Листи до «Критики». Звертання до необчикриженого сюжету

Березень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
86 переглядів

Вражений рівнем листа професора Валерія Солдатенка й узявши до уваги його заяву про потребу «чесного ставлення науковців, публіцистів до предмета аналізу, відмови від практики підпорядкування дослідницьких засобів кон’юнктурній меті», я спочатку не хотів нічого відповідати. А надто займатися екзегезою тексту людини, яка вважає себе істориком і при цьому серйозно пише про дотримання принципу «наукової об’єктивности».

Проте врешті мене зачепило припущення, що, «крім вступу і завершення, решти підрозділів “Трьох Голгоф...”, тобто основного змісту книжки, Юрій Шаповал не читав». Отже, з цього й розпочну. Читав-читав, Валерію Федоровичу! І не тільки цю, а й інші Ваші праці (про що далі). Не покликався, бо писав не лише про ці публікації. І не хотів писати тільки про них, аж ось тепер доведеться «звертатися до необчикриженого сюжету».

Отже, тільки в 2005 році Валерій Солдатенко опублікував три книжки про Володимира Винниченка: «Три Голгофи. Політична доля Володимира Винниченка», «Володимир Винниченко: на перехресті соціяльних і національних прагнень»; третю, «Володимир Винниченко», випущено в не зовсім гармонійному співавторстві зі Станіславом Кульчицьким. Але багато часу їх читання не забере: тут безліч повторів. У кожній із них Солдатенко боронить Винниченка, якого вважає «політиком-велетом»1, і заперечує проти того, щоби нам нав’ язували «здеформований», «спотворений» образ, проти того, щоб давали «тенденційні оцінки діяльности. А найперший і єдиний вихід – взятись за перо і довести правду (при всій суб’єктивності процесу її відродження – хочеться думати – вона наближається до максимальної об’єктивности) до широкого загалу»2.

Перевірку міри «максимальної об’єктивности» варто розпочати із такого запитання: якщо Винниченко був «політик-велет», то чому для України все завершилося так, як завершилось, і чому саме таким був фінал його політичної кар’єри та життя? Саме в цьому питанні, власне, й полягав патос моєї публікації (за точним зауваженням Володимира Панченка, своєрідної інтелектуальної провокації), а не в прагненні образити «винниченкознавців», а поміж них мого колеґу з інституту.

Я категорично проти, сказати б, парадоксів імплікації à la «якщо Винниченко політик-велет, то незалежна Україна приречена втратити незалежність і стати більшовицькою». Саме обґрунтуванням цього, як мені тепер остаточно зрозуміло, майстерно зайнявся мій опонент. Він, зокрема, стверджує, що Винниченко чи не перший в українському керівництві зрозумів «всю неміцність позицій УНР, відсутність у неї надійної перспективи в процесі подальшого загострення конфлікту з сукупними силами соціялістичної революції в Росії і Україні». Ось чому, виявляється, Винниченко відчайдушно прагнув довести нелеґітимність 1-го Всеукраїнського з’їзду рад у Харкові, «проголошення ним України радянською соціялістичною республікою, створення уряду – Народного Секретаріяту» [Три Голгофи, с. 272].

Солдатенків Винниченко дедалі частіше задумується над причинами успіхів більшовицької пропаґанди, вважає, що хибною лінією уряду, на чолі якого він стояв, «було невірне розуміння національної ідеї» [88]. Не спрацювала ця ідея, як охоче пояснив би «політикові-велету» афористичний Леонід Кучма. За допомогою цитат із Винниченка Солдатенко робить його союзником більшовиків, що – як справжні інженери людських душ! – вдало поєднали соціяльні й національні гасла та перемогли.

Солдатенків Винниченко «в числі перших українських політиків почав схилятися до думки про зміну державницького статусу УНР», і він же в грудні 1917 року наполягає, що «...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі