Листи до редакції «Критики»

Січень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
26 переглядів

Дещо про діакритичні знаки

Над нами поставили крапку. Ба, навіть не одну, а кілька «двокрапок над і». Здавалося б, уже й місця для додаткових діакритичних знаків не лишилося, та й не випадає обстежуваному сперечатися з лікарем... Бо саме так, перелякано та розгублено, як на кушетці всевідущого психоаналітика, почулися винуватці створення останніх чисел часопису «Ї». Однак, порушуючи що традицію, але дотримуючись своєї власної – ставити другу крапку над і, пропонуємо розпочати невеличку дискусію. Але не щодо діагнозу, поставленого «Ї»: велика й дуже добре продумана (щоправда, далеко не завжди підкріплена конкретними прикладами) рецензія п.Діани Клочко змушує замислитися над питаннями далеко вагомішими, важливішими від «стану здоров’я» малотиражного львівського часопису.

Однак почати доведеться саме з отого стану здоров’я. І не через егоцентричні міркування. Просто, детальний і глибокий аналіз «психологічного профілю» часопису «Ї», який зробив рецензент, приводить до вкрай невтішних висновків: «примусово-нав’язлива гра з читачем», «аґресивно-метафорична графіка», «бажання дати насолоду якомусь радикальному естетові, схильному до ексцентричних вибриків» (збоченцеві, мабуть)... Оті, кого автор статті іменує «Ї»-стами» (асоціювання з усілякими небезпечними «-істами», напевно, підсвідомо задає тон, у якому з ними слід полемізувати), бажають здаватися «складними, заплутаними, химерними, до кінця не збагнутими», «хочуть бути хитрющими та езотеричними». А насправді, як слушно зауважує рецензент, за всім цим ховається «свята простота». Бо ні редактори, ні автори «ґендерного» числа, наприклад, навіть не здогадувалися про свої глибоко сховані (клята підсвідомість!) інтенції, закладені в лінії поділу обкладинки, що пролягає по лінії чола або перерізає підборіддя. Справді, sancta simplicitas!

І не закликали вони (боронь Боже!) послідовно здійснювати програму товариства за знищення чоловіків на наших теренах. А за «більш ніж радикально-аґресивним», за означенням автора статті, заголовком «Про нормальність: моральна опера одного політичного ідіота» Ясмини Тешанович зацікавлений читач (якщо він, звісно, піде трохи далі від читання заголовків) знайде уривок із сумного щоденника жінки, котра страждає через безсилля змінити світ, у якому падають бомби. Щоправда, Надежда Четкович у своїх листах пише про енергію жінок, що підтримують одна одну всупереч політикам, як про міст до майбутнього. Може, це ота войовничість, якою слід лякати? Чи ущипливий, але блискучий гумор Дубравки Угрешич або Мір’яни Бобич Мойсилович приведе до протистояння статей, до «стикання ґендерних полюсів»? Безперечно, теми, що їх запропонувала п. Діана Клочко, дуже важливі та корисні для українського читача. Але, погодьтеся, скромний часопис, навіть із «потужною аурою» (дякуємо за комплімент!) не в змозі в одному числі висвітлити всі проблеми, які цього потребують. На щастя, є в Україні ще й інші культурологічні часописи, із ґендерно досвідченішими редакторами та авторами...

До речі, чомусь ніхто не зауважив, що в редколеґії часопису (навіть коли йдеться про ґендерний випуск) переважають чоловіки. Може, саме цим пояснюється «худизна» сімнадцятого числа порівняно із шістнадцятим? А може, тендітністю жінок-кураторів? Хай там що, а у «правому» числі зауважено більше позитивних моментів, хоча заявлена тема («Праві та Європа») не рятує від гострої критики, що стосується питомої ваги матеріалів про Україну. Але критика – це прекрасно! Адже «набір гострих шпильок» прикрашає, як указує автор рецензії, не тільки окремі статті, але й передмову головного редактора Тараса Возняка, яка задає тон цілому номеру.

Чи не найпривабливішим для аналізу виявилося «балканське» число «Ї». Хоча воно з’явилося тоді, коли «гостра фаза кризи вже відступила в історію», однак проблеми, яким воно присвячене, залишаються, на жаль, актуальними й досі. Саме тому, що «багатьом аналітикам не дуже й хочеться розмірковувати про майбутні сценарії життя та бійки на Балканах», про це треба говорити.

Шкода, що намір авторів числа пояснити корені балканської драми з якомога меншим застосуванням чорно-білої техніки ЗМІ, котрі вже відіграли свою не завжди славну роль у «шліфуванні техніки акупунктури для мас», видався рецензенту менш вдалим від використання дайджестів (хоча ця частина номера може вважатися дайджестовою лише умовно). Справді, сконцентрувалися на кількох іменах – але ж не тільки тому, що вони «касові, культові, знакові, знані». Може, виправданням послужить факт, що до редколеґії числа увійшли перекладачі «Хозарського словника» та «Останньої любові у Царгороді» Мілорада Павича, «Енциклопедії мертвих» та «Гробниці для Бориса Давидовича» Данила Кіша, «Облудників» Момо Капора, які доклали трохи зусиль до того, щоб ці імена справді стали добре знаними в Україні. Коли б то ще й таки касовими... Твори Ясмини Михайлович, здається, українською мовою перекладено вперше. Доброю чи поганою є політика відомих імен? Вирішуйте самі, адже рецензент не згадав (не помітив?) незнаного поки що в Україні, але популярного в Сербії Мілісава Савича, щоденник якого «Нотатки з Белґрада: травень’99» ліг в основу числа, задав тон і тему. Саме ці нотатки, зроблені під час бомбувань Юґославії, а не політичні або політизовані статті, були своєрідним камертоном. У об’єктивізованих, емоційно стриманих Савичевих роздумах-коментарях читач не знайде доказів «невідворотності насилля на Балканах».

Оминути тему війни було неможливо (доводити це у даному контексті, гадаємо, немає потреби), однак перевагу було надано текстам, у яких національне органічно поєднується з універсальним, творам, які дозволяють побачити за створеним деякими вправними ЗМІ образом «кровожерного серба» реальний, хай фраґментарний, але автентичний етнопсихологічний і духовний портрет нації. Ще раз гортаємо «балканське» число, відшукуючи загрозу, що міститься «навіть у творчих методах балканських митців». Можливо, вона – в еротичних сценах оповідань Павича та Михайлович? В історії кохання з оповідання Капора «Замок»? У примхливому переплетінні часів у «Конях святого Марка»? У сповнених болю спогадах про Сараєво вигнанця з цього міста Капора?

Заувага п.Діани Клочко стосовно енергії відштовхування, однак, справджується. Несподіваним чином, дивовижним рикошетом куля нищівної критики влучає в оповідання Данила Кіша «Механічні леви». Сербського письменника звинувачують у тому, що він «спотворює в читачевому сприйнятті не лише історичну перспективу, але й важливість культурних цінностей». Провина його полягає в тому, що він припускається помилок у описі фресок Софії Київської: «у 30-х роках ані блиску мозаїк, ані фресок зі світськими мотивами, ані жінок-візантологів, поінформованих настільки, щоб виголошувати такі промови, бути просто не могло»... «Смішно? Страшно? Надумано? Притягнуто?» – запитує автор статті. Є спокуса повторити ці запитання. І відповісти: «Та ні, не смішно. Радше сумно». Люди, обізнані з сербською літературою, знають про знамениту полеміку між Д.Кішем та критиком «старого гарту» Д.Єремичем, яка стосувалася саме цього твору. Захищаючи своє право на власний стиль і творчий метод, автор «Гробниці для Бориса Давидовича» написав книжку «Урок анатомії», в якій детально зупинився на аналізі оповідання «Механічні леви» і своїх художніх намірів, зреалізованих у ньому. Єремич, на відміну від Діани Клочко, звинувачував письменника в тому, що він опис фресок Софії Київської переписав з «Історії руського мистецтва» Л.Рео. Ось що пише прозаїк на свій захист: «У славнозвісному уривку, який в оповіданні “Механічні леви” стосується Київського собору та опису фресок, ідеться про звичайні артефакти, на основі книги Л.Рео [а вона, робить примітку Кіш, є по суті «дайджестом» монументальної (і незакінченої) «Истории русского искусства» Ігоря Грабаря]. Це вперте, я б сказав, маніакальне наполягання на документі, на свідоцтві, на даних, на цитаті, для проникливого читача, а особливо для проникливого критика, могло би саме по собі бути достатньою вказівкою, що письменник цим очевидно бажає підкреслити передовсім значення своєї творчої манери, кінцевою метою якої є переконати читача у правдивості описаних подій, не тільки на рівні фабули, але й на рівні сюжетної обробки тої фабули. Звідси ці численні посилання на свідків, на свідоцтва та документи».

Отже, чи існувала «добряча доза ядучого ставлення до історичної пам’ятки світового значення»? Як неважко помітити з наведеної цитати, Кіш захищає своє право цитувати Рео, щиро вірячи в те, що це свідоцтво, документ. «Але ж про цю полеміку знають лише знавці сербської літератури!» – скажете ви. Так. А звідки ж у нас право вимагати від літератора (не мистецтвознавця) Данила Кіша знання історії Софії, більшого, аніж в історика мистецтва Рео? І взагалі, справа з «Механічними левами», і тут рецензент має повну рацію, далеко не безневинна. Виявляється, з допомогою цього твору львів’яни займаються вкрай небезпечною справою «підміни культурних кодів». Як саме? «Солідаризуються з балканським автором задля демонстрації своєї незалежності щодо культурного набутку Києва». Ну і як тут довести, що ми у Львові теж українці, і Софія Київська для нас – не просто культурний набуток Києва, а пам’ятка української культури, і що не треба від нас отак відгороджуватись. Не кияни, мовляв, то й до Софії вам зась.

Крім того: а що для рецензента значить «солідаризуватися» з автором? Синонім до «друкувати»? Себто, не подобається думка письменника (це не про Кіша: з його антитоталітаристськими, гуманістичними творами не гріх і солідаризуватися) – не публікувати! Чи про такі «межі незалежності» нам пропонують поміркувати? Є спокуса поміркувати й про те, що Олександра Дюма-батька, який «вчинив насилля» над французькою історією, бо ж «Три мушкетери» несуть «явні потенції насилля над історичною свідомістю» французів, слід було б заборонити друкувати на його батьківщині. Страшно й подумати про вплив сучасних постмодерністичних історичних романів... А що ж, справді, було робити з отим недостатньо обізнаним із нашою архітектурою Кішем? Може, трішки «підкоректувати»? Історики вже довели свого часу, як уміло, в ім’я світлого майбутнього, можна «виправити» минуле. Невже й перекладачам радять спробувати?

Читаючи рецензію «Львівська двокрапка», стаєш уважнішим і проникливішим. Якщо раніше, у своїй «святій простоті», ми вважали б це простою технічною помилкою, то тепер серйозно, за прикладом рецензента, замислилися, чи випадково у критичній статті невірно наведено прізвище перекладача Данила Кіша та автора статті про нього Алли Татаренко? Може, спрацювала «енергія відштовхування», і нехіть до твору підсвідомо спроектувалася на перекладача? Чи спливли в історичній пам’яті спогади про монголо-татарське іго? Бо важко запідозрити у звичайній неуважності рецензента, який помічає «гру з відтінками смислу в зображенні», закладену у поділі сторінки навпіл і взагалі наскрізь бачить усі наміри, інтенції, не кажучи вже про комплекси авторів часопису. Щоправда, причина може полягати у недостатньо аґресивному графічному оформленні статті про Кіша. А може, й справді йдеться про помилку в наборі?

Але це дрібниця... Рецензент установив, що отой недосконалий та аґресивний часопис зорієнтовано на зовнішній світ, а не на українського читача. І знову – «діагноз»: «Ї» саме таким (культурологічним, політологічним, громадським, елітарним, постіндустріальним) намагається бути, і доводить це дядечкові з Заходу, влаштовуючи семінари та круглі столи, просить прочинити йому, марґіналові, двері до Європи. А дядечко, напевно, не чує – бо автори часопису чомусь і далі вперто сидять у своєму Львові. Може, дядечко української мови не розуміє? Поза тим, виявляється, що «незалежність часопису від українофонного читача вже набирає рис напівізоляції». Може, тому, що він робиться не для загадкових «українофонів» (це, напевно, іноземці, що навчилися говорити українською?), а для звичайних українських читачів і всіх тих, хто захоче його прочитати.

Стояння на межі, як слушно зауважує автор статті, має свої переваги й свої невигоди. Але, без сумніву, одним із позитивів цієї позиції є не тільки можливість «витріщатися» (!), але й культура толеранції, бажання бачити більше, аніж одну, нехай навіть дуже впевнену крапку над і. Пам’ятаєте міст із «балканського» числа? Так от, мости нам набагато симпатичніші, аніж межові стовпи. Навіть якщо їх вивчатимуть у майбутньому як дорогоцінну реліквію.

А на завершення (або на початок – для тих, хто, як пані Діана, воліє читати навспак) хочемо щиро подякувати шановному рецензентові за цікаву, справді неординарну статтю. Не сумніваємося, що вона сприятиме зростанню популярності часопису й пробудить зацікавлення до його (так яскраво описаної!) діяльності серед тих, хто розгублено намагається зорієнтуватись у морі українських культурологічних журналів. Дякуємо за конструктивні пропозиції й запрошуємо до співпраці!

З найкращими побажаннями,

Ваш «Ї».

 

Кодекс нереґульованого життя

Відгуки у мас-медіях на появу нового українського Правопису спонукали мене висловити власну позицію з цього питання, бодай задля того, щоб заохотити до висвітлення цієї теми авторів «Критики».

Годі розрізнити, чого в тих відгуках більше: справжнього обурення й зацікавлення, ачи наслідування подібної ж російської теми. Загалом вважається, що фахівці з питань мови, займаючись впорядкуванням її письмового стану, хибнули у радикальність, далеку від здорового глузду і від тих вимог, котрі виставляє сучасна українська преса.

Однак фаховий лінґвіст не може займатися ніяким впорядкуванням мови. Мова є предметом його досліджень, мовний факт є фактом абсолютним для лінґвіста. Виправляти будь-які погрішності у мовленні є справою пуристів-ентузіястів, і прямих наслідків для існування мови такі правлення не можуть мати. Ніяка помилка мовлення за жорсткими мовознавчими критеріями у принципі неможлива, оскільки більше засвідчує особливий мовний факт, ніж порушення неособливого. Все, що мовиться і сприймається як мовлення, належить мові.

Ортоепія дає варіянти правильної вимови, але ця правильність не логічна, не власне наукова, а така, що пасивно віддзеркалює факти дійсного мовлення, себто підпорядкована фонетичному принципу. Так, коли носії мови почнуть ставити наголос у слові «правопис» не лише на другому, а зчаста і на третьому складі, то справою упорядника ортоепічного словника буде не приміщення вказівки на помильність подібної вимови, а смиренна фіксація другої норми. Єдино важливим є те, щоби новатори наголосу за своїм статусом належали до носіїв літературного варіянту мови, себто до освіченої верстви тощо.

Ортографія може мати більшу самостійність од живого мовлення, оскільки спирається не на самий фонетичний принцип, але ще на логічну необхідність своїх заходів (морфемний, граматичний принципи тощо). Одначе так фатально склалося, що на українських теренах первинним для ортографії є принцип саме фонетичний. Тож залежність нормування відносно реального мовлення, хоч і в дещо ослабленому варіянті, але все ж сильно позначується на тонкощах письмової фіксації слів. Закладена в Правописі роздвоєність правописної норми відбиває роздвоєність норми ортоепічної і відбиває найзагальнішу роздвоєність української мови на ідеологічні варіянти. Але якби не приступати до нашої мови настільки загально, то потрібною була би вже не подвійна норма, а множинна.

Взагалі, ортографічна проблема виникає при можливості віддання одного звуку чи їх збігу у певному слові різними графічними засобами (різними літерами, сполуками літер). Те, як вимовляється слово спеціальний чи пак спеціяльний, не передбачає такої можливості стосовно ІА чи ІЯ. Адже ми вимовляємо або перше (хоч як це не суперечить «духу української мови»), або друге, але зовсім не так, щоби один факт вимови можна було передати цими двома способами. Себто бачимо, що не закономірностями правописної системи вирішується спосіб написання ІА чи ІЯ, але тим зовнішнім фактором, що літературизованих варіянтів слова існує два. Також саме існування подвійної норми пов’язане не з власне ортографічними проблемами, а з існуванням двох норм вимови і написання, прийнятих в українській літературній мові. Дійсно, від такого у людей, навчених у більш суворих мовознавчих традиціях, починають грати нерви – роздвоєність норми сильно різниться від тих концепцій правопису, на котрих отримували освіту наші стихійні філологи і фахові журналісти.

На східнослов’янських теренах панівною лексикографічною ідеологією є ідеологія лексико-семантичних варіянтів. Це одна з найрадикальніших світових мовознавчих теорій, теорія із надзвичайно потужною тенденцією до уніфікації, до об’єднання слова, теорія централізації. Але уже навіть досюди докочується валування європейських деконструктивістських течій з їхньою ідеологією марґіналізму – час для впорядкування правопису вибрано дещо непевний. Саме від стану наукової ідеології залежить, чи сприймаємо ми мовленеві варіянти слова як леґальні і самостійні, ачи намагаємось бодай на рівні трансцендентальному уніфікувати їх в одне, випрямляючи та переховуючи те, що трактується у такому разі як збочення. Звична ідеологія ще не скінчилась, але кінчається; нова ідеологія вже існує у досить розвиненому стані, але для нас вона ще на підході. Правопис 1980 міг бути тільки уніфікаційним, без допущення жодної варіянтності; Правопис 2022 року був би абсолютним звільненням письма, відмовою від нормування, окрім природного; Правопис 2001 року приречений на всіляку непевність і хитання. Найбільше ж нині потрібна нова, національна лінґвістична теорія, оптимальна для нашої мови – тоді й усі такі проблеми, як норми правопису, знайдуть своє ясне рішення. А кожна запозичена теорія орієнтується на рідну мову.

Наука творить свій об’єкт способом поглядання на нього, і творить максимально зручним для опису та вивчення, зважаючи на актуальний стан наукової думки. Лінґвістика створює поняття про мову взагалі й українську окремо. І ця створеність, уявність мови дається навіжки при будь-якій спробі сильного заглиблення у предмет, знаття про котрий чим далі, тим сильніше буде відгонити релятивізмом. У зв’язку з цим важливим є окреслення того факту, що саме мовознавча теорія є головним чинником погляду на мову як цілісне. Адже мова існує не так, як сукупність мовних стилів (професійних, територіяльних тощо) або ситуацій мовлення, але як наукова фікція такої сукупності. Мова не розпадається у лінґвістичному дослідженні на стилі та ситуації, але саме у дослідженні збирається з них, конструюється. Хіба в життєвій ситуації закупівлі овочів на ринку ми користуємось тією ж мовою, що у приватних бесідах чи у наукових розвідках? Інакша бо лексика, фонетика, інакша і граматика... Ці ситуації мовлення об’єднує хіба вживання кількох тих самих сполучників та займенників.

Другим потужним чинником існування концепції єдності мови є література. Адже всі згадані ситуації з деякими змінами можуть бути віддані в одному і тому самому творі літератури. Тому й кажуть про літературну мову, що література є спільним для фактично різного. Зважаючи ж нате, що уніфікаційні та трансцендентальні теорії мови потерпають нині від кризи, ті висновки, що можна зробити з посиланням на становище мови в літературі, будуть найперші за значенням.

Проблема практичної множинності форми слова в українській мові вирішується загалом за рахунок лексикалізації цих форм. Звичайно різниця у вимові й написанні слова, подібна до випадку розарожаружарутатощо, інтерпретується як закономірна різниця написання різних слів, себто приймається рішення про окрему лексичність всіх таких форм. Цей спосіб найпоширеніший, а вже залишки добираються механізмами ортоепії і правопису.

Направду і насправді легко прийняти за два слова згідно з більшістю наявних нині лінґвістичних теорій, оскільки маємо різницю, що виглядає на словотворчу. Але самотньо і самітно? Хвороба і хороба? Жодний і жадний? Нарешті, спеціальний і спеціальний? – Ніякої словотворчої різниці вже не маємо, а тільки історично усталену дію фонетичних закономірностей, себто те, що у мовознавчій теорії відноситься на рахунок діялектних особливостей.

Однак діалектизм тим діалектизм, що ним користуються як діалектизмом. Себто ті слова та звороти, що віддають у національній літературі етнографічні чи спеціальні мовні особливості, вважаються діялектизмами (у широкому смислі, вкупі також із професійними жарґонами, сленґами тощо). Специфічно діялектна забарвленість якоїсь форми може сильно відчутися психологічно, але те, як вона використовується, зчаста не дозволяє казати про її діялектність. Із такими «діялектними особливостями» в Україні писали і пишуть урбаністичну поезію, філологічні розвідки тощо, користуючись ними як нормальною літературною мовою, без того, щоби створювати зразки «щирої народності». В українській мові взагалі лиш у вкрай марґінальних випадках можна казати про діялектність – усе інше є чинною мовою літератури, є нормою.

На думку журналістів, головна проблема полягає тільки у надмірній свободі й непевності Правопису, але це проблема для журналістів, а проблема для мовознавців полягає у недостатньості цієї свободи й у недостатньості тих маневрів, на які пускались автори Правопису 1928 року, а тепер і нинішнього. Саме за цих умов діяв і продовжує діяти на повних обертах механізм лексикалізації форм слова – і саме його дія викликає і ще буде викликати величезні й справжні проблеми у спробах унормувати письмо, навіть, проблеми у капітальніших зусиллях створення української літературної мови.

Українська літературна мова історично ще неутворена, вона тільки на шляху до буття, її тільки передбачається сформувати. Новий Правопис є одним із багатьох необхідних кроків у цьому напрямку, але є кроком обережним і абсолютно виваженим – і тому таким, що нічого не перемінює в чинному становищі, лише відбиває його. Критиковані риси Правопису своїм існуванням зобов’язані зовсім не ініціятиві укладачів, але реальності української мови, яка дорівнює відсутності реальної єдності у літературному модусі висловлення. Невизначеність, плюралізм – це так само риси Правопису, як риси самої нашої мови. Ті два сторіччя історії сучасної літературної мови, що їх маємо, який-небудь романтичний мовознавець визначив би за «стадію поетичну». Далебі, саме поезію на нашій мові писати найзручніше, зважаючи на всю цю ненормальну, неунормовану пластичність.

Мова, яка дозволяє дуже багато, мова, що не має видимих порогів гнучкості, мова зі заслабкою реґуляцією, мова, в якій діялектне не відмежоване від літературного – така мова ще недоформована. Такий її стан дає користувачеві більше позитивного, ніж негативного, оскільки означає животливість мови. Якнайдалі зберігаючи свою невідреґульованість, українська мова отримує можливість розвитися так до стану, зручного для мовлення навіть у найскладніших жанрах, перше ніж перетворитися на пишну труну, різнопофарблені зразки якої нині являють більшість так званих «розвинених мов», «світових мов». З цієї точки зору результат кволих і тривалих зусиль упорядників Нового Правопису – найліпший із-поміж тих, на котрі можна було сподіватися.

З повагою,

Надія Світич.

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі