Листи до редакції «Критики»

Грудень 1999
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
36 переглядів

Рецензію Олени Русиної «Клептоман у нетрях церковної історії» («Критика», 1999, ч.10) побудовано на викритті фактичних неточностей, яких припустився відомий український історик Василь Ульяновський у своїй книжці «Історія церкви» (і які трапляються в будь-якій праці), та патологічно надмірному глузуванні з цього приводу. Він, мовляв, заплутався в церковній історії через «некомпетентність» у цій галузі, а праця його, на думку п.Русиної, – суцільна компіляція та плагіат. Захопившись цими звинуваченнями, п.Русина принижує себе до особистих образ, ледь не до лайки, яка, здається, ось-ось має прорватися за цензурні межі. До цього, на щастя, не доходить, але хист у чіплянні ярликів – «клептоман», «голубий злодюжка», «щипач» тощо – вона виявляє неабиякий.

Хотілося б нагадати п.Русиній кілька речей. По-перше, аґресивним тоном та чіплянням ярликів вона нікого не здивувала б у 30-ті роки. Тепер це виглядає не зовсім пристойно. По-друге, «Історія церкви та релігійної думки» – це не академічна монографія, а підручник, жанр якого не передбачає самостійного аналізу джерел та посилань на використану літературу. Підручник Ульяновського відрізняється від інших лише тим, що автор зберіг посилання, хоч міг цього й не робити. У плані компілятивності він схожий на будь-який інший. З таким самим успіхом авторка рецензії могла би присоромити авторів усіх підручників, які будь-коли писалися. Навчальний посібник Ульяновського справді варто покритикувати з огляду на довірливе сприйняття деяких історіографічних стереотипів. Але пані Русина обрала для вихлюпування неґативних емоцій зовсім не той аспект.

Сергій Савченко, м. Дніпропетровськ

* * *

У статті Максима Стріхи «Поет із країни поза епохами й дискурсами» (жовтневе число «Критики») зненацька й неодноразово виринула редаґована мною «Мала українська енциклопедія актуальної літератури». Приймаючи і, зрештою, поділяючи загалом іронічну щодо неї настанову автора статті, я все-таки хотів би відділити себе як редактора з приводу однієї з критичних зауваг пана Макса. Йдеться про те, що знаний пєлєвінський роман «Чапаєв і Пустота» в нашій енциклопедії фігурує під «надто зукраїнізованою» назвою «Чапаєв і порожнеча». «Вибачмо нашим енциклопедистам, які настільки вільно орієнтуються в дискурсах, що вже й не сходять до читання конкретних текстів, – демонструє м’якість і добросердість, а в той же час і вимогливість наш опонент. – Інакше догледіли би, що назва цього взірцево-буддистського роману походить усе-таки від прізвища його героя Пустоти, який служить у Чапаєва комісаром».

Закид щодо читання конкретних текстів, безумовно, слушний. Є, щоправда, в інтерпретації Максима Стріхи принаймні одна неточність: назву роману Пєлєвіна в нашій енциклопедії все-таки подано не як «Чапаєв і порожнеча», а як «Чапаєв і Порожнеча» – з повним усвідомленням того, що ця назва походить від прізвища його героя. Проблема перекладання власних імен у творах художньої літератури, якщо ці власні імена несуть у собі естетико-семантичну знаковість, була й залишається однією з найцікавіших у теорії та практиці перекладу. Пам’ятаю, скільки протесту попервах викликало в мене рішення польського перекладача моїх «Рекреацій» зробити з Немирича Нєцноту, з Мацапури – Стадніцького, а з Хомського – Райського. І все ж згодом я мусив визнати, що це був виправданий хід.

Далеко не сягаючи по відповідний український авторитет, беру премудрого «Дон Кіхота» в інтерпретації Миколи Лукаша і в першому ж абзаці першого розділу знаходжу, що сервантесівський Кіхана трактується як «Кіготь чи Віхоть, хоч насправді він звався Кикоть». Тут, як і завжди, безумовно, можлива дискусія про смак, про необхідність і виправданість саме такого вибору, але з цього ніяк не випливає, що Лукаш «не читав конкретного тексту».

Прізвище Порожнеча – один із пропонованих нами підходів для можливого українського перекладача пєлєвінського ориґіналу. Не можу повірити, що Максим Стріха диспонує якимось унікальним примірником «Енциклопедії», в якому ця назва надрукована з маленької. Не варто свідомо применшувати великих літер. Вкотре звертаюся до всіх учасників актуальної української літературної дискусії: «Коректності, братове і сестри, коректності передовсім!»

Юрій Андрухович

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі