Листи до редакції «Критики»

Березень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
195 переглядів

Поява статті Олени Русиної з хвацькою назвою «Клептоман у нетрях церковної історії» («Критика», 1999, ч. 10) покликана, вочевидь, шокувати наукову громадськість. Такої кількості гостроприперчених зауважень, більше схожих на резекцію, не має жодна з принагідно згадуваних рецензій. Оскільки в статті п.Русиної поминається і моя скромна персона (поряд з іменами поважних медієвістів), то я знову взявся за перо, маючи на меті не стільки змінити гнів авторитетної рецензентки на її милість, як унести деякі пояснення і, по змозі, корективи. Мова йтиме не стільки про «Історію церкви» Василя Ульяновського, яку я рецензував у «Записках НТШ», скільки про мою власну позицію щодо історико-церковних праць автора та про етику наукової критики чи то пак, полемічну манеру рецензентки.

Передусім, моя рецензія запізнилася тільки через те, що з затримкою вийшов том: до редакції її подано ще 1995 року. Зізнаюся, що чотири роки по тому й мені дещо інакше бачиться видана 1994 року праця. Тоді вузівські курси вимагали більшої (і головне – не атеїстичної) уваги до історії церкви, й вихід у світ капітального, з огляду на хронологічні межі, проблематику, а також науково-довідковий апарат навчального посібника, здавався назрілим. Забігаючи наперед, можна констатувати, що своє завдання він таки виконав: заповнилася та тимчасова лакуна, яка утворилася в церковній історіографії в перші пострадянські роки (не посилати ж було студентів вивчати праці Макарія, Тітова, Голубєва, які є тільки у великих наукових бібліотеках). До речі, рецензований посібник не був поодиноким явищем навчальної літератури середини 90-х: тоді ж вийшов, наприклад, курс лекцій В.Любащенко «Історія протестантизму в Україні» (Львів, 1995), котрий також дістав рекомендацію Міносвіти й має непогану репутацію у вузівських наукових колах. Не можу проминути ще однієї характеристики тритомника: коефіцієнт його цитованості тільки у фаховій літературі давно перевищив показники суто навчального видання. Посилання на книгу зустрічаються навіть у зарубіжній історіографії, зокрема, польській та російській. Це свідчить, очевидно, не тільки про кризу пострадянської церковної історіографії, на чому наполягає п.Русина, а передусім проте, що видання досягло своєї, хай і тимчасової, мети.

Вважаю за потрібне вказати, що іронія авторки з приводу спеціалізації Василя Ульяновського в галузі церковної історії не є доречною і базується, вочевидь, на далеко не повній інформації про доробок дослідника. Ще 1992 року він опублікував довідник «Колекція та архів єпископа Павла Доброхотова». У 1993–1994 роках вийшли його статті: «Незавершені та маловідомі праці М.А.Маркевича», «Релігійні погляди та історико-церковні розправи проф. В.Б.Антоновича», «Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського» (у співавторстві з І.Гиричем), «З історії релігійної думки на Україні»; нариси про істориків церкви: «Василь Біднов», «Олександр Лотоцький» та інші. Дещо пізніше – великі статті «Московський патріарх Ігнатій – у лоні Уніатської Церкви» («Записки ЧСВВ», 1996) і «“Третя складова” історико-церковної школи Київської духовної Академії» («Медієвістика, історія церкви, науки і культури», 1997). Нарешті, пишучи 1999 року про компетентність автора в цій царині (а з усього видно, що стаття п.Русиної не чекала публікації чотири роки), слід брати до уваги й дві його капітальні (не боюся вдруге вжити це слово) монографії про українську церкву доби Центральної Ради та гетьманату Скоропадського. Невже п.Русина не знає цих праць?

За мої схвальні оцінки посібника вона недвозначно звинувачує мене в апологетичності: на її думку, «деякі закиди авторам», які я все-таки зробив, не можуть дорівнятися лавині її власних гіперкритичних зауважень. Слава Богу, рецензійний жанр не так жорстко канонізований ВАК України, як дисертації, а то довелося б звітуватися за написане. Проте й з цього погляду моя рецензія не є апологетичною, бо містить не менш як два десятки суттєвих (як на мене) зауважень структурного, методологічного та джерелознавчого плану. Як тоді на цьому тлі кваліфікувати рецензію п.Русиної на працю М.Крома «Меж Русью и Литвой» (ЗНТШ, т.233) з п’ятьма дрібними конкретними зауваженнями, переважно уточнювального характеру? І це при тому, що рецензувалася праця з литуаністики, в котрій п.Русина вважається значно більшим спеціалістом, ніж п.Тимошенко в історії церкви.

Не торкаючись суті конкретних закидів рецензентки (мабуть, відповісти на них має особисто автор), все-таки зауважу, що частина цієї критики не витримує жодної критики. Це стосується, передусім, повторів тих чи інших сюжетів і подій. У якій серйозній праці цього можна уникнути? Думаю також, що частину висловлених дорікань щодо конкретних неточностей фактологічного плану варто переадресувати редакції видавництва «Либідь», оскільки вони, очевидно, мають характер дрібних помилок і непорозумінь, які часто трапляються внаслідок, як нещодавно слушно зауважив Франк Сисин, «надто швидких новочасних комунікацій і комп’ютерних технологій».

Гадаю, що, незважаючи на суттєвість багатьох докорів п.Русиної, її стаття є упередженою. Яких тільки неґативних характеристик не адресувала вона авторові! Тон рецензії, стиль зауваг, зрештою, перенесення предмету полеміки у площину психодіагностики аж ніяк не робить честі п.Русиній і не має, відтак, нічого спільного з науковою коректністю.

Ризикнувши похвалити працю Ульяновського, я потрапив на шпальти престижної «Критики» (зокрема, тішуся з того, що мене визнано дослідником, а не шарлатаном), п.Русіна ж ризикує стати «бабою-повитухою» скандального жанру новочасної української історіографії. Але зразки цього жанру, що час від часу з’являються в науковій періодиці, зовсім не обов’язково мають стати взірцями. Стиль мислення їхніх авторів свого часу дуже вдало окреслив Чехов: «Самолюбство і зарозумілість у нас європейські, а розвиток і вчинки – азіатські».

Леонід Тимошенко

* * *

Коли помирає хтось із Ваших близьких, маєте гірке щастя збагнути, що кожна згадка про померлого – це немов мале його воскресіння. Ви можете годитися зі сказаним чи писаним або ні, але це все ж таки нагода погуторити з небіжчиком і почути відгомін тону, яким дзвеніла й дзвенітиме душа.

Тому всі близькі Данила Струка вдячні редакції «Критики» та Маркові Стехові за усмішку покійного та за статтю про тугу, поміщену в жовтневому числі.

Марко був студентом Даня (пробачте «фамільярність» приятеля та пасерба) у вісімдесятих роках, так що мав часто нагоду з ним і радитися, і годитися, і пережити моменти розбіжності поглядів чи підходу.

Покійний був критиком, який нерадо цитував критиків, бо волів цитувати поетів, або й влучні «аматорські» враження про поезію.

Підхід Даня до літератури був і вчительський, і науковий, але й дружній. Як зазначив Юрій Андрухович у проникливій посмертній згадці в часописі «День» минулого липня, Даньо пристрасно любив ділитися.

На курсі поезії, яку викладав у Торонтському університеті, вітчим зумів викликати відчуття поодиноких віршів та реєстрів, уживаних авторами. Присівши до столу, немов підмовлював причасникам: «Ану, попробуй – правда, що чуєш; правда, що розумієш...». Якщо траплялися студенти, що ще й відчували – Данева душа літала.

До того, близьким Даня інколи дарувалися моменти відкриття його особистого стосунку до музи, яка, як писав Марко, «завжди була для нього найближчою і найцікавішою».

Тому здається якось несправедливо заперечувати його студентові, але надіюся, що й Марко простить і читачі зрозуміють потребу на жалобне Різдво справити собі хоч ще одне маленьке воскресіння.

Марко слушно згадав, як покійний відстоював «сімдесятників», але не передав особисту вагу для Даня їхньої появи. Казав Марко в розмові вже після появи статті, що не хотів над особистими справами зосереджуватися.

У пізніх 1960-х роках у віршоскерованому житті Даня стався землетрус – відкриття Ігоря Калинця. Натрапив на голос, який, згадував вітчим пізніше, «усе висловлював краще, чесніше».

Тоді, в 1971 році, видавництво Сучасність випустило збірку, яка кінчається оцим:

Підсумовуючи мовчання

скажу

яке нечуване щастя

з-поміж мільйонів

що жили живуть

і житимуть

устами осінньої днини

непевним кольором очей

оманливою зустріччю рук

жовтою хмаркою дерева

за вікном

мовчати нам

Під тягарем таких слів покликання Даня як поета захиталося. Ще в ранніх 70-х роках дозволив собі написати горстку любовних віршів, але опісля рішив більше не взивати Евтерпи, та, переглянувши свій друкований доробок, окреслив його «не серйозним», як і згадує Марко у своїй статті. В такому світлі стає ясно, що заголовок про тугу за музою має неабияке драматичне навантаження.

Тому треба обережно підходити до висновків щодо настанови Даня до поезії та літератури на підставі віршів, написаних, коли покійний іще був студентом Гарвардського університету в ранніх 60-х роках. Тим самим, твердження Марка, що збірка Ґамма Сіґма «таки залишиться прикметним документальним свідченням його підходу до літератури взагалі» (моє підкреслення), є небезпечне. Правдоподібно навіть, що Даньо б такої «безсмертності» цурався.

Тим паче, і Марко свідомий, що камені в такій річці слизькі. Уточнив своє твердження в листі до мене після появи статті: «Ці ранні вірші були ... показником основних (органічно притаманних людині) психологічних характеристик – аналогічно до того, як наївні сни дитини часто виставляють основні психічні риси яскравіше і точніше (хоча іноді гіперболізовано), ніж не лише свідомі вислови чи думки, а навіть знову-таки сни дорослої особи. На таких “наївних” елементах ранніх віршів я ... базував центральну ідею “внутрішнього роздвоєння”».

Під іншим оглядом, Марко вказує на напруження в настанові Даня, подаючи ключове питання: «Як міг залишитися [покійний] модерністичним естетом, а водночас вести активну “просвітительську” працю на користь нації та культури, за які вболівав?».

У листопаді на конференції північноамериканських славістів у St. Louis Даньо мав розглянути це питання не особисто, але як критик-науковець, бо мав виголосити доповідь: “From Pearls to Tridents: Moloda Muza to Moloda Natsija – Vasyl’ Pachovs’kyj” (Від перлів до тризубів: Від Молодої Музи до Молодої Нації – Василь Пачовський).

Хоч таке становище було притаманне багатьом постатям на українській науково-культурній ниві, в Даня це питання було інакше поставлене. Вітчим рішуче став у лави «естетів» за дороговказом вельми впливового вчителя грецько-римської класики ще в гімназії. Як науковця-вчителя, підхід Даня до української культури був не просвітянський в «українському» сенсі, а в сенсі французького Éclaircissement і в сенсі Кундерівської боротьби проти забуття/заникнення. По суті, не було тут заперечень, як і не було в Дідро, коли писав Jacques Fataliste et son Maître та працював над своєю енциклопедією.

(Розвивавши тему цього напруження, Марко твердить, що «сила об’єктивних фактів геополітики» не дозволяла «українським “модерністам” із чистою совістю заперечити дидактично-просвітительську суспільну роль поезії». Натомість у Голобородька, в Чубая, в Калинця совість існує головно в рішучій незалежності від ролей, яких до того часу вимагалося від поетів і від поезії, якщо не в прямому запереченні таких ролей. «Сімдесятники» перейшли вже були на Марком згадану «універсальну шкалу цінностей».)

Подам іще одне Маркове уточнення з вищезгаданого листа: «Не маю сумнівів, що Данило не був “просвітителем” у стандартному українському сенсі (як, наприклад, Франко). Вже незалежно від його особистих рішень у цій справі він також жив у зовсім іншому суспільстві та умовах. А проте, витонченіша чи модерніша форма “просвітительства” лише ставить питання внутрішньої дилеми між “чистим” і “утилітарним” значенням мистецтва на інший рівень, але цього питання не елімінує і не заперечує». (Марко тут наполягає, на мою думку, вже менш переконливо.)

Данів підхід розвивався до останнього моменту життя. В особі вітчима на очах переосмислювалася Лафонтенова фабула про коника та муравля. La fourmi qui voulait être une cigogne devenait une cigogne. Homo faber і homo ludens вже до тої самої міри не спорили (хоч вітчим завжди вкладав багато праці, готуючись до забав), і почали вміти спів-діяти.

В останній своїй доповіді, виголошеній декілька годин перед смертю під час конференції в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, Даньо старався «реабілітувати» твір Івана Франка – «Лиса Микиту». Вітчим доказував, що витонченість образів та алюзій, висока якість гри мови, і творчі відхилення від ориґіналу (базувався «Лис» на Ґетевому «Reineke Fuchs») і т.ін. й “забавний” твір можуть зробити «серйозним». Іронія тут ясна, чей же Франко жив у вирі того напруження, над яким зосереджується Марко в своїй статті, і (Франко) не знаходив був виходу зі своєї дилеми. Надіюсь, що Великий Каменяр вдячний, що Даньо встиг йому простелити нитку в лабіринті.

При кінці свого власного, передчасно обірваного, життєвого шляху вітчим, мабуть, вслухався в божественну науку пісень Сковородівського саду. Мабуть, рішив за піснею вже не тужити, а стати нею – згаданою душею.

Андрій Кудла Винницький

Торонто, січень 2000

* * *

Стаття добре поінформованого оптиміста Миколи Рябчука («Критика», ч. 1–2, 2000) є чудовим зразком тієї суміші зі щиро української апатії щодо питань життя і смерті та щиро північно-східного прагнення з’ясувати «кто виноват», що нині становить основу нещадно розкритикованої паном критиком «ментальності». Ми дізнаємося, зрештою, далеко не вперше в історії, що «населення» нашим шановним критикам дісталося понад усяку міру «амбівалентне», м’яко кажучи. Детальне смакування гуманних РR-технологій файних хлопців олігархів, які до автокатастроф без необхідності не вдаються, взагалі викликає підозру щодо схильності автора до такого собі естетичного садизму. Автор настільки захоплюється глибиною власного розуміння загальності постсовєцьких процесів, що навіть забуває про ним же описану локальну специфіку. Бо як інакше пояснити згадування маленької переможної війни поряд із затятою, ірраціональною відразою ввіреного критикові населення до всіляких конфліктів? Дістають своє і нездалі нацдеки – зрештою, останнім часом серед високих інтелектуалів вважається справою честі копнути це присмертне, але ще трохи живе тіло. Очевидно, «щоб чужі боялися», повертаючись до наших ментальностей.

Отже, «кто виноват», нам нарешті все зрозуміло. А от «что делать» – всядемося зручніше й чекатимемо, поки якісь три відсотки перетворяться на омріяне громадянське суспільство. Адже олігархи у нас, слава Богу, добрі – в тюрми ті відсотки не кинуть. Невблаганна Ментальність напевно додала б: «Якось-то воно буде». Головне тут – не перевищити необачно межу толерантності, зокрема (хай Бог милує) щодо накладу чогось на зразок часопису «Критика». А краще взагалі обмежити поширення останнього декількома науковими закладами штату Масачусетс. Адже Україна – Україною, а критика – критикою, і неприпустимо, аби перша заважала другій.

Й останнє зауваження – панові Соханю. Ви так довго зволікали з оновленням веб-сайту «Критики», що за цей час можна було створити новий Yahoo, я вже не кажу про приладнання сюди якогось стандартного читацького форуму. Чи ми мусимо і тут мати підтвердження тези пана Рябчука про «моральну й інтелектуальну дистрофію майже 50-мільйонного населення»?

З повагою,

Іван Мохналь (imokhnal@hotmail.com)

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі