Маршрутка їде…

Січень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
71 переглядів

Ніщо в повсякденному житті не здатне так сильно роздратувати, як зненацька почута десь у громадському транспорті пісенька. Ідіотська мелодія, до сліз, до «припухших желез», нечувано ідіотські тексти, нав’язлива манера виконання з характерними гарчаннями або підвиваннями, кримінальна патетика цих уже, здавалося б, некерованих жертв аборту в українському радіо-етері… А ще – лейтмотив, червона, як цівка крові, нитка, – що всі ми, якщо раніше не сиділи, сидимо зараз або незабаром неодмінно сядемо, що тюрма – це наш рідний, хоч і казенний, дім. Що ось ми такі невиліковно совєтські зусібіч і, хоч як відокремлюйся, йди в Европу, а потрапиш у… сам знаєш куди. У Тюрму. Що тобі завжди готові нагадати, «как упоительны в России вечера» і що на тебе з нетерпінням чекає «Таганка» й ти – її потенційний «навеки арестант».

Перша і, мабуть, невмотивовано аґресивна психологічна реакція, яка, на щастя, не переходить у прямий чин: Господи, треба щось робити… зламати водієві радіо, ногою зацідити по чорних клавішах, вирвати з м’ясом усі ці дротики, транзистори і резистори… задушити водія… Друга і, вочевидь, менш аґресивна, проте виразна – не заплатити за проїзд, демонстративно зупинити екіпаж і вийти, грюкнувши дверима, зі словами «Так ви втратите всіх своїх клієнтів»… Третя, вона ж законослухняна, – робити справді-таки щось треба, але, стривай, по-перше, поламане радіо викличе адекватну реакцію водія і співчутливих пасажирів-однопартійців, по-друге, подивися на цього бурмила-драйвера з мінусовим ай-кью, восьмирічною освітою і трьома спиногризами, отож, навіщо ображати і без того ображеного життям пролетаря, духовні пошуки й поривання котрого починаються в маршрутці о шостій ранку і закінчуються там само об одинадцятій вечора на хвилях 106.0 FM, по-третє, хоч як демонструй, клієнте, свій протест, а все одно твоя вошива гривня справи не вирішує, бо з шести до восьми вечора він по вінця затарить спрацьованими тілами свою «Ґазель» і зробить план, тож іди пішки чи маринуйся в тролейбусі, або сиди і не нявкай... І четверта, індивідуалістична, – завтра ж придбаю собі CD-плеєр і, зловтішно посміхаючися, відповім на чергові гіти Ґаріка Крічевського або групи «Лєсоповал» останнім альбомом якогось Браяна Фері чи збірником «Buena Vista Social Club», і хай їм усім чорт…

Попервах радіо «Шансон» страшенно бісить і дуже дратує, а потім увага починає чіплятися за слова, і «понеслась»: кожна пісня – шедевр невмирущого кримінального духу, кожен співак – носій якихось «чіста» конкретних цінностей, чи пак «панятій», особливого світогляду та естетичних орієнтирів, вишуканих метафор і духовних прозрінь. «А белый лебедь на пруду / Качает павшую звезду, / На том пруду, / Куда тебя я приведу...» Басьо пасе задніх зі своїми хайку, Омар Хаям вішається від заздрощів і палить свої рубаї. Це – образно тонка, вишукана лірика групи «Лєсоповал». Хоч як силкувався врубитися в цю строфу, все одно не можу уявити цього лєбєдя, який качає «павшую звезду». А водії саме на цій пісні роблять максимальний volume – значить їм подобається, значить вони пруться! Можливо, якесь зі слів цієї пісенної строфи править за код, що на нього вони, ніби той «лебедь», «клюють». Чи, може, «качает» на блатному жарґоні має якесь зовсім інше значення, а «приведу» – це синонім слова «замочу», себто «вб’ю», або, врешті-решт, «лебедь» – це не птах родини качачих ряду пластинчастодзьобих, а зовсім інша істота чи навіть небесне сузір’я? Я не знаю! Мені відомо лише одне – їм чомусь це подобається, а я не можу збагнути, чому це їм подобається.

Ви скажете: «Примітивні слова і мелодії для масового примітивного слухача», а я відповім: «Как би не так!». І рубону оцим: «А в таверне тихо плачет скрипка, / Нервы успокаивая мне, / И твоя раскосая улыбка / В бархатном купается вине...» (це Іван Кучін, а курсив мій. – А.Б.). Хіба ж це примітив? Це архіскладне метафоричне плетиво, дзен по-постсовєтському, замальовка з натури, «в натуре», маньєристично змальований...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі