Маніфест спогадів

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
230 переглядів

Нобелівська промова Герти Мюлєр – це не перший її текст, що має за основу дитячий спогад. Безпосередні дитячі враження стали підґрунтям виступу письменниці у Клаґенфурті під час Днів німецької літератури 2004 року. У ньому, скажімо, двічі повторено епізод із телям: «Тож раз на рік мій батько заносив новонароджене теля до дідової кімнати й укладав його на канапу навпроти ліжка, аби дід міг оте теля бачити ». Звісно ж, у виступі йдеться про інше, але й про «теля» також. Останній роман Герти Мюлєр «Колиска подиху» названо «маніфестом спогадів». Власне, письменниця «маніфестує» спогад вагомою часткою свого творчого доробку. Можемо навіть сказати, що спомини – не тільки дитинства й юности, власні або чужі, присвоєні, тобто спогади спогадів – набувають у Герти Мюлєр форми мовлення. Вони задають тон і розставляють смислові акценти.

Герта Мюлєр відносить свої твори до різних жанрів. Наприклад, у її перших книжках «Низини» та «Босоногий лютий» – оповідання, «Лис уже тоді був мисливцем», «Всерцізвір», «Краще б сьогодні я себе не зустріла», як зазначено у підзаголовках, – романи, книжки «Голод і шовк», «Король вклоняється й убиває» – есеїстика. Є в неї й збірки віршів-колажів, у яких слова, вирізані з різних німецьких часописів, «змонтовано» у вірші. Проте складається враження, що Герта Мюлєр пише й пише один і той самий текст. І згадані промови – не виняток.

Що поєднує такі різні літературні форми, сполучаючи їх, нехай навіть умовно, у просторі єдиного тексту? В одному з оповідань Герта Мюлєр написала, що вона – «сама про себе пам’ять...». Це – позиція, яка, мабуть, визначає підхід Герти Мюлєр до письменництва. Пам’ять промовляє через письменника наче хворе сумління, письменник є лише її інструментом. У Герти Мюлєр спогад стає художнім прийомом і водночас матеріялом чи то плетивом, узір якого проглядає в будь- якому її тексті.

«Літературі я не винна й півслова. Всі слова я винна самій собі», – проголосила Герта Мюлєр тоді ж таки у Клаґенфурті. Вона бере на себе зобов’ язання щодо пам’яті, «правди близькости, яку заборгувала реальним людям і предметам». Зобов’язання чинне й щодо тих, хто вже не живе. В пізнішому інтерв’ю вона каже, що її книжки читають мертві – передусім її друг, визначний німецький поет Оскар Пастіор (1928–2006), також виходець із Румунії.

Обов’язок пам’яті, що його взяла на себе Герта Мюлєр, – це свідчення. «Книжки про лихічаси часто читають як свідчення». Вона розповідає про свою рідню й сусідів: «Мій батько, дядько, сусіди служили в Гітлера, коли той убивав Целянових батьків. Целян утік із Румунії ще й тому, що боявся мого батька». У своєму тексті Герта Мюлєр свідчить про існування людини під час диктатури, про випробування страхом, насиллям, відчуженням. Хоч би куди вона спрямувала свій погляд, він незмінно вертає до Румунії Чаушеску, де проминули її дитинство та юність. Щоправда, іноді виявляється, що цих Румуній багато – це весь отой світ, де в людині дрімають віруси несвободи. Про свої вірші-колажі, нібито далекі від конкретної реальности, Герта Мюлєр каже: «У багатьох колажах проступає Румунія й проступає диктатура. Нехай вона й не на передньому плані й не впадає в очі одразу, та вона присутня в моїх текстах, навіть якщо вони на іншу тему». Але й у прозі ця тема є наскрізною. Втім, коли читаєш її ранні короткі тексти, та й не дуже короткі й пізніші, навіть романи, закрадається думка, чи то часом не поезія, що користає з можливостей прозової розповіді.

«Реальності мають багато-багато пластів, і вони не припиняються там, де добігають кінця, предметів чи навіть пісень, ситуацій, у які ті потрапляють, принаймні так само багато, як і самої речі», – наголошує Герта Мюлєр. Найпотужніший пласт у її реальностях – автобіографічний. Звідти й подих «ґрунту й долі», як це називав Пастернак, у цьому єдиному тексті. Не дарма у більшості творів розповідь ведеться від першої особи. Буття і талан, земляків, сусідів і друзів, зламані режимом долі й незламний спротив «державній батьківщині» – все це пригадав і ввібрав у себе простір Герти Мюлєр.

У цьому просторі розставлено біографічні віхи й за ними можна йти.

«Я народилася у швабському світі Банату», – повідомляє про себе письменниця. Банат – німецький анклав у Румунії, де шваби поселилися за раннього середньовіччя. Анклав був і залишився сільськогосподарським. Отож дитинство було сільське, таке, як у тієї маленької дівчинки, що йде селом, поспішаючи на виставу мандрівного циганського театру (оповідання «Велика чорна вісь»).

«Я ще вдома дізналася про той селянських спосіб життя, при якому вживання слів не стає звичкою».

Потім – університет у Тімішоарі, своєрідній столиці Баната, румуністика й германістика.

«Це місто либонь не де-небудь. Ні тут і ні там». І ще: «Ця необхідність говорити пригнічувала мене, я довго вчилася мовчання, приволікла із села на додачу із собою свої важкі кості й спершу зовсім не говорила румунською... ».

Сторінки2

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі