Листи: Vivat academia! Vivant professores!

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
156 переглядів

Лейтмотивом червневого випуску «Критики» за 2006 рік були травневі вибори в НАН України та ситуація з академічною наукою загалом. Редакційна назва теми випуску «Нанукові маневри під час кораблетрощі» метафорично відображає становище Академії, яке не задовольняє щонайменше значну частину українських інтелектуалів. Одразу хочу обумовити декілька робочих моментів. По-перше, цей текст – не повноцінна стаття, а радше відповідь на тези колеґ із гуманітарного цеху; по-друге, говорячи про Академію, маю на увазі гуманітарну її частину, хоча криза охоплює і природничу сферу; по-третє, гуманітарна частина найбільше уражена і в науковій, і в суто моральній площині. Хоча минуло вже немало часу, відколи вийшло це число «Критики», однак, з огляду на подальші публікації часопису, вважаю за доцільне повернутися до цієї теми, аби тримати руку на пульсі.

Найбільше, що мене зацікавило, а певною мірою зачепило, це стаття професора Григорія Грабовича «Наука Академія Реформи Маразм», а також відповіді Ярослава Грицака, Тамари Гундорової, Ольги Кочерги, Володимира Кулика, Мирослава Мариновича, Всеволода Речицького, Максима Стріхи, Валерія Хмелька та Наталі Яковенко на запитання «Критики». Додам, що не вбачаю в цих репліках чергового «волання у пустелі», бо вже назбиралося чимало прикладів систематичного оперативного реаґування на рецидиви давно хворої академічної системи: стаття Андрія Портнова «Історіографії на краях» («Критика», 2006, ч. 3) та його публічна лекція пам’яті Соломії Павличко у Львові, у «Критиці» це також відгук Марка Ґольдберґа на згадану Грабовичеву статтю – «Задавнені хвороби української гуманістики» (2006, ч. 11) і рецензія Олексія Толочка та Наталі Яковенко на історичні праці віце-президента НАН України Володимира Литвина «Потрапили в історію» (2006, ч. 7–8). Думаю, цього досить. Тому власним відгуком на тези колеґ хочу долучитися до позиції інтелектуалів, які не хочуть і не можуть мовчати, споглядаючи ситуацію в академічній та університетській науці.

Критична стаття професора Грабовича справила на мене подвійне враження. Написано добре, правильно, актуально, гостро, але за критикою автор іноді не помічає українських реалій, які відрізняються від американських чи західноевропейських.

Григорій Грабович пише, що важко очікувати наукової праці від викладача університету, завантаженого лекційними годинами вдесятеро більше, ніж у США. Але навряд чи таку ситуацію можна «списати» на хворобу вищої освіти України. Якщо тотально скоротити години й вивільнити час для повноцінної роботи викладачів, хто оплачуватиме планове та позапланове навантаження, скажімо, асистента? Бюджет? Сумнівно! Про оплату праці для професорів говорити не випадає. За таких обставин українська економіка зазнає не меншого удару, ніж у випадку газової війни з Росією, але відповідні гроші отримуватимуть працівники і справжніх, і бутафорських університетів. Зрештою, інший бік медалі показує, що треба зліквідувати або понизити акредитацію псевдоуніверситетів, провести серйозні конкурси на посади асистентів, доцентів, професорів. Гадаю, багато людей втратять роботу, можливо, небезпідставно, але сам факт уже викликатиме протидію процесам, необхідним для оздоровлення вищої освіти України й академічної науки зокрема.

Зрештою, не варто говорити про хворобу вищої освіти, покликаючися до прикладу викладачів ВНЗ. Сам Грабович наводить не менш вагомий компонент – «утилітарне, споживацьке ставлення студентів» насамперед до освіти, а надалі й до науки.

Можу тільки підтримати авторову тезу про затьмарення та приховування теперішньої ситуації з боку Міністерства освіти і науки (далі МОН), яке не має чіткої програми дій із запровадження критеріїв Болонської декларації. Працюючи рік на посаді асистента Львівського національного університету імені Франка, я мав змогу в цьому пересвідчитися. На початку 2005/2006 навчального року почали запроваджувати рейтинґову систему, і найбільше проблем було з балами та відсотками. Традиційно це особливо відчутно позначилося на студентах, але папір витримає все! Не встигли, однак, увійти в звичне русло навчального процесу, як міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко надіслав нове розпорядження про впровадження кредитно-модульної системи. Врешті виявилося, що впровадження цієї системи суперечить актуальним ставкам викладачів та їхньому погодинному навантаженню.

Побачити поступ у втіленні положень Болонської декларації теж не вдалося. Всі зосередилися лише на формі (перерахунок балів і відсотків, за якого кожен викладач ставить планку, як хоче), а справжній її зміст надалі зіґноровано. Нещодавно стало відомо, що міністр освіти і науки без відома Кабінету Міністрів не може призначати своїх заступників, а обрання чи призначення ректорів теж виходить поза його повноваження. Йдеться про автономію університетів, що теж є змістом Болонської системи, тоді як ми скочуємося до прірви псевдореформ! Хіба можна з такою кількістю університетів (і справжніх, і бутафорських) створити якісний продукт, який перезарахувала би, наприклад, Сорбона? А владна еліта не готова платити викладачам гідні гроші за мізер часу, проведеного в авдиторії, адже це не принесе їм відчутних фінансових дивідендів, а зліквідування псевдоуніверситетів зруйнує бізнес багатьох впливових людей, тому політичної волі в цьому напрямку, мабуть, не побачимо.

Повертаючися до виборів до НАН України, зазначу, що вони не навівають смутку нікому, окрім інтелектуалів, які висловлюють спротив і несприйняття. Ці вибори засвідчили спадкоємність і перетікання традицій радянського минулого в кучмістське чи посткучмістське сьогодення, оскільки помаранчева революція обернулася біло-блакитною контрреволюцією, а отже, досі не вичищено й половини задекларованих «авгієвих стаєнь».

Якщо ініціятива реального, а не паперового реформування йтиме водночас від нижчих, і вищих ланок, а не з одного боку, можливо, за вияву політичної волі у сфері вищої освіти і науки загалом вдасться здійснити якісь зміни. Хоча, якщо бути об’єктивним, НАН не дуже залежить на МОН і Болонському процесові, засади якого охоплюють передусім ВНЗ (у сенсі дидактики), а не наукові інститути, які не мають нічого спільного з дидактикою.

Теза Григорія Грабовича про окремішність і пальму першости у цивілізації українців зі своєю правдою, що походить від мітології, є в певному сенсі провокативною і спонукає поставити авторові низку запитань. «Українці» – це поняття, що охоплює і народ, і громадян держави Україна. Чи можна так однозначно заявляти про більшість? Які підстави такого твердження? Якщо йдеться про інтелектуальні українські середовища, цілком очевидно, що на весь загал це твердження не поширюється. Кожна нація і народ мають елементи мітотворчости, свого Канигіна, Олексу Журка (див. статтю Олени Русиної «Археологія незнання»: «Критика», 2005, ч. 9) чи публікаторів «Велесової книги», але творить міт не народ, а інтелектуали!

Грабович точно оцінює стан Академії в 1930-х роках та її сьогодення:

...В 1930-х роках Академію було перетворено на сталінську організацію і вона від тієї моделі ніколи не відійшла. Її структура, загальний спосіб і стиль урядування, ієрархія влади та співвідношення чинів, критерії добору кадрів тощо законсервовані на тому сталінському етапі...

Мімікрія, про яку пише автор, пішла значно глибше. Зрештою, публікації «Критики» це обговорюють. Партійна ідеологія невимушено обернулась у національну пустопорожню риторику, набір фраз у національному стилі. Це чудово ілюструє порівняння монографій Віталія Дончика та Валерія Солдатенка за совєтів і незалежної України, а також факт обрання одного академіком, другого – членом-кореспондентом НАНУ. Не менш показовою є дискусія в академічному «шевченкознавстві» між професором Леонідом Ушкаловим та професором Грабовичем щодо «гуманізму» Шевченка. За радянських часів Академія була пов’язана з владними структурами чи персоналіями, і вибори 2006 року лише підтвердили незмінність традицій цієї установи, що були закладені в часи тоталітарного режиму. Як наслідок, майбутнє чи не-майбутнє реформ залежить також від української влади. Відсутність політичної волі до всебічного реформування, до публічних дискусій, круглих столів із правом практичних рекомендацій щодо реформ свідчить про те, що Академія загалом віддзеркалює ситуацію всієї держави та суспільства.

Саме в контексті реформ (нереформ чи псевдореформ) Григорій Грабович доходить висновку про відсутність нових, не уражених компроматом, а відтак не пов’язаних між собою кадрів.

Криза Академії глибоко зав’язана на особистісному та кадровому рівнях, що дедалі частіше нагадує Україну епохи пізнього Кучми. Здається, інституційну, наукову та моральну деґрадацію не спинити, оскільки вона набула швидкости лавини.

Для важкохворого пацієнта може бути два виходи з ситуації: 1) хірургічне втручання або 2) колапс із летальним результатом. Більшість із нас належать до оптимістів, які сподіваються, що Академія має шанс на оздоровлення (і їй треба дати цей шанс) та повернення до традицій, що їх заклали ще Володимир Вернадський, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський та інші науковці.

Говорячи про Ph.D., Грабович слушно вказав проблему паритетности між українськими й іноземними званнями. Переатестація Ph.D. в Україні відповідає кандидатському ступеневі, що, вочевидь, свідчить про комплекс меншовартости, бо, як тут-таки зазначив автор, при поданнях на конкурси і ґранти кандидатський ступінь вказують як докторський, тобто Ph.D. Однак не можна погодитися з авторовою тезою, що Ph.D. знаменитого західного університету перевищує український докторський ступінь, хоча теж не беремося на цьому однозначно наполягати. Все залежить не тільки від конкретної науки, але й від теми, від вишколу дослідника, вимогливости й гнучкости установи, в якій він працює, і наостанок від ВАК, яка може пропустити неякісну чи слабку роботу. Хоча з докторськими роботами це менш реально, аніж із кандидатськими. Зрештою, наявність такої дихотомії теж є свідченням кризи.

«Критика», поштовхувана травневими виборами 2006 року до НАНУ, сформулювала дві групи запитань, що стосувалися результатів і наслідків цих виборів, морального та наукового стану Академії, готовости розпочати реформи, засадничих вад і причин академічних негараздів. Про ці проблеми роздумували відомі гуманітарі, чільні автори «Критики».

Говорячи про вади Академії, слід згадати позицію Мирослава Мариновича, який виводить їх від «загальної системної кризи пострадянської України» (sic!). Коментування проблем НАН, отже, треба розпочинати від цього засадничого факту. Найсистемнішими вадами, на думку інтелектуальної авдиторії, є:

1. нівелювання наукового авторитету, симулювання наукового звання, що викликано спотвореністю системи вартостей (Гундорова, Кочерга);

2. домінування адміністратора над науковцем (Гундорова, Стріха);

3. відсутність дієвого механізму винагородження та кар’єрного просування/звільнення (Кулик);

4. відсутність гену інтелектуальної свободи (Речицький);

5. кадровий склад академічних відділень (Стріха);

6. нездатність Академії до самореформування чи самооновлення (Хмелько, Стріха).

Ці вади Академії, на які вказують гуманітарі з різних ділянок науки, вважаємо концептуальними, й вони можуть бути причиною супутніх чи похідних вад. Докладніше зупинимося на окремих «рецептах» реформування чи на самих вадах.

Однією з вад НАНУ Ярослав Грицак називає її відгородженість «Китайською стіною» від університетської системи. Але на сучасному етапі це, може, й краще. Адже за радянських часів і за 16 років незалежної України саме поняття «університет» остаточно звульґаризували й знівелювали його засадничі наукові й дидактичні традиції! Добрі науковці в українських університетах – це передусім одиниці-ентузіясти й сумісники з академічних інститутів. Інша – й більша – частина є заручниками спотвореної системи, що має статус перманентної «педагогічної штурмівщини». Тому часу на архіви й бібліотеки, за наявности інших життєвих потреб і проблем, уже фізично не вистачає. Ця частина і є тим баластом, про який писав Грабович. То чи варто поєднувати дві хронічно хворі системи? Важко не погодитися з Тамарою Гундоровою, що «вузівська наука радше розчаровує, аніж зачаровує». Інша теза Ярослава Грицака про відділення Академії від держави та перетворення її на громадську наукову інституцію теж вельми сумнівна. Наше суспільство звикло йти в руслі державних, а не громадських інституцій, що є спадком совкової доби. Зрештою, така недержавна громадська інституція повинна мати стабільні кошти. Тому авторів приклад взорування на НТШ не зовсім вдалий у сенсі фінансової міцности й самостійности, та й громадський запит на наукову продукцію дуже малий (загальну невизначеність із роллю науки в Україні прокоментував Максим Стріха). У науковому сенсі (коли йдеться про гуманітарні науки) цей приклад міг би бути взірцевим.

Проте найрадикальніші кроки щодо Академії озвучила Наталя Яковенко. Розпуск Академії та подальша її реінкарнація в іпостасі «почесного клубу найавторитетніших науковців» загрожують перетворити її на театр кількох акторів! Це буде не найкращий фінал для української академічної спільноти. Взагалі відгук Яковенко шокував мене, молодого історика-гуманітаря, та моїх близьких колеґ більше, ніж самі вибори до Академії. Гостре та метке слово шанованого історика перетворилося на в’їдливо-цинічне. Головною вадою Академії авторка визнала «сам факт її існування» як інституції, створеної для нагляду за гуманітарями. Але слід чітко зазначати, про яку Академію мова. Академія, створена за часів «гетьманату» Скоропадського (24 листопада 1918 року), в якій працювали Володимир Вернадський, Агатангел Кримський, Дмитро Багалій, Орест Левицький, Микола Петров, Степан Смаль-Стоцький, такою не була. Лишень від 1925 року українська Академія, як і інші національні Академії, стала філією Академії СРСР. Тоді й розпочався неґативний процес, який у зміненому вигляді триває сьогодні, що, власне, добре охарактеризувала Наталя Яковенко.

Хочу підтримати Тамару Гундорову, яка заявляє про відсутність альтернативи Академії та «потребу широких дискусій» довкола її проблем. Університети, а тим більше громадські наукові організації, просто не зможуть скласти гідну противагу Академії. Вважаю, що має бути створено робочу групу (із представників влади, науковців, представників громадськости), аби розробити реальні механізми (само) оновлення Академії. Така робоча група могла би розглянути, зокрема, спосіб добору кадрів до Академії, взоруючися на приклад В’ячеслава Брюховецького, коли той створював катедру гуманітарних і суспільних наук у НаУКМА.

Теза про розпуск ВАК (Всеволод Речицький) не є новою і час від часу звучить із різних уст. Погоджуюся, що в теперішній іпостасі ВАК більше скидається на збірну команду чиновників від науки, що показує клас гри, який не задовільняє дуже багатьох науковців. Проте ВАК усе-таки потрібен, хоча також має пройти оновлення. Повинні здомінувати насамперед якісні й прозорі критерії оцінювання кандидатських і докторських робіт. Тут найбільше проблем із «фаховими» або «ваківськими» виданнями. Скажімо, якщо «Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету» входять до переліку ВАК, а «Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Секція спеціяльних (допоміжних) історичних дисциплін» не мають ваківського грифу, чи можна говорити про нефаховість другого збірника? Чи можна ставити питання про фаховість чи нефаховість таких видань, як «Studia Źółznawcze», «Przeglą Historyczny», «Harvard Ukrainian Studies» чи «Scriptorium»?

Становище Академії таки треба обговорювати, давати рекомендації. Коли нас буде більше, можливо, чиновники нарешті збагнуть, що гряде нова Україна, яка хоче мати якісну науку. Дуже хочеться, щоб «Критика» також порушила питання українських університетів, оскільки кризових ознак тут більше ніж досить. Чого варта скандальна подія в стінах Львівського національного університету імені Франка, пов’язана із захистом докторської дисертації Петра Іванишина, що наразилася на виправдану критику фахових філософів і літературознавців... І при цьому йдеться про проґресивний університет із давніми академічними традиціями, серйозними науковими контактами з університетами Західної Европи та країн Північної Америки. Себто криза університетської науки тільки гостріше оприявнює сумний стан української академічної науки. Тому маємо писати й бунтувати (в інтелектуальній площині), бо лише так зможемо привернути до себе увагу в країні, де після 2004 року не настало жодних змін.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі