Листи не про любов

Травень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
223 переглядів

В останні дні серпня 2012 року блоґи багатьох людей, пов’язаних із сучасною російською поезією, і в самій Росії, і в інших країнах світу зарясніли звістками про тяжку хворобу Аркадія Драґомощенка. Вони спонукали друзів опублікувати якнайбільше добрих спогадів про поета, старих світлин із особистих архівів тощо. Тож коли 12 вересня надійшла звістка про його смерть, сум і відчуття, що в минуле відходить ціла поетична епоха, змішалися з меланхолійним, але світлим потоком споминів.

На жаль, в українському культурному просторі ця подія минула майже непоміченою: відомі мені відгуки на неї у світі української літератури можна перелічити на пальцях однієї руки. Це справді засмучує, бо осмислення ролі українського коріння та українських зв’язків у здобутку цього безперечно видатного поета може мати глибокі резонансні наслідки.

Моє перше знайомство з Драґомощенком сталося у трохи незвичний спосіб. У жовтні 1992 року мене, тоді ще зовсім молодого аспіранта, запросили взяти участь у присвяченому «російському постмодернізму» інтернет-симпозіюмі, що його зорганізував тепер уже леґендарний часопис «Postmodern Culture». Із подивом і захватом я побачив, що єдиним іншим учасником із колишнього СССР є ще одна людина українського походження. Наші погляди на явище постмодерністичної культури вельми відрізнялися, але самий факт, що серед моїх співрозмовників був сучасний російськомовний поет (і, ймовірно, українець), який упевнено почувався у світі найновішої західної філософської думки і цитував Бляншо й Ліотара, приємно дивував. На жаль, через свій юнацький максималізм я так і не порозумівся з Аркадієм під час симпозіюму, але коли ми нарешті познайомилися особисто ще через півтора роки, на літературному фестивалі у містечку Гобокен, на протилежному від Мангетена боці Гудзона, я вже міг глибше сприймати і належно оцінювати радикальну інноваційність письма, що його Драґомощенко запровадив у російській літературі. Навіть поруч із такими першорядними фігурами російської поезії, як Дмітрій Пріґов, Іван Жданов і Єлєна Шварц, Драґомощенко стояв на рівних. Ба більше, він був очевидним неформальним ґуру поставанґардового крила петербурзьких поетів. Як так сталося, що зовсім молодий, ніде не друкований поет із Вінниці стрімко увійшов у дуже закриту спільноту лєнінградської непідцензурної поезії 1970-х років і став одним із її визнаних лідерів?

Думаю, саме те, що він перебрався до однієї з культурних столиць СССР сповненим амбіцій юнаком із провінції, дало Драґомощенкові змогу вільніше ставитися до петербурзького ностальгійного міту і до естетично загалом досить консервативної традиції, що панувала навіть у дисидентських письменницьких колах. Як і московські поети-концептуалісти чи, трохи раніше, нью-йорківець Френк О’Гара, Драґомощенко знайшов більше спільного із молодими художниками і музикантами, ніж із іншими поетами. Можливо, це дало йому змогу шукати відкритішу експериментальну поетику, перш за все зорієнтовану на філософське переосмислення людського буття в сучасному світі, і рішуче відкинути тягар місцевих традицій. Але найважливіша подія, яка ще радикальніше трансформувала творчість Драґомощенка, відбулася пізніше, 1983 року. До Лєнінграда на ґастролі запросили джазовий ансамбль із Сан-Франциска. Так сталося, що дружиною одного з учасників була відома американська поетка Лін Геджинян, одна з лідерок інноваційної школи американської поезії 1970–1980-х років, Language Poetry («поезія мови»). Прибувши до Лєнінграда, вона попросила місцевих джазистів познайомити її з якимсь місцевим поетом, і цим поетом виявився саме Драґомощенко. Випадкова зустріч започаткувала глибокий діялог між сучасними американськими та російськими поетами, що тривав у найактивнішій своїй фазі близько двадцяти років й урухомив чимало спільних проєктів (численних фестивалів, узаємних перекладів творчости, антологій тощо). Інтенсивне листування між двома поетами, спочатку паперове, потім електронне, створило безпрецедентний на той час зразок інтелектуальної співпраці. Воно породило цілу серію книжок і на додачу навіть експериментальний фільм, «Листи не про любов» режисерки Джекі Окс, що вийшов 1997 року і здобув високу оцінку критиків і фестивальних журі. У подальші роки глибока дружба пов’язала Драґомощенка і з іншими провідними американськими поетами, зокрема Чарлзом Бернстином.

Драґомощенковa поезія непроста для сприйняття, і малоймовірно, що його творчість колись матиме масову популярність. Але його роль у російській поезії важко переоцінити: рішуче відкинувши силаботоніку, він створив тип поетичного письма, що своєю інтелектуальною насиченістю і формальною відкритістю уможливив продуктивний діялог і порозуміння з поетами багатьох інших країн. Його тексти водночас глибоко інтимні й прив’язані до конкретного часопростору, і рішуче глобалізовані. Своїм зразком і авторитетом він також допоміг прокласти творчий шлях багатьом молодшим поетам, також зацікавленим у прориві інтелектуальної блокади, що тривала і після падіння залізної завіси, і створити найрізноманітніші форми глобально чутливого і водночас місцево закоріненого письма, не тільки у Петербурзі, але й у багатьох інших осередках, зокрема у славетній Ферганській школі, найвагомішому літературному феномені Центральної Азії в 1990-х роках.

2000 року, коли у мене в Нью-Йорку гостював Юрій Андрухович, а Драґомощенко також приїхав на семестр, я познайомив їх. Суто по-людськи вони порозумілися добре, але серйозного інтелектуального діялогу між ними, здається, не відбулося, і в тому немає провини Андруховича (із лідером тієї-таки Ферганської школи і певною мірою Драґомощенковим протеже Шамшадом Абдулаєвим він спілкувався успішно і плідно). Хоч як сумно, глобалізаційна еволюція письма Драґомощенка згасила в ньому момент контакту зі світом української літератури. Вінниця його дитинства і юности яскраво присутня на сторінках його текстів своєю природою, літньою спекою та пилом, меланхолійною пам’яттю про розмаїтість місцевої культурної спадщини. Здавалося б, це гостре відчуття нашарування «руїн мультикультурности» зв’яже його пошуки з поетикою українських авторів багатьох місцевих і україномовних, і російськомовних шкіл. Але, на жаль, за поетового життя так не сталося.

Українська земля багата на таланти, і протягом століть щедро дарувала їх іншим культурам – і сусіднім, і далеким. Думаю, українській культурі не варто відкидати ці таланти, навіть якщо осмислений діялог між ними й Україною не завжди відбувався. Вчитавшись у густі, насичені рядки Драґомощенка, ми можемо в цих текстах, де верлібр межує із поезією в прозі, відкрити нові шляхи відтворення гострого відчуття присутности в суперечливому, плинному, ніжному і катастрофічному часопросторі глобалізованого постмодерного світу, до якого можна поставитись і з меланхолією, і з любов’ю.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі