грушевського), копання трьох тунелів, які спростили би рух вантажівок через центр міста (два тунелі мали прямувати з нового центру на Поділ, а третій – від Бессарабського ринку на другому кінці Хрещатика аж до Липок), а також нові будівлі на старій Урядовій площі.20

Мабуть, занадто амбіційні ідеї Тація завадили реалізувати проєкт. Рада міністрів УССР 17 вересня 1946 року оголосила переможцем проєкт Власова і наказала авторові до лютого 1947 року створити макет, аби продемонструвати його громадськості в Музеї російського мистецтва.21 Рідкісне зображення праворуч унизу показує еволюцію планів Власова щодо реконструкції всієї вулиці, якщо дивитися на неї з боку Бессарабської площі.

Цей проєкт Власов первісно планував для Липок, але пізніше перемістив його до підніжжя пагорба. Як результат, сьогоднішню Софійську площу було збережено.

Ці зусилля варто зіставити зі скромними досягненнями на Хрещатику, про які я розповідаю у своїй книжці. Під головною вулицею міста в перші роки після окупації було завершено будівництво 1200-метрового «колектора» для прокладання комунікацій. До осені 1945 року на самій вулиці прокладено асфальтову дорогу завширшки 50 метрів і два тротуари шириною 14 метрів, посаджено дерева та встановлено тимчасове освітлення.22 На зображенні нижче можна побачити, який вигляд Хрещатик мав у середині 1940-х років.

Реальні досягнення совєтського уряду в місті були значно менш вражаючі, як показує ця світлина Хрещатика

Минуло ще п’ять років, перш ніж було розпочато наступну перебудову головної вулиці. Москва й далі стягувала робочу силу міста та інші дефіцитні ресурси. Майбутній Майдан залишався площею Калініна. І, можливо, кияни дедалі менше хотіли згадувати про війну. Але зусилля, завдяки яким повернення українських комуністів мало асоціюватися принаймні з модернізацією, врешті-решт перетворили центр Києва у наповнений повітрям пізньосоціялістичний простір, яким він і запам’ятався.

Martin Blackwell, «Maidan in Soviet Designs, 1943–1945», Krytyka, July 2018. З англійської переклала Тетяна Топал.

  • 1.Rebecca Manley, To the Tashkent Station: Evacuation and Survival in the Soviet Union at War (Ithaca: Cornell University Press, 2009), 230–33.
  • 2.Serhy Yekelchyk, Ukraine: Birth of a Modern Nation, (New York: Oxford University Press, 2007), 145–46.
  • 3.Martin J. Blackwell, Kyiv as Regime City: The Return of Soviet Power after Nazi Occupation (Rochester, NY: University of Rochester Press, 2016), chapter 5.
  • 4.Адріан Матушевич, Хрещатик, Київ: Видавництво Академії архітектури Української РСР, 1950, с. 72.
  • 5.Державний архів Київської области (ДАКО), ф. р-1, оп. 3, спр. 2, арк. 57.
  • 6.Иван Игнаткин, Киев, Москва: Издательство академии архитектуры СССР, 1948, с. 16–18.
  • 7.Адріан Матушевич, Хрещатик, с. 15.
  • 8.В останній праці совєтської доби з історії Києва Віктор Смішко зазначає, що відродження міста після війни «лише на ентузіязмі» було неможливе. Див. його: Возрожденный Киев: Трудовое содружество народов СССР в восстановлении столицы Украины, 19431950 гг., Київ: Вища школа, 1990, с. 59–60.
  • 9.ДАКО, ф. р-1, оп. 3, спр. 45, арк. 66, 67.
  • 10.ДАКО, ф. р-1, оп. 3, спр. 23, арк. 92.
  • 11.ДАКО, ф. р-1, оп. 3, спр. 45, арк. 104.
  • 12.ДАКО, ф. р-1, оп. 3, спр. 32, арк. 20.
  • 13.Київська правда, 9 січня 1945 року, с. 2; 12 січня 1945 року, с. 1.
  • 14.Вочевидь, це було до того, як було створено сучасну київську площу Перемоги на місці, відомому перед Другою світової війною як Євбаз (Єврейський базар). Київська правда, 14 січня 1945 року, с. 1.
  • 15.Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), ф. 2, оп. 7, спр. 1949, арк. 97.
  • 16.Адріан Матушевич, Хрещатик, с. 92.
  • 17.ЦДАВО України, ф. 2, оп. 7, спр. 1949, арк. 21, 22.
  • 18.ЦДАВО України, ф. 2, оп. 7, спр. 1950, арк. 38. Сталінський НКВД підірвав Хрещатик після того, як у вересні 1941 року німці прибули до міста. Пожежі, що виникли внаслідок цього, зруйнували й сусідні райони протягом декількох наступних годин або навіть днів. Нацисти, які прибували, втратили чимало людей унаслідок вибухів і дозволили вогню догоряти. Нацисти використовували вибухи напередодні страт міських захисників проти окупації, переважно це було єврейське населення: лише протягом двох останніх днів вересня понад 33 тисячі київських євреїв було замордовано в Бабиному Яру; загалом до кінця окупації було страчено понад 100 тисяч киян різного походження та пацієнтів місцевих лікарень для душевнохворих.
  • 19.Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), ф. 1, оп. 23, спр. 1921, арк. 1, 2.
  • 20.Адріан Матушевич, Хрещатик, с. 93.
  • 21.ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1921, арк. 3, 7.
  • 22.ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 1921, арк. 19.
Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.