Листи: Одна душа, в одному Домі. Кілька причинків щодо «стратегії виживання»

Квітень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
174 переглядів

Одна душа, в одному Домі

У добре скомпонованому есеї «Дві душі білоруської літератури» («Критика», 2008, ч. 6) Мария Мартисевіч наголошує: у Білорусі всього по одному або по два. Здається, це справді так, недарма ж найвідоміший із сучасних білоруських поетів Андрей Хадановіч минулої осені закликав своїх колеґ «розбитися на пари і написати по парі в той чи інший спосіб пов’язаних віршів» і, задля прикладу, у парі з Мариєю Мартисевіч написав по віршу зі спільною назвою «Парний теніс». Та насправді білоруси не є такими безнадійно двоєдушними, як може здатися необізнаному українському читачеві есею спадарині Мариї.

Наша північна сусідка сьогодні нагадує міжвоєнну Польщу, в якій українці Галичини та Волині витворили паралельне суспільство зі своїми партіями, кооперативами, банками, лікарнями, школами, гімназіями, часописами, видавництвами, бібліотеками, храмами і навіть підпільним університетом у Львові. Нинішні білоруси теж створили майже всю таку саму недержавну культурну інфраструктуру (крім банків), хіба що університет і ліцей уже опинилися за кордоном – у Вільнюсі. Натомість у тому, що стосується культури, нинішня Білорусь скидається на совєтську Україну початку 1920-х, коли комуністичний керівник Дмитро Лебедь проголосив боротьбу двох культур: революційної, передової, пролетарської, міської російської – та контрреволюційної, відсталої, селянської, сільської української. У Білорусі ще три роки тому інтелектуа-ли теж обговорювали ідею укладення своєрідної «Женевської конвенції» про розмежування компетенції російської та білоруської мов, а дехто навіть пропонував домовитися про «мінімальні правила мордобою» між «розвинутою» російськомовною більшістю і «відсталою» білорусомовною меншістю.

Тоді ж у Білорусі відродилася ідея одвічности її статусу «паміж» («між»): перебування на кордоні-пограниччіфронтирі-лімітрофі між Сходом і Заходом, Росією та Европою, про що теж пише Мария Мартисевич. Це нагадувало подібну інтелектуальну моду в Україні років десять тому і свідчило про те, що більшість інтелектуалів Білорусі вже перебувають у дорозі «паміж» старим і новим Домами буття. З огляду на український досвід, можна очікувати, що одразу після «влазин» («входин») до нового Дому привабливість статусу «паміж» для білоруських еліт знизиться і цивілізаційний розлам пересунеться за східні околиці Білорусі – туди, де він історично позначений межею поширення Маґдебурзького права та державним кордоном Речі Посполитої Двох Народів напередодні Хмельниччини.

Але останнім часом критична маса критичних російськомовних інтелектуалів виходить на шлях, який, за словами політолога Віталя Сіліцького, веде «до Білорусі через Европу». У кожного з них були свої особисті мотиви цього екзистенційного вибору. Хтось утомився очікувати «світла демократії зі Сходу» і звернувся до «закону із Заходу». Дехто переконався, що участь інтелектуала в консервації залежности Білорусі від колишньої метрополії споріднює його з політиком, готовим «на колінах повзти до Москви». Комусь просто набридло відчуття онтологічної бездомности й культурної порожнечі під ногами. Тож деякі російськомовні інтелектуали, що звикли, за словами Віталя Сіліцького, потрапляти до Европи через Шеремєтьєво-2, потроху усвідомили, що нині в Европі нормою є національна спільнота з однією душею. Відтак дехто з них повертається додому вже через Мінський аеропорт, і відтоді від них не чути жодних розмов про статус «паміж» щодо країни, історично та ментально повністю належної до західної цивілізації.

Із Києва, що віднедавна став білоруською культурною столицею нарівні з Мінськом, Варшавою та Вільнюсом, білоруська політична нація виглядає велетенським малюком над поверхнею Солярису, якого його творці-інтелектуали вчать володіти тілом, обличчям і мовою. Той симпатичний малюк має лише одну душу і мешкає в одному-єдиному, вельми «утульнаму» («затишному») Домі буття. Бо, за старовинним французьким прислів’ ям, «хто живе на два доми, губить душу».

Віталій Пономарьов

Кілька причинків щодо «стратегії виживання»

Шановна редакціє,

У Вашому журналі, число 4, квітень 2008 року, надрукована стаття Олега Коцарева «“Розстріляне відродження” і стратегія виживання». Я маю деякі зауваги до цієї статті, які прошу переказати авторові, а також, якщо можна, помістити у вашому журналі.

Шановний пане Коцарев,

Прочитала Вашу цікаву статтю про «стратегії виживання» української інтеліґенції у 1930-х роках і хочу дещо уточнити.

Ви цитуєте листа Валер’яна Поліщука до його жінки, в якому він згадує про мого батька дослівно таке: «Пилипенка прогнали з директорства в Інституті Шевченка і вони благоразум-но і старательно віддають дитину до російської школи, але й це йому не допоможе». Тут Поліщук дещо переплутав. По-перше, ніякої російської школи там не було. Був дитячий садок при будинку «Слово», куди я справді ходила, але це було задовго до того, як батька почали переслідувати. У тому садочку, можливо, вчили російської мови, бо я там вивчила якийсь віршик (про це згадує моя мати, Тетяна Кардиналовська, у спогадах «Невідступне минуле», Харків: Майдан, 2005, с. 133). Після того, як мене з садочка виключили як «недорозвинену », мати віддала мене до приватної групи, де було четверо дітей: брат і сестра Юра і Тата, я і син вчительки Сережа. Мати згадує, що ця вчителька – Ївга Олексіївна, її попередила: «Тільки в мене виховання не базується на принципі “Вставай, проклятьем заклейменный” і “Ложись, проклятьем заклейменный”» (див. мамині спогади, с. 144–125). У цій групі навчання було українською мовою, отже, Поліщук, очевидно, кажучи про «російську школу», мав на думці отой нещасний дитячий садок. Проте тут кульгає хронологія: коли батька «прогнали з Інституту Шевченка», я вже в тому садочку не була.

Думаю, що мої пояснення допоможуть отим «історикам і літературознавцям», які, за Вашими словами, «приречені блукати в затишному й сповненому прикрас лабіринті загадок».

З пошаною, Ася Гумецька

P.S. Тиждень тому я розмовляла з п. Осипом Зінкевичем, засновником «Смолоскипу», розповіла йому про Вашу статтю і мій намір написати до редакції «Критики». Зінкевич цей намір підтримав і сказав мені, що Ви – лавреат «Смолоскипу», а також повідомив, що Марко, син Валер’яна Поліщука, живе в Рівному і зберігає архів свого батька, на підставі якого була надрукована збірка «Блажен, хто може горіти».

Валер’ян Поліщук був близьким другом моєї матері, вона згадала про нього у спогадах (с. 118 і 145–146). В англійському їх перекладі (КІУС, 2004, с. 152) є навіть фото Валер’яна з сином на руках. Ви можете побачити їх у Музеї Сергія Пилипенка в Харкові. От тільки у матері помилково сказано, що Марко загинув на фронті під час Другої світової війни (с. 146). Він був моїм дитячим приятелем, пригадую, як я ходила до їхнього помешкання на шостому поверсі будинку «Слово» бавитися з ним. Дуже була б рада відновити з ним знайомство. Може, допоможете в цьому. Подаю свою адресу [в редакції].

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі