Майдан і фронда

Лютий 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
121 переглядів

На те, щоби в нашій країні відбулася революція, були всі об’єктивні причини. Не вистачило суб’єктивних – і слава Богу!

Виступ громадян проти злочинів чиновництва, претензій кандидата з соціяльно неблизького стану на булаву України та надмірного втручання північного сусіда в перебіг виборів дуже точно можна описати в заперечних виразах: він не переріс на побоїще, не перетворився на зведення рахунків поміж політиками і не став приводом для розпаду країни. У цьому безпрецедентному сплеску громадської активности відбувалося два одночасні процеси: те, що тепер називають Майданом, і новітня фронда сходу. І Майдан, і південно-східна фронда – це події, рушієм котрих стало намагання громадян захистити свої права, якими вони їх розуміють. Кандидати, їхні почти й політтехнологи лише на перший погляд очолювали рухи. Насправді ж усе відбувалося своїм чином, а кандидати – як і годиться справжнім політикам – лише скористалися подіями й підправляли їх вектор, та й то з неоднаковим успіхом.

Майдан був несподіванкою для опозиції. Вже потому, як він відбувся – з незвичною та незрозумілою для державців спроможністю громадян до самоорганізації – політикам довелося докласти зусиль, аби він не перетворився на аґресивний натовп. Однак особливістю Майдану стали саме неаґресивність і самоорганізованість. Силовий варіянт був надзвичайно спокусливим для людей, що стояли на майданах України. Величезна кількість однодумців, відчуття власної сили, справедливости й виправданости своїх вимог провокували громадян Майдану до насилля. Ідею про право громадянина повстати, якщо його права порушено, – а про неї розводилися класики політичної теорії – у листопадові та грудневі днини сповідували мільйони українців. Проте тут спрацював «суб’єктивний фактор» в історії: авторитет кандидата, який був на боці Майдану. Саме Ющенкові Майдан завдячує своїм моральним авторитетом, який вже є і ще довго буде підставою для творення міту про мирну революцію. Майдан обрав «верховенство права над законом», не порушуючи Основного Закону – закону поваги до людського життя і гідности.

Якщо моральний вибір відбувся за безпосередньої участи політиків, то самоорганізація людей на Майдані здійснювалася, як і годиться, за власною ініціятивою. Наметове містечко, рух центром міста, харчування, медичні послуги – все було залагоджено ще до того, як політики здогадалися спрямувати ресурси на їх забезпечення. Ландшафт Майдану створили самі громадяни. Це була їхня територія, де панували свої закон і право. У більшості випадків до цього закону прислухалися чиновники, які так і не наважилися втрутитися у справи самоврядних територій, хай би як вони дратували чиновне око своїми «малими формами» та «перешкоджанням рухові громадського транспорту».

Фронда півдня та сходу також постала з активности громадян, витоки якої – в незадоволенні станом справ у країні. Особливість цього незадоволення – відчуття відокремлености кількох реґіонів від усієї країни. Донбас, Крим, Таврія та Новоросія – це землі, про які в останнє десятиліття говорити було «незручно». Збереження поділу країни на «старі» радянські області, які колись зводилися на основі достатньої кількости партійців і партійних «ніш» у певному районі, наявність невловних, хоч і справдешніх земельних відмінностей, і, зрештою, схильність до земельно-кланової самоорганізації в країні наполегливо виводилися з порядку денного політичних реформ. І реґіони, і центр виявляли однаково мало зацікавлення такою тематикою. Інша ситуація була тільки в Криму та Галичині. Крим спромігся добитися визнання власної автономії, заплативши за це невпливовістю на стан країни, постійним втручанням центру в справи АПК та консервацією багатьох конфліктних ситуацій. Галичина, вірячи в свою українську місію, відмовилася від мрій про своєрідну інституціялізацію власної окремішности. Водночас Галичина зберегла власну ідентичність і забезпечила свій вплив на загальноукраїнські справи. Найпотужніший центр можливого опору Києву, Дніпропетровськ, після «великого переселення» початку 1990-х швидко втратив свою значущість. Що стосується інших земель, то їхня доля в часи незалежности – забуття. Південь і схід як такі, що постійно мали за взірець Крим, було витіснено за межі української суспільної думки та дискусій як у «провладних колах», так і серед опозиційно налаштованих інтелектуалів. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що ідентичність півдня та сходу – в Києві та Львові, Харкові й Одесі – уважали за несправжню, «зросійщену», «неавтохтонну» та геть нежиттєздатну. Місцеві еліти – ні кращі, ні гірші за еліти інших земель України – тримали зв’язок із Москвою та Росією, щоб зберегти свою, навіть для них нелеґітимну самоідентифікацію. Зв’язок цей не був, як хтось може уявити, свідомим творенням якоїсь організації чи установи; він натомість артикулювався в термінах власних біографій. Отож одіозні фігури російських політтехнологів, про яких у нас сьогодні чимало говорять, у більшості випадків походять із України: вони або народилися та виросли в Одесі чи Києві, або мають тут тісні родинні зв’язки. Один із таких політтехнологів влучно схарактеризував цю ситуацію: «Україна для нас (російських політтехнологів – М. М.) – країна інакша, ніж Росія, але не чужа». Те саме стосується і сприйняття Росії на півдні та сході: північний сусід інакший, але не чужий.

Цьому самоідентифікаційному вияву протистоїть ставлення сходу до Києва: не чужий, але інший. Якщо для Західної України Київ, здається, є беззастережним авторитетом, то для Харкова, Одеси чи Донецька право на лідерство міста і його еліти не є таким беззастережним. В останнє десятиліття Київ зробив чимало, аби інші мільйонні міста відчули себе провінціями. Однак дуже мало було зроблено, щоби довести своє право бути в центрі. Тож південно-східна фронда виплеснула своє незадоволення переважно в руслі «провінція versus столиця». Фронда, яку підживлювала клептократична еліта, постала з бажання українців сходу обстоювати свої права та права реґіону.

На цій основі політичним технологам було досить легко «каналізувати» суспільний неспокій у термінах традиційних болючих питань України: мовне питання, проблема стосунків сходу й заходу та питання вибору «геополітичного орієнтиру» (тобто вибору між Росією та Европою). Однак цього разу традиційні питання залишилися здебільшого на шпальтах газет і в меседжах говірких голів, на які 2004 року перетворилися в більшості випадків українські журналісти. Еліти-фрондери були досить тісно поєднані з державним центром через, передусім, економічні зв’язки, однак за основу їм правили клептократичні чинники. Будь-які зміни, що могли вивести ці зв’язки назовні, зробити їх публічними, були особистою загрозою для еліт сходу. Перемога свого кандидата була єдиним засобом утримати сталість своїх прибутків і успішність своїх кар’єр. Однак консенсус із громадою сходу та півдня еліти знайшли на інших підставах. У найвищий момент напруги схід і південь оприявнили справжнє загальне бажання: підвищити свій статус через сепаратизм або федералізм і довести право на власну самість. Той біль у словах інтелектуалів і звичайних посполитих сходу походить саме з намагання відстояти свою земельну самоідентифікацію, а в чомусь навіть інституціялізувати її. Заворушення Донбасу, Таврії та Новоросії було фрондою тих провінцій проти центру, які усвідомлюють свою небажану й невиправдану навіть для самих себе окремішність.

Центр, до речі, в багатьох випадках теж реаґував за формулою «метрополія versus провінція». Федералізм і автономію півдня та сходу було відображено в принизливому слівці ПіСУАР, яке напрочуд чітко схарактеризувало позицію столичної/державницької політичної еліти у стосунках із «реґіоналами». Формула реакції приблизно та сама, що й у радянські часи, коли в москвичів на кінчику язика постійно крутилося слівце «Хохляндія». Форма взаємин Москви та Києва залишалася незмінною в другій половині 1980-х і, зрештою, була одним із визначальних чинників розлучення Росії та України. Хоча варіянти розвитку подій між центром і реґіонами в Україні й менш визначені та загострені, однак неґативний варіянт, варіянт розколу залишається можливим. Справа в тім, що до діялогу державного центру та фрондерів-земель не готові обидві сторони, – вони наразі налаштовані на непорозуміння.

Така налаштованість є, як на мене, найбільшою проблемою нині; вона ж визначатиме і майбутнє листопадової революції, яка, врешті, не відбулася. Якщо для «провінцій» непорозуміння, принаймні на поверхні, походить із незадоволення фактом значної відмінности у повноваженнях та рівні прибутків «реґіонів» і столиці, то Київ не розуміє опору своєму праву розпоряджатися країною та приборкувати реґіональні еліти. В унісон із позиціями непорозуміння, які займають еліти, звучить і суспільна думка. Громадяни-прихильники різних таборів однаковою мірою підозрюють своїх візаві у зв’язках із бандитами, нещирості (чи навіть продажу голосів за рублі/долари) та несамостійності думок (що навіює Росія/Захід). Розмовляючи зі старим вчителем із рідного Запоріжжя, я дізнався, що головним арґументом проти Ющенка було твердження про його «бандитизм». Переконання в «бандитськості» помаранчевого лідера було непохитним і створювало мітологічний ґрунт для вибору на користь «свого бандита». А на Майдані той факт, що синьо-білий кандидат неодноразово відбував покарання у в’язницях, був одним із найсильніших арґументів на користь непокори. Водночас активний виступ на підтримку непопулярного кандидата в певній місцевості викликав підозри в його запроданості. На сході щиро не вірили в можливість раціонального вибору на користь Ющенка, у центрі та на заході громада не розуміла, як можна голосувати за Януковича, – у цьому обидва табори були однакові. Для Києва діялог помаранчевої столиці та синьо-білих земель виглядав безглуздим, як діялог борщу з баландою. Для півдня та сходу розмова з помаранчевими виглядала, наче спілкування заробленого потом і кров’ю рубля з аґресором-доларом.

Радикально несприйнятливу реакцію центру на позицію еліт півдня та сходу вчасно припинив Ющенко, запропонувавши формулу «надання більших повноважень реґіонам». Ця інтриґа визначатиме подальші стосунки між реґіонами й центром у наступні роки. Як реалізується цей намір нового президента, ми побачимо найближчим часом. Можна спрогнозувати лише те, що з боку півдня та сходу навряд чи варто чекати на одностайну активність: це не один реґіон, а декілька. У цих земель різні інтереси як на рівні еліт, так і на рівні громад, а між громадами та елітами також є значні суперечності, на чому досить легко може зіграти центр. Розколовши один табір спротиву, центр може, як і раніше, загнати невдоволення в підпілля та зосередитися на розв’язанні інших стратегічних і тактичних проблем. Однак і без того гостра проблема взаємин земель (і не тільки південних та східних) ще більше посилилася. Політика унормування зв’язків центру та реґіонів і нормалізація ситуації з дотриманням громадських прав може зліквідувати ті чинники, які в останнє десятиліття призводили до відтворення непорозуміння між урядом і громадою, центром і землями.

У помаранчеві дні Київ уперше за історію незалежної України довів своє право бути столицею: він спромігся безкомпромісно встати на захист прав та інтересів громадян усієї країни. Проте це право треба доводити не раз на п’ятнадцять років, а постійно, навіть рутинно. Відтепер важливим завданням для центру буде пошук компромісів і консенсусних рішень, завдяки яким можливе порозуміння щодо захисту прав та інтересів усіх українських земель. Від здатности Києва на безкомпромісні дії та на віднайдення компромісів залежить не так доля міста, як майбутнє країни, злагода реґіонів і добробут громадян.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі