Листи до редакції «Критики»

Грудень 1998
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
44 переглядів

Ігор Шевченко

В епоху, коли державні мужі деконструюють значення допоміжного дієслова «є», ніхто не хоче бути наївним. Тому я прореаґував, може, надто різко, прочитавши два критичних завваження у проникливій, інколи блискучій рецензії Олексія Толочка на мою збірку есеїв («Критика», ч.7–8, 1998). Рецензент висловив погляд, що «Схід» і «Захід» є для мене «натуральною» (читаю: «прийнятою без аналітичного розгляду, понадчасовою», отже «анахронічною») рамою, що існувала ще до початків української історії, рамою, куди я «навіки» цю історію помістив: далі, що моя концепція про Україну між Сходом і Заходом – переконання апріорне (читаю: «що не спирається на свідоцтво джерел»).

У відповідь напрошується цитата не з «натурального», а з конкретно датованого джерела. Ісидор, єпископ Севільський, автор енциклопедичного твору «Етимології», так закінчив свою статтю про Константинополь: «Тому й нині [Константонополь] є осідком Римської імперії (сучасний історик сказав би «Візантії». – І.Ш.) і головою всього Сходу, так як і Рим – Заходу» («Unde et nunc [Constantinopolis] Romani imperii sedes et totius caput est Orientis, sicut et Roma Occidentis», Etym., XV, 1, 42). «Нині» – це не пізніше як близько 650 року нашої ери, коли було посмертно видано «Етимології»; ця дата насправді раніша за традиційні початки української (принайменше культурної) історії.

Ісидорова енциклопедія мала поважний авторитет упродовж усього середньовіччя і впливала на погляди середньовічних читачів. Отже, пов’язання двох пар термінів – Константинополь–Схід і Рим–Захід (для Ісидора, чи його джерела, ще свобідне від моральних оцінок), – це не конструкція, наприклад, віку Просвіти й не сучасне апріорне ствердження. Для ареалу, на якому зосереджується увага історика України, пов’язання цих двох готових пар термінів було оперативним, принайменше на площині релігії і культури, від десятого до двадцятого століття, і залишається оперативним під самий його кінець. Про це свідчить не тільки наявність мільйонів греко-католиків між нами, але й оця епістемологічна та історіософічна дискусія на сторінках «Критики».

В полеміці довкола рецензій Толочка дискутанти назагал суворо поставились до вад позитивістичного методу в писанні історії, покликуючись на декого із західних авторів, що давно вже критично ставилися до позитивістичного дослідження минулого. Пригадаймо, що складником цього підходу є апріорне переконання: минуле не тільки існувало, але й «відбулося» тільки в один спосіб. Одна з дискутанток, залишивши позаду наївний оптимізм позитивістів, нагадала нам (хоч і не вперше), що минуле важко, а може, й неможливо об’єктивно пізнати, і що через ці труднощі історик це минуле радше «конструює», ніж відтворює, причому навіть міфи, чи хоче він цього, чи ні.

Дискутантам належить подяка за те, що вони познайомили українського читача з багатьма відносно новими (й деякими давнішими) закордонними віяннями. Тепер виникає запитання: що освіченому читачеві й ремісникові-історикові з цими віяннями робити? Можлива відповідь: не надто багато. Відсвіжитися дощиком новинок, що їх приносять, за Міцкевичем, «французи з носами або й без носів», і перечекати, поки знову не засяє сонце нео-неопозитивізму. А тим часом взятися за діло.

Зрозуміло, що в сьогоднішній Україні, як колись у свіжо незалежній Греції сорокових років минулого століття, історик може добачати своє «суспільне замовлення», чи суб’єктивний обов’язок, у малюванні великих картин на захист, наприклад, ідеї історичного континуїтету. Проте, на думку спостерігача ззовні, українській еліті тепер потрібні продукти високовартісного історичного ремесла – саме такі, як «Українська шляхта» Наталі Яковенко, чи навіть її (та В.Трипуза) «Латинська граматика», з дотепною хрестоматією, побудованою на матеріалі текстів, що постали на українських землях.

Рівень теорії, що нею послуговується історик, залежить від рівня узагальнень, до яких він прямує. На рівні доброго ремесла вистачить уживати відповідника застарілої фізики Ньютона бо на цьому рівні не має практичного застосування відповідник фізики Айнштайна.

Очевидно, навіть ремісника охоплюють сумніви, коли він читає про непридатність класичного окреслення правди для перевірки уявлень історика, і про його неспроможність об’єктивно віддзеркалювати минуле. Йому ніяково довідатися, що візія історика відрізняється від фікції літератора лише спиранням на джерела. Кому тут вірити, коли самі літератори думають інакше? Зовсім нещодавно американська письменниця Синтія Озик заявила, що «мета уяви відмінна від мети історії». Коли ж ідеться про об’єктивне віддзеркалення минулого, то в теорії це для ремісника не абсурдне завдання, бо він переконаний, що минуле насправді існувало. В хвилини сумнівів виймаю з моєї нумізматичної збірки бронзову монету четвертого століття з портретом Константина Великого і кладу її до кишені. Це моя «фига в кармане».

 

Про срібні ложечки, дзвони Нотр-Даму та методологію українських досліджень – польових і лабораторних

Оксана Забужко

Думка, що відповідати рецензентам випадає хіба лиш у тому разі, коли вони звинувачують вас у крадіжці дюжини срібних ложечок, належить Ґете. Цієї «олімпійської» заповіді я послідовно трималася на всіх відтинках своєї літературної біографії, хоча, свідок Бог (і майбутні бібліографи), звинувачувано мене було в речах далеко неподобніших – і, відповідно, фантастичніших: Ґете все-таки не жив в епоху мас-медіальних міфологій і навряд чи годен був уявити, яких «віртуальних монстрів» може наплодити довкола особи автора вибухова амальгама з тоталітарної навички публічного «розвінчання ворога», плюс «біографічний метод у літературознавстві» (інструмент, сам собою вельми корисний, але все ж за умови дотримання «техніки безпеки»), плюс відсутність у суспільстві хоч трохи виробленого правового механізму відновлення істини... Цікаво, що Гайне продемонстрував у цьому питанні куди більшу історичну видющість, заявивши: «Якщо мене звинуватять у тому, що я вкрав дзвони Нотр-Даму і ношу їх у жилетній кишені, я спершу перейду кордон, а тоді вже стану виправдовуватись». Оскільки кордону я переходити не збиралась (дарма що й такий прихований замір мені приписано було свого часу зі сторінок одного цілком поважного товстого журналу!), залишалося єдине – читаючи (варіант: не читаючи) потік рецензій, втішати себе соломонівським «І це минеться» (правда, щось довгенько не минається...), та ще нишком зітхати, як герой популярного радянського фільму, від обиди «за державу», читай – за рівень національної критичної рефлексії.

Тож, якщо стаття Григорія Грабовича «Кохання з відьмами» («Критика», ч.2(4), 1998) змусила мене порушити «обітницю мовчання», то причиною тут, не в останню чергу, є – з перших чисел недвозначно задекларована редакцією часопису шляхетна амбіція якраз і піднести оту рефлексію «до нових висот» – сказати б, голіруч витягти себе з болота за волосся, що, як пам’ятаємо, легко вдалося баронові Мюнхгаузену, то чому б мало не вдатися й звитяжним українським інтелектуалам? Болото, однак, – точнісінько як у випадку з Мюнхгаузеном, – виявляється ширшим, ніж бачилося попервах, і тому особливо важливо – правильно розрахувати траєкторію стрибка, а це вже, як люблять висловлюватися наші науковці, «проблема методологічного характеру». Так ось, про неї.

Відразу застережуся, що жодним побитом не беруся дискутувати самої Грабовичевої концепції «Польових досліджень...» (зрештою, як на мене, і цікавої, й ориґінальної): тут, що називається, – панська воля кожному охочому прочитувати й вичитувати крізь текст і з-під тексту «що на серце ляже», і на те той текст, у кінцевому підсумку, й публікується, сиріч «усуспільнюється», аби з авторової «приватної» робитися власністю, нікуди не дінешся, таки «громадською», що нею кожен читач, зокрема й професійний, інакше званий критиком, послугується собі до вподоби, на власний розум і розсуд, і горе тим текстам, котрі такою «власністю» не стали, і тим авторам, котрі, наче селянин-одноосібник – реквізованого колгоспом коня, й далі пориваються свої, вже опубліковані, тексти «пасти» й боронити. Тобто, з цим проблеми якраз нема. Всі «проблеми методологічного характеру» (які у висліді зводяться, підозрюю, до проблем характеру національного – вже без жодних тобі лапок) починаються з того, що Грабович якраз не згоден бути в стосунку до «Польових досліджень...» просто собі одним із читачів – не те що з тих десятків тисяч посполитих (ну, про них, як казав Карлсон, «не варто й згадувати», їх і багато хто з нині в Украйні пишучих радніший би не помічати), котрі купили (варіант: випозичили на ніч) книжку (варіант: ксерокопію, ще варіант: журнальну версію російського перекладу, що вже почала циркулювати і в Україні), але також і з тої сотні читачів професійних, інакше званих критиками, котра дотепер устигла, в Украйні і не в Украйні, висловитися про роман на сторінках періодики («вибрані місця» з цього критичного хору вміщено в новому, цьогорічному виданні «Досліджень...»). Всіма способами Грабович підкреслено дає зрозуміти всім цікавим, що він у цілому цьому відьомському ділі аж ніяк не «хорист», незвичайний читач, який купив книжку з хрещатицької розкладки, – а читач «обізнаний» (sic!), читай утаємничений, причім не тільки інтелектуально, – ну скажімо, в іманентну інтертекстуальність твору, з Гоголем і Валерієм Шевчуком по одній лінії та Едуардом Лімоновим, Ерікою Джонґ і Норою Ефрон по другій, – і справді, теж мені таємниця, чи, як казав герой іншого, не менш відомого роману, «подумаєш, біном Ньютона!» – а її, що значно цікавіше (а головне, таки ж езотеричніше), біографічно – до такої міри, що від кого як від кого, а вже від нього, особисто знайомого з авторкою і з усіма її відьомськими норовами, всі її, авторчині, «белетризаційні прийоми заховають менше, ніж традиційний фіґовий листок» (задля точності нагадаю, що все це Грабович, із притаманною йому делікатністю, говорить, розуміється, не прямо про себе – а, евфемістичніше, про якусь «обізнану читацьку публіку», якій, мовляв, «усе відомо», – на це можу хіба зауважити, що навіть якби під таким апостольським орденом малася на увазі українська автура «Критики», що для неї, зібраної за одним столом, дванадцятьох ложечок, либонь, було б і задосить, то і з-поміж цієї «читацької публіки» я маю честь бути особисто знайомою далеко не з усіма; очевидно, є все-таки рація – або переглянути критерії читацької «обізнаності», або говорити вже справді «без белетризаційних прийомів», тобто від першої особи, що жанром рецензії, перепрошую за відрикошечену автоцитату, «не то дозволяється, а й заохочується»).

Психологічно це позиція дуже українська, тим-то й вартує не самого лиш повитого довгого абзацу. Від часів Франкового зізнання «я любив іти в ряді, але такого ряду не було» для української інтеліґенції спливло, не забуваймо, століття винятково жорстокого національного приниження, не скомпенсованого хоч скількись задовільно жодною ідеологією національної місії–призначення–обранства, що єдина годна була б за таких умов «працювати на виживання». У висліді комплекс національного обранства в нашої еліти майже тотально заступився комплексом обранства індивідуального – відчуттям (байдуже, наскільки підставним) власної ледь не кастової вищості-винятковості, в повсякденних своїх об’явах, зрозуміло, до гротескового дрібничковим, і, «голову схопивши в руки», я, по щирості, не можу вилічити серед цілого нашого інтелектуального «істеблішменту» (про політичний то й поготів, знов-таки цитуючи героїню «Досліджень...», – «мовчок, мовчок»), навіть узятого «в екуменічному масштабі», бодай стільки вільних від цього комплексу постатей, щоб стало на пальці однієї руки. Ніхто вже не згоден «кандидувати на рядового», байдуже, є той «ряд» чи нема (наскільки тут доклалася до розбещення нашого духу досі ніким усерйоз не проаналізована радянська соціально-кастова ієрархічність, – тема окрема). Недуга, повторюю, глобальна, а не лише пострадянська, і за всієї моєї беззастережної поваги до Грабовича як науковця і критика (точніше – саме з огляду на цю повагу: тільки вона-бо й уможливлює з опонентом той діалог, котрий безпосередньо витворює живу й текучу матерію національної культури), не вказати його «Критиці» – і тій, що в лапках, і тій, що без лапок, – на цю недугу було б наразі безвідповідально власне щодо згаданої культури та її історичних перспектив. Адже штука не в рецензентовій персональній «обізнаності», дійсній чи гаданій, – а, підправте мене, якщо я помиляюсь, все ж у тому, які такі особливі інтерпретаційні ключі до твору дає критикові в руки ця «обізнаність»: тільки тоді й є сенс її ознайомити.

Запропонований Грабовичем ключ виявляється простим, як відмичка: «Польові дослідження...» є «автобіографією», в якій відьма-авторка «зводить порахунки» зі своїми кривдниками, причому, і це є the whole point, рецензент раз у раз із неприхованою приємністю дає наздогад, що з усіма тими «кривдниками» він знайомий особисто. Що ж, на те знов-таки «панська воля»: версія «відьми-месниці» має таке саме право на існування, як і будь-яка інша, – ну хоч би «залізної секс-ляльки», колишньої комсомольської кар’єристки, що нині робить кар’єру на «національній ідеї»: копірайт «Киевских Ведомостей», – і якщо в обох випадках критикам доводиться, задля правдоподібності, непомітно для публіки підмалювати, кожен свою «ляльку», кількома бутафорськими барвами, то й це ще не гріх, і навіть по-своєму зворушливо засвідчує методологічну спорідненість української критичної думки по обидва боки океану. Рецензент «Киевских ведомостей» може, приміром, написати, ніби О.Забужко за Радянської влади закінчила «Институт марксистско-ленинской философии» (спасибі, хоч не Вищу партійну школу!), пречудово знаючи, що такого інституту ніколи не існувало в природі, а Інститут філософії Академії наук, де О.Забужко нині працює, ніяк не можна було «закінчити», бо він не є навчальним закладом, – ну, так на те ж вона й «жовта преса»... Рецензент же «Критики» якимось побитом – піди, перевір! – вичитує зі своєї «американської версії» книжки і її «тираж» – 17 (пречудово знаючи, що ніяких «тиражів» на «самопалах» ніхто й ніде не ставить, а копіювальні фірми в США усі «ложечки» рахують таки, привіт від небіжчика Ґете, дюжинами, так що коли вже не 12, то мало би бути 24 або 36), і навіть (це не помилка, бо згадується двічі) заміненого згодом на Марка «Майкла Н.» – теж пречудово знаючи, що ні в якій «версії» ніяких М., Н., О. і П. (от уже воістину, «после смерти нам стоять почти что рядом – Вы на Г., а я на З.»!) ніколи не було й заводу, якщо тільки Грабович не повписував їх туди власноручно, а ініціал був і залишився єдиний – головного героя, Миколи К., і якби Грабовичеві не притупило естетичного слуху власне wishful thinking, абсолютно позалітературна (хоч по-людському – зрозуміла, чого ж...) хіть «вираховувати» за зміненими й незміненими іменами персонажів тих, з ким він сам, за Гоголем мовлячи, «на дружеской ноге», то цю визивну однину, сиріч інтенційну інтертекстуальність цього ініціалу – К. – він зчитав би, того ж персонажа цитуючи, «с легкостью необыкновенной», бо ж вона лежить на поверхні (Йозеф К. – пам’ятаєте такого? ось на те й залишений!). Звісно, все це дійсно «дурниці, не варто й згадувати», і таки вже й не згадати, скільки подібних «краплених карт» пропливло повз мене в нашому критичному потоці, але ж постає питання: якщо «Критика» має замір тиражувати ті методи, котрі, нівроку, в Україні розтиражовані давно й преуспішно, то на чім тоді має полягати елітарність видання – невже тільки на тому, що його «дрібні хитрощі» неприступні до справдження ширшому загалу?..

Грабович добре знає, що для користування чернетками автора, котрий, як-не-як, живий і, попри всі зусилля вкраїнської критики, здоровий, треба було б принаймні (і незрозуміло, що заважало?) заручитися від цього автора згодою, – відтак, не шкодуючи газетної площі, непомірний відсоток своїх інтелектуальних зусиль він (як на мене, цілком зайво, бо для концепції статті цілий той пафос геть факультативний, «довішений», як колись у радянських крамницях кілограм усохлих макаронів до ста грамів дефіцитного «пайкового» сиру) затрачує на те, аби за всяку ціну довести, що то зовсім не «чорновик», а не більше не менше, як «американське видання» (от би ще взнати, хто видавець – з кого то мені «американський гонорар» належиться?), а подану в авторській передмові до «українського видання» історію чорновика відмітає просто тобі саркастично-Станіславським «Не верю!», – зачиняючи таким робом двері для всякого дальшого діалогу: віра, як відомо, не дискутується, та й нема в автора способу запропонувати критикові «вложити персти»... «Адже всім відомо, – ядучо іронізує рецензент: милий Боже, та хто ж вони знову, ці «всі»? – як ретельно Оксана Забужко радиться з друзями, перш ніж друкувати свої твори», – який там, мовляв, чорновик для друзів? Іронія, проте, даремна: я справді маю звичку, і декому це таки «відомо», хоча, як бачу, й не «всім», – апробувати перед публікацією всю свою більшу прозу, і філософську, й художню, на деяких «обізнаних читачах» (хоч і не з кола «Критики», за що, звісно, завинила!), – бодай тільки на те, аби уникнути можливих фактичних ляпсусів, і смію запевнити, це не найгірша з моїх звичок. Бо якби в даному випадку Грабович, замість вправлятися в іронії, на хвильку допустив і для себе таку можливість – порадитися ну хоча б із автором рецензованого твору, – то цей автор (котрий, між іншим, зовсім не така страшна відьма, як Грабович собі намалював, і охоче надає матеріали з свого архіву і студентам-дипломникам, і дисертантам, і зарубіжним славістам) міг би, скоро вже рецензента так цікавила «творча лабораторія», себто історія написання «Польових досліджень», підказати йому дещо, по-справжньому концептуально важливе: а саме, що та «американська версія», якою Грабович із таким безпотрібним завзяттям мені витикає, мов краденими ложечками, є насправді не першою, а, хоч як прикро мені розчаровувати шановного критика, другою версією роману. Перша ж, крім мого архіву, є ще в комп’ютері слов’янського відділення університету Пенн Стейт (файл має назву «Roman Zabuzhko»: заголовок натоді ще не було вибрано), і звідтіля її Грабович без проблем міг би запросити собі з Кембриджа для ознайомлення (якщо вже проходитися по чорновиках, то краще таки професійно!). А відтак довідатися, що «відьомська перспектива» в літературі – річ далеко не така проста, як йому здається, і безтурботно ототожнювати її з «перспективою ображеної та скривдженої жіночості, яка нарешті здобувається на відсіч», якому-небудь гоголівському персонажеві, може, й пристало, але невже-таки від часів Гоголя наше «відьмознавство» не зробило жодного кроку вперед?

Навіть полишивши на боці всю західну «відьмологію творчості» (розгорнуту, приміром, довкола тої ж Сільвії Плат), навіть взагалі не бувши фахівцем, далебі, неважко здогадатися, що хімія переплавки «пережитого» в художній текст, спроможний стати фактом внутрішньої, інтимної читацької біографії, має бути на кілька порядків складнішою, ніж механіка «жіночої відсічі», цікава хіба що «Кроликовим родичам та знайомим», – якось аж нагадувати про таке ніяково... А проте, скоро вже ми з Грабовичем приречені раз у раз звертатися до Гоголя, то не вадило б згадати не всує й такого його сучасника, як Пушкін: саме цей останній уперше розгледів за прагненням «читацької публіки» до надмірної «обізнаності» з особистим життям письменника потребу самоідентифікації – потребу впевнитися, що той, мовляв, «мал и мерзок, как мы». – «Врете, подлецы! – відрізає Пушкін, і його таки варт послухати: – Он мерзок не так, как вы, – иначе». За цими словами – не просто письменницька романтична гординя (ще одна версія почуття обранства!), як то може видатися на позір, – а дещо тонше: рішуче відмежування от власне що «хімії» – від «механіки», нутряне і вистраждане (коментар для Грабовича: те саме почуття, що змушує the lady in question знову й знову to protest too much!) обстоювання іншої природи стосунків письменника з життям, аніж у людей – не конче й «мерзких», і може навіть, «у зовсім приземних категоріях порядності» беручи, куди за нього симпатичніших, – котрі, однак, на відміну од нього, переживають своє життя не відчужено, не як засіб (матеріал), а безпосередньо і всерйоз – як ціль. От і всенька «інакшість» – але різниця, того ж Пушкіна цитуючи, «дьявольская», чи, в нашому випадку, – «відьомська».

Отож для довідки: в тій першій версії роману, над якою я довго й марудно чапіла з вересня 1992-го по серпень 1994-го (й окремі розділи з якої знов-таки давала декому почитати, так що й тут великого секрету нема), наш критик зустрів би – знайому героїню, щоправда, не поетесу, а історика (до Америки вона їхала викладати історію України), і знайомого героя – таки ж художника, хоч і не Миколу, а Ігоря (між іншим, Ігорем зветься і мій нинішній чоловік, із яким я познайомилася на презентації книжки, – чи маю відтак чекати на нову версію про свої «жіночі порахунки»?), і їхній бездомно-бродячий роман, і наростаючий «матеріальний» конфлікт (всякої «гоголівсько-булґаковської» чортівні там взагалі було набагато більше, ніж в остаточному варіанті), – знайшов би, словом, усю чисто «протосхему» майбутніх «Польових досліджень» задовго до того, як будь-що подібне вдалось би йому відшукати в авторчиній «біографії», – а звиш того й чимало інших речей (як, наприклад, трактат «Топологія Українського Аду», що його доручав героїні у вигляді таємного рукопису один вельми містичний персонаж, і що той трактат потім увійшов, переробленим, до останнього розділу моєї вже цілком «нейтрально»-дослідницької книжки «Шевченків міф України»): та версія взагалі була сюжетно переобтяжена й трудно стулялась докупи. Для цілості мені бракувало саме того, що Грабович, спасибі йому, так високо цінує в моєму романі, вперто йменуючи його «автобіографією», – «дріжджового» елементу «польових досліджень» (з маленької літери), вивернутої «на першу особу» нарації, тобто ефекту безпосередньої, не епічно-дистанційованої, а вогнедишної, тут-і-теперішньої пережитості, – того, що в кінематографі зветься «натурною зйомкою» (це справді моя серйозна творча проблема: як «роджений» лірик, я вмію працювати лиш на тому, що одна американська критикеса слушно визначила в моїх творах як immediacy, й коли тої immediacy бракне, добуваю її собі сама – безоглядно і навмання, одначе це інший рівень розмови, ніж запропоновано Грабовичем...). Цілком припускаю, що в отих «категоріях порядності», на яких Грабович, як він невимушено дає зрозуміти, знається ліпше за мене, добір (хай і не до кінця свідомий) та використання живих людей за «натурників» може виглядати ще далі «поза межами добра і зла» (ще більше «мерзким»), аніж так працьовито приписуване Грабовичем «моїй відьмі» вульгарне бабство (в інтеліґентнішому дискурсі – «жіноча відсіч»), Але виглядає він, нікуди не дінешся, таки «иначе», і ось ця-то «інакшість», доводилося чувати, й становить головний і неподільний предмет літературної критики. Чи, може, відколи я студіювала естетику, в її «данському королівстві» щось змінилось?..

Ні, не з моєї жилетної кишені пролунав вчутий Грабовичем дзвін Нотр-Даму. І не ті інґредієнти становлять правдиве «відьомське вариво» – за Грабовичевим рецептом його не зготуєш: не вкипить*.

А тепер мушу, нарешті, перепросити «необізнаного» читача – того, що не пише про мене ні статей, ні дисертацій, – якщо він, звісно, дочитав до цього місця. Бо цілий оперетковий комізм даної полеміки полягає на тім, що йому, читачеві, всі ті «лабораторні» довколароманні сюжети якраз, цитуючи Грабовича, – правильно, «на фіґ». Нині, на, як-не-як, третьому році літературної історії «Польових досліджень», після всіх, піратських і непіратських, накладів і критик, після того, як оголились головні «силові лінії» рецепції роману українським (а тепер уже окреслюються й російським) суспільством, після всього, набуреного-наколоченого у зв’язку з ним в умах і на публіці, – преповажно, не кліпнувши оком, дорікати авторці заміною Майка па Марка, а Леськи на Дарку, – значить справді згодовувати йому, читачеві, щонайменше два роки як всохлі макарони. Штука, одначе, в тім, що за такою приголомшливою для фахового інтелектуала тіснозорістю криється проблема зовсім не тільки особисто Грабовичева, і, в кінцевому підсумку, саме вона й спонукала мене взятися за ці нотатки: це проблема українського ґетто – в даному разі інтелектуального, яке, ще десяток років тому вимушене й виправдане, на сьогодні поступово виродилося – в добровільне, штучно підтримуване і навзагал вельми комфортне (повсякчас, до речі й не до речі, самодекларована ним «елітарність», є, в істоті, не що, як психологічно самозахисний евфемізм: сказати собі «я – з ґетто» змушує все-таки щось міняти в своєму житті, тоді як сказати «я – еліта» – просто зайвий раз погладити себе по голівці).

Всі ми, нинішня українська міська інтеліґенція, «єсть пішли» з цього, в історичній ретроспективі вартого всілякої вдячної пам’яті ґетто, котре ще в 70–80-ті з воістину катакомбною мужністю ранньохристиянської секти берегло й транслювало на наступну ґенерацію альтернативу офіційній версії «укр. рад. культури» – всі оті «Липинський, блін, Грушевський» і т.д., див. «Польові дослідження», чесно оплачувались життями, і зовсім аналогічний за структурою процес, дарма що іншими причинами зумовлений, відбувався в діаспорі. З моменту, коли «Липинський з Грушевським» заповнили полиці шкільних бібліотек, а кухня перестала бути одиноким «хронотопом» інтеліґентного українства, ґетто втратило свій гаІ8оп сі’еіге і, відповідно, культурний смисл (збереження й передачі «таємного знання»), а проте рефлекторно, мов тіло по одужанню певний час – «больову» захисну позу, й далі «тримає форму» – вперто відмовляючись помічати Ті кричущу спорохнявілість. Ґетто й далі «тусується» по «кластерах», причім кожен зосібна «кластер» принципово ігнорує решту, заведено числячи себе монопольним референтом національної культури: ґетто не знає авторитетів поза своїм середовищем (чим, об’єктивно, гальмує процес становлення загальнонаціональної ієрархії культурних вартостей) – та й узагалі незгурт чого прагне поза тим «своїм» середовищем знати, цілком удовольняючись «натуральним господарством»: само пише (малює, друкує...), само споживає, само себе хвалить, чи то пак, як віднедавна повелось казати, «лобіює», а свою незапотребованість поза таким Хомо-Брутівським колом воліє витлумачувати – коли вже не «елітарністю» (що, звісно, найприємніше), то, в крайньому разі, загальною суспільною апатією (?) чи недовірою «малоросійської» публіки до щиро-українського, – мимоволі вподібнюючись тому одноногому євреєві з анекдоту, який нарікав, що в театрі засіли антисеміти, бо не беруть його солістом у балетну труну (стаття Наталі Білоцерківець про «український бестселлер» у тій-таки «Критиці» – нота бене, єдине українське критичне джерело, бране Грабовичем під увагу, – може правити тут за майже хрестоматійний взірець). Задля точності зазначу, що феномен цей містить у собі ще й добрячу дозу суто радянського «походження», – тут уже справді «всім відомо», яким був за тієї доби механізм соціального виживання індивіда: де немає громадянського, тобто структурованого за громадськими інтересами суспільства, там будь-яке особисте осягнення можливе тільки за умови чисто персональної «зграйності», тобто належності до тісно злютованого всіма формами взаємопідтримки гуртка (чи не вперше цю родову прикмету Совка спостеріг не соціолог, а знов-таки письменник – Маканін). У проекції на культуру така «зграйність», зрозуміло, виглядає чи не потворніше, ніж у політиці, вже бодай тому, що наслідки її, на відміну від політичних незабарних, – непередбачувано довготермінові.

Взаємини українського ґетто з «Польовими дослідженнями» – окремий розділ у біографії роману: власне, саме роман уперше по-справжньому й «засвітив» мені ґетто як соціально-психологічний синдром, з перших-таки кроків до читача, – на тій славній презентації в Будинку вчителя, котра де в чім направду «лабораторно» змоделювала наступну суспільну рецепцію книжки. Тоді мене дуже здивував був один літератор із середнього покоління (якраз того, що формувалось «у хронотопі кухні»), який, достоту як тепер Грабович, знай поривався звернути розмову в русло «ми всі (sic!) тут знаємо, про що йдеться», – тимчасом серед тих шестисот душ, що заповнили залу, ціла «літературна тусовка», вкупі взята, «своя» й не «своя», становила щонайвище відсотків із п’ять! Решта була – студентська молодь та ота, типово київська російськомовна публіка, що традиційно ходить «на подію» – театральну, вернісажну, а тепер от і літературну, і що для неї, в масі взятої, й саме ім’я Оксани Забужко було в новинку, не то якесь там про неї докладніше «знання» (з усіх присутніх у залі письменників, чиї імена викликувано було під час прикінцевого «аукціону», публіка сяк-так зреаґувала лише на Івана Драча). Для мене це було правдиве відкриття: мій літератор просто й нелукаво не бачив зали, точніше, бачив її, за десятиліттями набутим рефлексом зору, як таку собі побільшеного формату сімдесятницьку «кухню», де зібралися «свої», – ну бо хто ж би ще цікавивсь українською книжкою? Зала, проте, не схотіла нудитися спогляданням «міжсобойчика» з inner jokes (sic. – ред.), – і повела власну гру (з подачі «Лучів Чучхе», що ознаймили свою присутність серед публіки надісланим до президії «листом трудящих»), переломивши перебіг презентації – павсупір традиціям «ґетто». І так само, уклін їй доземний, повелася «зала» роману, розпорошена вже в незамкненому просторі – по містах і містечках «новочасної соборної». Хронотоп змінився.

Річ не в тому, що Грабович, сам того не відаючи, через два роки достеменно-точно відтворив цей епізод (у принципі, його пробувала відтворити й Білоцерківець, але, ясна річ, без Грабовичевого інтелектуального блиску; три цілком тавтологічні жести – вже явище!). Річ у тому, що з позиції ґетто, якщо продовжувати цупко її триматися, більше нічого й не дасться розгледіти, крім знайомої бородавки «під маскою літератора-лауреата-автора бестселлера», – і, боюся, не лише в «Польових дослідженнях» (Бог, зрештою, з ними, в них уже своє життя): перспектива згортається, й мислительний горизонт, хоч-не-хоч, виявляється затулений жилетною кишенею сусіди. Воно, звісно, й жилетна кишеня – річ цікава, і дослідження її вмісту може бути зовсім самодостатнім заняттям, а надто в закритому просторі кухні (та відчиніть же вікно, панове!), де звітрений, за терміном «історичної чинності», культурний езотеризм перевівся на вже автентично-«кухонні», і по-своєму дуже приємні «маленькі секрети» (все, бачся, за Гегелем: що спершу – трагедія, згодом – фарс). Усе так – «тільки от одне», як мовляла в романі «моя відьма» (про котру, вслід за Шевченком, можу додати – «моя мати і сестра»: тут, до речі, ще один, і, вже без жартів, ой який езотеричний аспект «відьомської перспективи», не завважений Грабовичем...). «Тільки одне». Ми ж то збиралися, за прикладом барона Мюнхгаузена, – стрибати через болото?..

 

Відповідь Григорія Грабовича

Як належить постмодерній добі (хоча також скидається на всеохопність нашого балакучого хуторянина, от наприклад упорядника «Ластівки»), тут є все: Ґете і Гайне, Гегель і Мюнхгаузен, срібні ложечки і дзвони Нотр-даму, і розмишлянія-поучанія з літметодології, і Шевченко, і мудрість Пушкіна (як без неї обійтися? – адже вчили в школі, і все, що заклалося в пам’яті можна – і треба! – використати, ерудицію показати), і Маканін, і та ж Сільвія Плат, і свідомість, що авторові (тим паче бестселера) з рецензентом таки не варто сперечатися (хоча, як дуже хочеться, то можна), і що найважливіше – наше рідне, широке да глибоке болото. Тобто одвічні бур’ян, гудина і гич, муруга лінь, і таке інше взагалі, і війна «українського ґетто», у compris і «Критики», з «Польовими дослідженнями з українського сексу» зокрема. А раз уже війна, то засобами не гребуємо (all’s fair in love in war don’t you know – що й довели ці ж «Польові дослідження...») і всю нашу гарячкову інвективу так і підшиємо інсинуаціями та innuendo. Починаючи від згадки про крадені ложечки (що в психологічному плані таки має своє подвійне дно) або закиду щодо несовісного копирсання в приватних чернетках – до чого повернемося. Коли критик, наприклад, не згадує якусь детально це – «недбалість» (адже авторові вона згадалася); коли він не згадує наприклад Шевченкову відьму, то він нібито її не «завважив» – та завважив, а попросту не про це тоді йшлося; коли він зате згадує іншого критика, щоб проілюструвати якусь думку, то це – односторонність і групівщина (бо чому не згадав протилежну, «мою» позицію). Тобто хоч би що писав, а весь час тільки і звіряй свої позиції з позиціями авторки, й кожний свій приклад паруй із її altera pars). Коли той інший критик узагалі сумнівається, чи може сьогодні в Україні існувати справжній україномовний бестселер (а не ті куці наклади, специфічні хіба тільки до нашої постсовєтської зони, що ними так хизується авторка), то це неодмінно приклад – «майже хрестоматійний взірець» – того, як власна недолугість (де твій, мовляв, бестселер, а?) викривлює і парадигму, і емпірію. Тобто, не тобі одноногій, інсинує prima ballerina, базікати про сольні ролі в нашому укрлітбалеті, та ще й репетувати про дискримінацію. А «Критика»? Вона вапщє: така собі мала купка чи пак тусовка (навіть дюжини ложечок забагато на її автуру та редколеґію разом узятих), де всі, самозакоханим гуртом, сидять по шию в рідному болоті й кумкають unisono. Ще одна болотяна lucrosa і баста. Логіка непоборна, кована (як та секс-лялька, про яку авторка згадує, тобто до якої її прирівнювано): якщо ти кумкаєш (тобто щось не теє бачиш в тих надхнених і нерукотворних «Польових дослідженнях...») то ти, блін, із болота.

Окрім усього іншого тут оголюється й милування власною особою, і досить показова роздратованість, що затьмарює і звичайне бачення, і здоровий глузд. Чи стаття про книжку, яка висловлює певну гаму суджень (як позитивних, так і неґативних) і порушує декілька контекстів, обов’язково вписується і підтверджує якусь всеболотяну змову проти цього твору та її авторки? Чи не є ця «змова» попри все інше (а може, й передусім) продуктом власного перегрітого себелюбства, пробачте – маркетинґу? Це, мабуть, тема для іншої розмови. А поки що подаємо цей текст, бо «Критика» в принципі зацікавлена в дискусії (хоч тут тон і зміст не зовсім такі, як сподівалося), і, у виїмковому режимі – без скорочень і редаґування, передусім тому, що як і «Польові дослідження...», він є тим цілісним і повчальним автопортретом, від якого нічого не відіймеш і нічого не додаси. Тут уся авторка – її стиль (щоправда, більш ніж звичайно хаотичний, закукурічений і деренчастий – але свій, і зрештою le style c’est l’homme même), і пафос (знову-таки здебільшого підшитий innuendo: див. цю цитату із самого Пушкіна – адже він остаточний суддя в цих справах – про «подлецов» (чи має пані Забужко когось зокрема на увазі, чи воно так тільки для загального ефекту?), і гібридність (трохи науковості, здебільшого name dropping, і трохи інсинуацій – може, перемежениться), і високий критичний стандарт щодо українського дискурсу: треба ж бо дбати про громадянське суспільство (навіть коли зрівнюєш тих чи інших із болотом), бо як не ми, то хто? І, річ ясна, чимало словесної піни, що так нагадує наше рідне хуторянство, саме те, від якого на словах так відмахуєтся авторка. Бракує тільки трохи перспективи (як і до себе, так і до інших) і трохи тої уяви, або відстороненості, без якої мовлення навіть «вроджених ліриків» не вписується в людську правду, а їхнє творення залишається неглибоким і брязкітливим.

З автопортретами, як і зі сповідями, не полемізується. Вони є тим, чим вони є – криком болю, порахунком із власними демонами, театральним жестом, маскою тьоті призвоїтки – чим завгодно. Але оскільки моя стаття «Кохання з відьмами», про яку тут мова, появилася ще в лютневому числі «Критики» (ч.2,1998), то, може, варто нагадати читачам, про що мені там ішлося, – бо між бряжчанням срібних ложечок і гудінням дзвонів Нотр-даму воно якось губиться. Коротко, йшлося про те, що в контексті відьомської теми – і не тільки в цьому вужчому контексті, а й у сучасній українській літературі взагалі, – «Польові дослідження з українського сексу» твір сильний та оригінальний. Демонізація чоловічо-жіночих стосунків, оголення темних закамарків людської душі, готовість зазирнути в саме серце зла – дійсного, пережитого, свойого, а не якогось собі там конвенційно-літературного, декоративного – все це справляє неябияке враження. Біда тільки, як на мене, що між першою версією «Польових досліджень...», яка появилася як своєрідний сам- або там-видав в Америці, і тим пізнішим київським виданням, що його наклад в уяві пані Забужко росте як на дріжджах, відбуваються різні зсуви й маскування, що ніяк не на користь самого твору. Бо те, що надавало творові сили й автентичності, був момент пережитого, свіжо наболілого й ще навіть не перетравленого; одне слово, його неприхований автобіографізм. Вважаю малопредметним спорити про те, чи «всі» читачі розпізнають цей особистісний, автобіографічний шифр, чи ні. Коли йдеться про сприйняття твору, то багато з-поміж обізнаних, поінформованих читачів – а такі напевно є, і нема що з того аж так іронізувати – мабуть, доволі точно його прочитали; адже середовище цього покоління і цього штибу української літератури доволі тісне (і на це пані Забужко натякає своїми образами тусовки, ґетто й болота). У ще важливішому, психологічному, плані цей автобіографічний шифр чи шар надає «Польовим дослідженням...» їх основне дихання; їхню наративність та семіотику. Проте пізніший київський варіант книжки, що його п.Забужко так наполегливо представляє єдиним, авторизованим, остаточним текстом, ці моменти затирає, камуфлює. Різними зовнішними, здебільшого декларативними прийомами наголошується фіктивність, романічність твору. Зміна деяких імен – тільки найочевидніший пласт цієї операції. Але сутність, гадаю, власне в цьому архінаському (і мабуть, неусвідомленому) пошуку гібридності, бажанні поставити й Богові свічку й чортові кочергу, тобто відхилитися від тягаря конфронтації з таким осоружним, але вельми рідним соціумом. Таким чином п.Забужко намагається з одного боку зберегти основний демонічний, «відьомський» пафос, із його гостротою зору й жорстокістю вислову, з непримиренністю щодо різних суспільних явищ тощо (погляньте ще раз на її опис спілчанських алкашів з «Енея»), а з другого приховати це все фіґовим листком «класичного», суто «фіктивного» роману, де все нібито вигадано, де жилами твору плине не людська кров, а якась віртуально-літературна водиця. (Вживаю ці топоси цільово: не йдеться мені ані про відживлення якогось палеореалізму в стилі Стельмаха, ані про встановлення якогось нового неореалізму, а про усвідомлення деяких пасток канонізації віртуального.) Встановлення рівня фіктивності (видимої, так чи інакше запрограмованої) – прерогатива кожного автора. Але свідомою авторською волею справа не обмежується: дедалі більше спрацьовує тут сам текст, його динаміка та структури. (Ці досить елементарні речі може й не варто наголошувати, але коли вже нас запроваджено в ту віртуальну лабораторію, то подивімося хоч краєчком ока на ті колби й реторти.) І тут, власне, постає питання рецепції – і ролі критика. Бо на це він і є, щоб бачити тексти й реаґувати на них за такими чи іншими, більш або менш переконливими критеріями, і за такою чи іншою наративною стратегією, і в дусі, якщо так уже складається, тої чи іншої теорії або поетики – але в жодному разі не за вказівками, напучуваннями, містифікацією та фокусами самого автора. Хоч як би цього не хотілось авторам (не всім, щоправда, – деяким), але не тільки вони вирішують, як їх прочитувати. Законам гри підлягають і вони.

Але деякі це роблять не радо, і до містифікацій і фокусів вдаються залюбки.

Саме таким фокусом є ті ледь не крадені... ні, не ложечки, а чернетки. Перше видання «Польових досліджень...»,тепер уже напівміфічне (хто ж його має? де його звірити? невже ще один постмодерний пропалий архів?), все-таки появилося й розходилося в Північній Америці 1995 року; зрештою, п.Забужко сама говорить про те, що вона розсилала/роздавала цей перший «тираж», чи то 17, чи хай 12 примірників (але потім, з її ж слів, ксерокопійно помножуваних ледь не на сотні «піратських»). Ніде в цьому тексті не зазначено, що це чернетка (draft), а тим паче що він не для цитування (non for citation) або не для розповсюдження (non for distribution). (Там, за океаном, і подекуди й тут також, звично саме так позначувати незавершений текст, – наприклад, доповідь, читану на конференції та роздану учасникам, але ще не готову до друку. Самому не раз доводилося це робити, і підозрюю, що п.Забужко добре знає цю практику.) Своїм зовнішнім виглядом цей буцімто «чорновик» вповні вписується в стиль традиційного, малотиражного, самвидавного видання (що вельми органічно поєднувалося з його андерґраундним тоном і пафосом і, до речі, набагато легше читалося. Київське казенне видання читається важче, а його манірно-курсивні цитати – як на мене – майже не читабельні). Похідний від цього й другий фокус – нібито щедра пропозиція п.Забужко поділитися з критиком своїми чернетками заради кращого польового дослідження її творчості. На це треба сказати: primo, та ради Бога, не аж так вона й цікава, щоб у ній аж так глибоко копатися. Маймо почуття міри. Secundo, хоч би яка була етіологія цього тексту, від Ігоря, скажімо, аж знову до Ігоря, цікавими, функціональними для критика були ті два варіанти, які він міг прочитати й прокоментувати. І це для нього достатньо. Охочі можуть займатися повним польовим дослідженням цієї епопеї (я готовий признати, що вона починається ще на шкільній лаві, а то й з пелюшок, і продовжується по цей день, і що чернеток ще сила-силенна). І tertio: попри всі свої відвідини Заходу п.Забужко таки ще далі пробуває в якомусь іншому, м’яко сказавши, постсовєтському інтелектуальному просторі. То нібито цілком серйозно пропонує критикові оголено авторитарний варіант спілкування з текстом: «я (авторка) Тобі (критикові) дам/або не дам чернетки, а Ти тоді їх досліджуй/або не досліджуй, якщо не дам»; то афішує себе «лауреатом» фулбрайтівської стипендії, – видно, розраховує на те, що ті читацькі маси, що складаються на публіку бестселера, не знають, що в нормальних колах ніхто з численних стипендіатів цієї стипендії так себе не величає: дешева бутафорія; bad form (утім, може, це ще один вияв змови – підступи редакторів та видавців проти власної авторки).

Проте ця бутафорія, її фабула («чернетки» чи пак «чорновик») і її наративні засоби, передусім покривджений тон – «Грабович добре знає, що для користування чернетками автора, котрий, як-не-як, живий і, попри всі зусилля вкраїнської критики, здоровий, треба було б принаймні (і незрозуміло, що заважало?) заручитися від цього автора згодою» і т.д. – мають свій резон, хоч і не той, що видніє на поверхні. Бо йдеться про зсув, про зміщення поняття, але не про його заперечення. Йдеться про відчуття покривдження (це ж і було моєю, хоч і не мною вигаданою, відправною тезою про генезу відьомського начала), тільки тут, у своєму повторному елабораті, в цьому велеслівному тексті про текст це покривдження (як цю ковдру в супружому ложі) авторка перетягає вповні на себе: мене покривджено, недооцінено, в «чернетки» зазирають (хоч і сама їх тиражувала і розсилала), гуртом життя-здоровля відмовляють, і т.д. і т.ін. Але при тому якось забуває («і незрозуміло, що заважало?»), що її слова також можуть ранити – про що й ішлося в моєму первісному обговоренні цього твору. Під тим оглядом текст «Польових досліджень...» (чи то перший, чи другий варіант – воно в його фактурі, його не змінити) «демократичніший»: покривдження, бичування та жорстокість стосуються всіх – і авторки-оповідачки, і її коханця, і всіх тих, кого вона скальпелем свого слова розпанахує.

Не переповідатиму змісту своєї статті – вона й далі є в тому числі «Критики» й за бажання її можна ще раз почитати. Авторка, до речі, про суттєві речі майже й не говорить, окрім того, що нібито якось приймає, а то й не приймає, мою основну відьомську тезу-парадигму. Вся її увага – на інструментарії, на нібито не тій лабораторії. Це її право. Іронія тільки в тому, що «заглядаючи» в цей нібито чорнових (тобто читаючи те, що по людях і так ходило) я констатував – і тут готовий це повторити – що в ньому не те що не криється якийсь ґандж, а власне, що він є тим кращим варіантом: він сильніший, цілісніший, просто якісніший, ніж те, що потім перероблено (мінімальними штрихами, щоправда) на роман-бестселер. На диво (хоч насправді це зовсім не дивно), авторку це ніяк не влаштовує. Не те, мовляв, хвалю. Не туди попав. Про причини такої настанови, про бажання маскуватися навіть коштом інтеґральності твору вже говорилося. Друга іронія полягає в тому, що на підставі тих же «чернеток» – бо іншого тексту не було, а я, непросвічений, і не знав, що маю до діла з «чорновиком» – як член і голова журі фундації ім. Гелен Лапіки я пропонував і потім таки «просунув» «Польові дослідження з українського сексу» на нагороду цієї фундації в категорії біографії/автобіографії. І третя іронія – це, мабуть, те, що за свої «Польові дослідження з українського сексу», і саме в категорії біографії/автобіографії, п.Забужко прийняла нагороду, і грошовий приз, на урочистому й велелюдному зібранні, що відбулося в червні 1996 року в Києво-Могилянській академії і на якому я мав честь головувати. Як кажуть американці: no good deed goes unpunished. Щоправда, ще її годі, приймаючи нагороду, пані Забужко наполягала, що «Польові дослідження...» – не автобіографічний твір, а роман. Під тим оглядом нібито й послідовна. Але з другого боку від нагороди та від грошей не відмовилася. Нема дурних.

А взагалі, стежки та меандри автобіографізму в новітній літературі надзвичайно цікаві та попутані – як у тому болоті, де важко відрізнити суходіл від води і де ще важче знайти однозначне дно. (Як писав Торо, таке дно навіть важко знайти в кришталево чистих водах Walden Pond.) Абстраґуючися від того, що в новітній літературі автобіографічний момент проектує вельми популярне та продуктивне жанрове поле, і що його ніхто не цурається, він також визначує чи не найскладнішу психологічну та онтологічну зав’язку у всякій творчості взагалі, а в літературній зокрема. Бо перед кожним письменником – так чи інакше, рідко або часто – постає фундаментальне: а хто це пише? Або ще гостріше і моторошніше: а хто є цей я, що пише? Цю різницю, цей бар’єр між щоденною та нещоденною, творчою особистостями гранично точно сформулював Тичина у своїх «Соняшних кларнетах»: Я був не я... Проте в цьому програмовому творі (а насправді в новій тонації поезії, що цей твір сповіщає) він передусім окреслює протиставлення між космічним (і колективним) і особистісним, і з другого боку наголошує сакральний і по суті містичний характер цієї поезії. Набагато приземніше і також універсальніше це схопив Борхес у маленькому есеї, що так і називається «Борхес і я», і в якому він (але котрий «він»?) оповідає, як він (тобто в своїй не авторській іпостасі) спостерігає Борхеса (тобто себе-як-автора) як якусь дивну, іншу, чужу і навіть непередбачальну особу. Можливості для Ichspaltung, для того шизоїдального стану, що завжди тільки під поверхнею кожного, мабуть, творця насправді запоморочливі. В усякому разі, дехто з американських письменників – Апдайк, Олбі, Джойс Керол Оутс і інші – підхопили цей виклик і продовжили його в дотепних, але й проникливих есеях на тему іманентного авторового роздвоєння. Все це потім зібрав і видав Деніел Галперн (Daniel Halpern, «Who’s Writing This? Notations on the Authorial I, with Self Portraits», 1995). Якоюсь мірою це ніби виглядає як вода на млин п.Забужко: ось, мовляв, авторитетне підтвердження її тези про авторську автономію та трансцендентність. Її посилання на Пушкіна порушувало, щоправда, посутньо романтичну версію того, що поети, творці – обрані люди; у них є пороки, але як люди вони інші (тобто вищі, красивіші; це самозвеличання притаманне для романтичної настанови, і воно є водночас і силою, і слабкістю цієї поетики). Але вони також раниміші, цілісніші в своїй відданості слову; словами п.Забужко, вони «на відміну од нього (тобто не-письменника, не-творця. – Г.Г.) переживають своє життя не відчужено, не як засіб (матеріал), а безпосередньо і всерйоз – як ціль».

Коли брати борхесівське роздвоєння цілком серйозно, воно радикальніше від романтичного: якщо є істотна нетяглість, якщо є стіна між автором і тою конкретною особою, в якій він чи вона живе, якщо «автор» завжди недоступний, незрозумілий, поза засобами пізнавання - для себе самого, не кажучи вже для інших – то нема і тої автобіографії, і що найважливіше, немає відповідальності за слово. Немає засобів стику між самим словом і його адресатом. Слово, як гоголівський ніс, існує «само по собі», а писання перетворюється на словесну гру - що очевидно нагадує про основні тези постмодерністської доби і про що традиціоналісти звикли говорити з різними відтінками обурення. Проте, сама ця Борхесова настанова, не кажучи вже про варіації його наслідників – свідомо грайливі, концептуальні. Поза ними, разом з ними, існує життєвий контекст, який постійно стверджує тотожність і відповідальність – у законах про інтелектуальну власність, у писаних і неписаних законах про плагіат, у різних конвенціях мовлення і писання (адже завжди моделюємо свій слововжиток згідно з контекстом), у різних теоріях і способах інтерпретації, у щоденному підписуванні чеків (у тих країнах, де є чеки) або якихось інших документів у інших, менш щасливих країнах. Одне слово, плетиво життя, інтерсуб’єктивності завжди стверджує свої закони ідентичності, тотожності і водночас межі відповідальності та містифікації. Момент порядності не останній із них. Чи він стосується літератури? Гадаю, що так – адже вона також є виявом суспільного контексту, тільки вельми багатогранного та динамічного. Однозначно про це говорити важко, але враховувати цей контекст треба. Що ж до нашої дискусії, гадаю, що все, що я хотів сказати про книжку пані Забужко, вже було сказано в згаданій статті, і нема що тут повторювати. А взагалі-то вважаю, що корективою до авторового самозакохання і до таких чи інших містифікацій є обізнаність і дозрілість читача. Тому-то, наприклад, тільки хтось, хто не читав або Сільвію Плат, або Оксану Забужко, може їх серйозно порівнювати, тобто вважати другу новим втіленням першої. Бо перша саме те її робила, що переживала своє життя «не відчужено, не як засіб (матеріал), а безпосередньо і всерйоз – як ціль» (і обізнаний читач знає, з якими результатами). А друга? Часткова відповідь міститься в наполегливості авторового іміджмейкерства і в манірності тих текстів, про які тут була мова (і також у тих промовистих фотопортретах, якими вона прикрашає свої різні видання). Але це впадає в око тільки тим нечисленним обізнаним. Масовий читач, той, що й робить книжку бестселером, не надто звертає увагу на такі нюанси. Але потішмося тим, що ринок спрацьовує, і кожний товар знаходить свого покупця.

  • *.Дещо про ті «інґредієнти» Грабович, при бажанні, міг би знайти і в згаданої ним – теж достатньо недбало, в шерегу «жіночих “порахунків” із колишніми чоловіками», – Еріки Джонґ, у «How to Save Your Own Life»: зокрема про те, що сама собою злоба й покривдженість, хоч би яка була палюча, ab definitio неспроможна народити жодного рядка, навіть за наявності таланту, – що в процесі писання «пальним» виступає зовсім інша матерія, традиційно звана любов’ю («і не скажеш, щоб до мужчини», як проникливо завважив у цьому зв’язку один із московських рецензентів «Польових досліджень», Т.Мамаладзе)... Одне слово, цитуючи по-пушкінськи категоричну відповідь Ахмадуліної критикам-мужчинам, тут справді «о муке речі». Но в степень этой муки тебе вовек проникнуть не дано», – але цю тему я вже полишаю розвивати далі нашій феміністичній критиці.
Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі